Розділ 1
Офіс відділу особливо небезпечних справ зустрів її запахом вчорашньої кави, в’їдливим відтінком дезінфекції та прохолодним, майже байдужим гулом десятка комп’ютерів. Емма стиснула теку із направленням, відчуваючи, як папір прилипає до долоні. Завжди уявляла собі це місце інакше: динамічніше, героїчніше. Натомість, перед нею розкинулося царство сірих к’юбіклів, похмурих облич і завалених паперами столів. Незважаючи на обіцяний «особливий» статус, тут панувала буденність, обтяжена невидимим тягарем чужих трагедій.
Вона зупинилася біля першого ж вільного столу, на якому стояв лише пильний монітор і стопка забутих поліцейських рапортів. На іншому боці проходу сидів чоловік років сорока з розпатланим волоссям і трьома чашками еспресо, що вишикувалися перед ним, наче загін підтримки. Він підняв погляд, і його сині очі, обведені втомою, затрималися на Еммі.
— Новенька? — голос був хрипкий, але не позбавлений якоїсь старої доброзичливості. — Слідча Емма Ґрейвс?
Емма кивнула, намагаючись не виглядати надто школяркою. Академія готувала до всього, крім цього відчуття, коли кожен м’яз напружений від бажання відповідати очікуванням.
— Приємно познайомитись, — вона простягнула руку. — Емма.
— Ден. Або, як тут кажуть, «той, що завжди має каву». — Він посміхнувся, і втома на мить відступила. — Тобійський начальник вже був?
— Ще ні, — Емма озирнулася. Кабінет начальника був за скляною стіною, але двері були зачинені.
— Тоді сідай. Скоро буде. Напевно, шукає, куди тебе приткнути. Перший день завжди такий. Притирання.
Вона сіла, відчуваючи холодний, відшліфований пластик стільця. Це місце виглядало так, наче бачило занадто багато розчарувань і занадто мало перемог. На стіні навпроти висів календар, на якому маркером було обведено кілька дат. Жодна з них не здавалася святковою.
Ден відвернувся до свого монітора, і тиша знову заповнила простір, порушувана лише клацанням клавіш та віддаленим дзвоном телефону. Емма витягла із сумки свій блокнот і ручку, вдаючи, що має чим зайнятися. Вона переглянула заголовки старих рапортів: «Нерозкрита справа про зникнення», «Серійні крадіжки», «Вбивство з особливою жорстокістю». Це був її світ тепер. Світ, де добро і зло були не просто абстракціями, а конкретними діями, відбитками пальців і слідами крові.
Через п’ятнадцять хвилин двері кабінету начальника відчинилися, і на порозі з’явився чоловік із сивою скронею, різкими рисами обличчя та поглядом, що миттєво оцінив її. Слідчий Тобій. Емма відчула, як її спина випрямилася, а пульс прискорився.
— Ґрейвс, заходьте, — його голос був сухий, без зайвих емоцій.
Вона швидко підвелася, взяла теку та блокнот і зайшла до кабінету. Тут було трохи тепліше, ніж у загальному залі, і на столі не було такої кількості паперів. На стіні висіла мапа міста, поцяткована червоними та жовтими позначками.
— Сідайте, — Тобій вказав на стілець навпроти свого столу. — Отже, ви щойно з Академії. Відмінниця, магістерська робота з профайлінгу серійних злочинців. Вражає.
Емма просто дивилася на нього, чекаючи, що буде далі. Він вивчав її, наче складну головоломку.
— У відділі особливих справ ми не працюємо з дрібними крадіжками. Тут або все, або нічого. Ви готові до цього?
— Я готова, пане Тобій, — її голос звучав впевненіше, ніж вона себе почувала.
Він кивнув, наче це було очікувано. — Добре. Досвіду у вас нуль, але теоретична база, припустимо, міцна. Ваше перше завдання буде... скажімо так, ознайомчим. Ми маємо тіло. Знайшли в парку. Попередньо — самогубство, але є нюанси, які не дають закрити справу відразу. Ваш обов’язок — з’ясувати ці нюанси. І, що важливіше, навчитися спілкуватися з нашими... колегами.
Тобій кинув на стіл теку. На ній великими літерами було написано: «Справа № 723. Жертва: Олена Петренко».
