Розділ 1
Ніч у Червоному Замку завжди мала свій особливий подих. Не той гучний, розгульний регіт, що лунав у Великій Залі під час бенкетів, і не різкий скрип обладунків варти на стінах. Це був тихий, задумливий шепіт старих каменів, легке потріскування дерев’яних балок, що стогнали під тягарем століть, і далеке, ледь чутне виття вітру, що прокрадався крізь бійниці, несучи з собою солоний присмак Чорноводної затоки. Рейна Дарклін шукала цей шепіт, цю самотність, щовечора, коли придворні розходилися по своїх покоях, несучи з собою уїдливі посмішки та отруйні слова.
Цієї ночі вона прямувала до бібліотеки. Вузенькі коридори, освітлені лише тьмяними смолоскипами, здавалися довшими, а тіні від її власної постаті — химернішими. Її шовкова сукня кольору темного бургундського вина ковзала по кам’яній підлозі без жодного звуку, її крок був легким і майже невагомим. За останні місяці вона навчилася рухатися так, щоб не привертати уваги, щоб зливатися з повітрям, коли це було потрібно. Вона відчувала на собі погляди, що супроводжували її вдень – повні осуду, презирства, а іноді й жалю, що гірше за все. Бібліотека була її фортецею, її притулком. Тут не було дзеркал, що відбивали б її втомлене обличчя, і не було голосів, що нагадували б про її місце у цьому світі.
Коли важкі двері з темного дуба, прикрашені різьбленими грифами, безшумно відчинились, Рейна вдихнула глибоко. Запах. Він був тут завжди: суміш старого пергаменту, пилу, що осів на тисячах сторінок, та густого, солодкуватого аромату бджолиного воску від догораючих свічок. Десятки свічок у кованих канделябрах вже майже догоріли, кидаючи мерехтливі тіні на високі полиці, заставлені томами у шкіряних палітурках. Повітря було теплішим, ніж у коридорах, і важчим, ніби насиченим нерозказаними історіями.
Її погляд одразу ж ковзнув до єдиного джерела справжнього тепла — каміна, що весело потріскував у найдальшому кутку. Вона уявила, як загорнеться у вовняний плед, вдихаючи дим від полін, і забуде про все, хоча б на кілька годин. Але щось було не так. Силует. Чорний, нерухомий, він сидів у кріслі, що завжди було її.
Серце Рейни стиснулося. Вона завмерла на порозі, не наважуючись увійти далі. Вона не могла повірити, що хтось ще міг би розділити її нічну таємницю. Це було її святилище. І тоді тіні від свічок затремтіли, вихопивши з темряви обриси голови, срібного волосся, що спадало на плечі, і профіль, що не сплутати ні з ким у всьому Вестеросі.
Еймонд Таргарієн.
Він сидів, повністю занурений у книгу, при світлі свічки, що стояла на маленькому столику поруч із ним. Його єдине око, те, що не було приховане під чорною повʼязкою, було прикуте до сторінок, а довгі, тонкі пальці тримали важкий том у шкіряній палітурці. Він не підняв погляду, навіть коли Рейна тихо відчинила двері.
Рейна відчула, як її щоки заливає гаряча хвиля. Вона була готова розвернутися й піти, втекти в темряву коридорів, але її ноги наче приросли до підлоги. Вона ненавиділа його, як і всі її ненавиділи. Його презирливі погляди, його холодна посмішка, що так часто адресувалась її матері, його присутність, яка завжди нагадувала про власну безпорадність. Але зараз… Зараз він здавався іншим. Самотнім, заглибленим у себе.
Тиша тягнулася, густа й напружена. Єдиним звуком було потріскування полін у каміні та легке шурхотіння сторінки, яку Еймонд перегорнув. Рейна відчула, як її дихання стає нерівним. Вона чекала, що він підніме погляд, що його губи скривляться в звичній глузливій усмішці, що він прожене її, як докучливу муху. Але він мовчав. Лише його пальці зупинилися на сторінці, тримаючи її, так і не перегорнувши. Час зупинився.
Кілька довгих секунд, що здавалися вічністю, минули в цьому дивному, майже інтимному мовчанні. Нарешті, Еймонд подав голос. Його низький, оксамитовий баритон розітнув тишу, але не був різким. Слова були вимовленими майже пошепки, ніби він говорив сам до себе.
— Залишись.