— Йдіть до патологоанатомічного бюро. Доктор Роланд. Він відповідає за цю справу. Ідіть з ним. Він розповість, що знайшов. Це не допит, Емма. Це навчання. Слухайте уважно. Запитуйте. І не дозволяйте йому... скажімо так, вивести вас із рівноваги. Він іноді буває складним.
Останні слова були сказані з ледь помітною усмішкою, яка, втім, не досягла очей. Емма взяла теку. Вона відчула приплив адреналіну. Це була її перша справа.
— Зрозуміло.
Вона підвелася, і Тобій кивнув. — Удачі, Ґрейвс.
Морг. Це слово викликало в Емми легкий холодок, незважаючи на її підготовку. В академії вони вивчали анатомію на муляжах та комп’ютерних моделях, а не на справжніх тілах. Запах, що просочувався крізь двері патологоанатомічного бюро, був сумішшю формальдегіду, антисептика і чогось невимовно металевого, що різало ніс. Він проникав глибоко, осідаючи на одязі та волоссі.
Вона пройшла довгим коридором, де світло люмінесцентних ламп посилювало відчуття стерильності та самотності. У кінці коридору було дві пари дверей. На одних висіла табличка: «Лабораторія», на інших – «Патологоанатомічна». Емма постукала в останні.
Крізь щілину у дверях почувся глухий голос: «Заходьте».
Вона відкрила двері. Кімната була велика, обкладена білою плиткою, яка відбивала яскраве світло ламп. Посередині стояли два металеві столи, один з яких був зайнятий. На ньому лежало тіло, прикрите білою простирадлом до шиї. Біля столу стояв чоловік у хірургічному халаті, масці та шапочці. Його руки в синіх рукавичках були зайняті інструментами, які він витирав стерильною серветкою. На столі поруч лежали різноманітні інструменти: скальпелі, пінцети, ножиці, які виблискували під світлом.
Чоловік підняв голову, і Емма зустрілася з його поглядом. Очі були глибоко посаджені, майже чорні, і в них не було жодного натяку на тепло чи приязнь. Він не посміхнувся. Не кивнув. Просто дивився.
— Я слідча Емма Ґрейвс. Мене направив Тобій щодо справи Олени Петренко, — вона відчула, як її голос звучить надто голосно в цій стерильній тиші.
Чоловік зняв маску. Його обличчя було різким, з виразними вилицями та щільно стиснутими губами. Здавалося, він був старший за неї років на десять, може, п’ятнадцять. Його волосся було темним, трохи розпатланим, і спадало на високий лоб.
— Я доктор Роланд. І я не люблю, коли мені заважають під час роботи, — його голос був низьким, монотонним, але в ньому відчувалася сталева нотка. Він навіть не подивився на теку, яку вона тримала.
Емма відчула, як її щоки спалахнули. Вона стиснула щелепи. «Не дозволяйте йому вивести вас із рівноваги», — пролунали в голові слова Тобія.
— Мені шкода, якщо я відволікла вас від... — вона кивнула на тіло, — ...вашої роботи. Але Тобій наказав мені бути тут і ознайомитися з деталями. Це терміново.
Роланд відклав інструмент, який тримав, і повернувся до неї всім тілом. Його чорні очі пройшлися по її обличчю, її одягу, її теці, наче скануючи, оцінюючи. У цьому погляді не було нічого, крім холодної байдужості, що межувала з презирством.
— Терміново? Смерть завжди термінова, слідча Ґрейвс. Але поспіх ніколи не допомагає розкрити її причину. Особливо, якщо ви тільки що закінчили академію і, ймовірно, вважаєте, що знаєте все.
Емма відчула, як у неї закипає кров. Він не просто був грубим, він був зарозумілим. Він вже зробив висновки, ще до того, як вона встигла відкрити рот.
— Моя освіта дозволяє мені розуміти причинно-наслідкові зв’язки, докторе Роланд. І я тут, щоб навчитися, а не вислуховувати лекції про свій досвід. Чи ви готові поділитися своїми знахідками щодо Олени Петренко, чи мені слід доповісти Тобію, що ви відмовляєтеся співпрацювати?
Він злегка підняв брову. Це був єдиний прояв емоції, який вона в ньому побачила. Ледь помітний, але він був.