Рейна здригнулася. Вона не могла повірити власним вухам. Це не був наказ, не звичне для нього холодне розпорядження. Це було… прохання. Прохання, що прозвучало так, ніби він сам не очікував його від себе. Її погляд ковзнув по його обличчю: нерухомий профіль, чорна повʼязка, що приховувала жахливу рану, витончена лінія носа, щось невловиме в його погляді, що ковзнув по сторінці, але не бачив її.
Вона відчула, як по її спині пробігають мурашки. Що це означало? Яку гру він затіяв? Або, можливо, він просто був настільки втомлений, що не хотів ні з ким сперечатися? Рейна відчула, як її горло стискається. Вона повинна була піти. Але її ноги не рухалися. Її погляд спіймав світло, що танцювало в його сріблястому волоссі, на його високих вилицях, на лінії його щелепи.
Його пальці все ще лежали на сторінці, не рухаючись. Це була заряджена тиша, сповнена несказаних слів, прихованих емоцій. Він не дивився на неї, але, здавалося, відчував кожну клітинку її тіла, кожне її вагання.
Рейна повільно, майже несвідомо, зробила крок уперед. Потім ще один. Її погляд все ще був прикутий до його руки, що тримала книгу. До його пальців, що так і не перегорнули сторінку. Вона підійшла до невеликого крісла, що стояло навпроти каміна, з іншого боку, яке завжди було порожнім. Її звичка підказувала їй сісти у своє, але щось зупинило її. Вона обережно сіла в інше крісло, що було ближче до нього, але все ще зберігало дистанцію. М’яке оксамитове сидіння прийняло її втомлене тіло.
Лише тоді, коли вона влаштувалася, Еймонд повільно перегорнув сторінку. Шурхіт пергаменту був єдиним звуком, що порушив тишу. Він не подивився на неї. Він просто продовжив читати, ніби її присутність була чимось цілком природним, чимось, що він очікував.
Різкий контраст між їхніми звичними зустрічами, сповненими напруги та ворожості, та цією дивною, майже інтимною тишею, ошелешив Рейну. Вона відчула, як її тіло розслабляється, але її розум залишався напруженим, намагаючись розшифрувати цей незрозумілий момент. Вона подивилася на вогонь. Язики полум’я танцювали, кидаючи золотисті й червоні відблиски на стіни, на старі палітурки книг, на її власну сукню. Тепло каміна огорнуло її, проганяючи нічний холод, що просочився в її кістки.
Вона відчула на собі його погляд. Не той, що палав злістю чи глузуванням, а легкий, майже невагомий дотик, що швидко ковзнув по ній і повернувся до книги. Рейна спробувала розгадати його. Що він читає? І чому він дозволив їй залишитись? Вона знала, що він не з тих, хто ділиться своїм простором, особливо з нею, з Дарклін, чиє ім’я стало синонімом ганьби в очах двору.
«Ти просто хочеш тепла», – прошепотів внутрішній голос. «І він теж. Просто випадковість». Але частина її не вірила цьому. Вона знала, що ніщо в Еймонді Таргарієні не було випадковим. Кожен його рух, кожне слово були виваженими, продуманими.
Вона почала роздивлятися його більш уважно. Його одяг був простішим, ніж той, у якому він з’являвся на урочистостях: темно-сірий дублет без вишивки, проста біла сорочка. Це підкреслювало його фігуру, роблячи його здатною до менш небезпечним, ніж у повній парадній формі. На його скронях залягли тіні, що свідчили про втому, про безсонні ночі. Здавалося, він також шукав притулку тут.
Раптом він знову заговорив, не піднімаючи погляду від книги.
— Вони занадто багато говорять.
Рейна здригнулася від несподіванки. Вона не була впевнена, чи він говорив про придворних, чи про персонажів своєї книги.
— Хто? — запитала вона, її голос був ледь чутним, майже пошепки.
Еймонд перегорнув ще одну сторінку.
— Всі. Ті, хто шепоче за спинами, ті, хто плете інтриги. Вони перетворюють слова на отруту.
Він нарешті підняв погляд, і його єдине фіалкове око зустрілося з її очима. У ньому не було звичної ворожості, лише якась дивна, невловима втома. Вона відчула, як її серце пропускає удар. Цей погляд, здавалося, бачив її наскрізь, розкривав усі її страхи, всю її самотність.
— Так, — Рейна кивнула, відчуваючи, як у неї пересохло в горлі. — Отруту.
Він закрив книгу, поклавши її на коліна. Звук був тихим, але рішучим. Він більше не читав. Тепер вся його увага була зосереджена на ній.
— Ти ховаєшся тут, — констатував він, без запитальної інтонації. — Від їхніх слів.
Вона відчула, як її щоки знову спалахнули. Це було правдою, і вона ненавиділа, що він це знає.
— А ти? — кинула вона у відповідь, намагаючись повернути собі хоч якусь подобу гідності. — Ти теж ховаєшся?
На його губах з’явилася ледь помітна, гірка посмішка.
— Від чого мені ховатися? Я ніколи не приховував, хто я. Вони бояться мене, а не ненавидять. Це різні речі.
— Іноді страх і ненависть ідуть пліч-о-пліч, — заперечила Рейна, її голос став трохи сміливішим. — Вони бояться тебе, бо ти сильний. Мене ненавидять, бо я… слабка. Беззахисна.
Еймонд трохи нахилив голову, його погляд став більш інтенсивним. Він вивчав її, ніби намагався розшифрувати якийсь стародавній текст.
— Слабка? Беззахисна? Ти виживаєш. Тут, у цьому гнізді інтриг, де кожен погляд — це ніж, а кожне слово — отрута. Ти тримаєшся, коли багато хто зламався б. Це не слабкість. Це… витримка.
Його слова вразили її. Ніхто ніколи не говорив їй подібного. Всі бачили в ній лише жертву, дівчину, яка була зганьблена через необережність її матері. Його слова просочувалися в неї, як тепле вино, зігріваючи зсередини. Вона відчула дивне, незрозуміле відчуття — суміш подиву, недовіри та крихітної іскорки надії.
— Чому ти так говориш? — запитала вона, її голос був хриплим.
Еймонд відкинувся на спинку крісла, його єдине око не відривалося від неї.
— Я спостерігав. Місяцями. Як ти несеш голову високо, навіть коли вони шиплять за твоєю спиною. Як ти дивишся прямо в очі тим, хто намагається принизити тебе. Як ти знаходиш розраду тут, серед мертвих слів, а не серед живих, що отруюють повітря.
Слова вирвалися з нього немов водоспад, чистий і нестримний. Він говорив про те, що бачив її, що *розумів* її. Не як ворог, не як член протилежної фракції, а як… як хтось, хто бачив її справжню сутність, ту, яку вона так ретельно приховувала.
Рейна відчула, як її дихання перехоплює. Це було занадто. Занадто багато відвертості, занадто багато незрозумілої близькості. Вона ніколи не очікувала цього від нього. Її погляд ковзнув по його обличчю, по лінії його губ, по невеликому шраму біля брови. Він був небезпечним, вона це знала. Але зараз він був просто чоловіком, що сидів навпроти неї біля каміна, у майже повній темряві, і говорив те, що ніхто інший не наважувався сказати.
Вона відчула, як щось всередині неї змінюється. Тонка крига, що оковувала її серце, почала танути під впливом його слів, його погляду, його несподіваної, дивної відвертості. Відстань між ними, що завжди здавалася непереборною прірвою, раптом стала нестерпно малою. Вона могла відчути тепло від його тіла, що змішувалося з теплом каміна. Запах старого пергаменту та воску тепер змішався з легким ароматом шкіри та чогось терпкого, що було властиве тільки йому.
Він підвівся. Повільно, граційно, як хижак. Рейна затамувала подих, готуючись до чогось. Але він просто підійшов до столу, взяв догораючу свічку і поставив її на підлогу між їхніми кріслами. Невелике полум’я кидало м’яке світло на їхні обличчя, розганяючи тіні.
— Холод надворі, — сказав він, його голос знову був низьким. — Але тут… тут можна зігрітися.
Він знову сів, і його погляд зустрівся з її. У його єдиному оці тепер було щось інше – щось, що Рейна не могла назвати. Це було інтенсивне, майже жадібне, але водночас дивно ніжне. Це було почуття, що, здавалося, роками накопичувалося в ньому, і тепер, у цій тихій, нічній бібліотеці, воно вирвалося назовні.
Рейна не могла відвести погляду. Вона відчула, як її власне серцебиття прискорюється, як по її венах розливається тепло, що не мало нічого спільного з каміном. Це було щось нове, щось невідоме, щось, що лякало її і водночас нестерпно вабило. Вона подивилася на його руку, що тепер лежала на коліні, стиснута в кулак, ніби він стримував себе.
Ніч була ще довгою. І здавалося, що вона тільки починалася.