— О, ви вмієте показувати зуби. Це вже щось. Добре. — Він знову повернувся до столу, нахилився над тілом. — Олена Петренко. Тридцять два роки. Знайдена в міському парку рано вранці. Поліція кваліфікувала як самогубство через падіння з висоти.
Він простягнув руку і відгорнув простирадло. Емма на мить завагалася, потім рішуче зробила крок ближче. Вона вже бачила фотографії, але це було інше. Справжнє тіло. Холодне, бліде, з ознаками травм. Вона відчула, як шлунок стискається, але змусила себе дивитися. Це її робота.
— Численні переломи, внутрішні крововиливи. Все це вказує на падіння, — Роланд говорив монотонно, наче читав доповідь. — Але є кілька деталей. Дивіться сюди.
Він вказав на зап’ястя жертви. На ньому були ледь помітні, тонкі сліди, схожі на подряпини або сліди від мотузки.
— Це не сліди від падіння. Це сліди, які виникли *до* падіння. І вони не схожі на спробу самогубства, коли людина могла б нанести собі порізи. Вони... інші.
Емма нахилилася, розглядаючи. Сліди були майже невидимі, але їх можна було розрізнити, якщо знати, куди дивитися. Наче щось тонке і гостре здавлювало шкіру.
— Можливо, вона намагалася захиститися? — запитала Емма.
Роланд випрямився і знову подивився на неї, наче вона щойно сказала щось неймовірно дурне.
— Захиститися від чого, слідча? Від гравітації? Якщо вона стрибнула сама, від кого їй було захищатися?
— Від того, хто її штовхнув, — спокійно відповіла Емма.
Патологоанатом не відповів відразу. Він дивився на неї знову, і цього разу в його очах була не просто байдужість, а щось на кшталт подиву, змішаного з роздратуванням.
— Ці сліди дуже легкі. Майже непомітні. І більшість поліцейських проігнорували б їх, списавши на що завгодно. Але я бачив їх раніше. Це не просто подряпини. Це відбитки. Відбитки від тонких, міцних ниток або дроту. Наче її тримали. Або намагалися зв’язати.
Він зняв одну з рукавичок, провів пальцем по слідах на зап’ясті. — І це не єдине. Є ще це.
Роланд відвернув простирадло трохи нижче. На тілі, під грудьми, був невеликий, ідеально круглий синець. Наче від удару тупим предметом.
— Це не пов’язано з падінням. Цей синець був нанесений раніше. І він не є причиною смерті. Але це ще один шматочок головоломки, який не вписується в картину самогубства.
Емма відчула, як її розум починає працювати на повну. Усі ці дрібні деталі, які Роланд так спокійно перераховував, складали зовсім іншу історію.
— Отже, ви вважаєте, що це вбивство?
— Я вважаю, що офіційне заключення про самогубство є поспішним і неправильним, — Роланд поправив простирадло, знову прикриваючи тіло до шиї. — Моя робота — констатувати факти. А факти такі: є сліди боротьби або стримування, і є нелетальний удар, який не має відношення до падіння. Це не кричить «самогубство». Це шепоче «хтось інший».
Він кинув на Емму швидкий погляд, наче перевіряв її реакцію. Вона стояла прямо, намагаючись зберегти спокійний вираз обличчя, хоча всередині кипіла від поєднання огиди до злочину і захоплення його професіоналізмом.
— Ви завжди такі... прямолінійні, докторе Роланд? — запитала Емма, намагаючись приховати дратівливу нотку в голосі.
— Я завжди говорю правду, слідча Ґрейвс. Можливо, це не те, що ви звикли чути в академії, де всі слова виважені та політкоректні. У моїй роботі слова — це факти. І якщо факти не подобаються, це вже не моя проблема.
Емма відчула, як її губи намагаються вигнутися в саркастичній посмішці, але вона стрималася. Цей чоловік був справжньою занозою, але його спостереження були безцінними.
— Добре. Отже, ми маємо справу з ймовірним вбивством. Чи є щось ще, що я повинна знати? Скільки часу пройшло з моменту смерті? Час виявлення?
— Смерть настала приблизно між другою та четвертою годиною ночі, — Роланд зняв рукавички, кинув їх у контейнер для біологічних відходів. — Тіло виявили о шостій ранку. Температура тіла, ступінь окостеніння, посмертні плями — все це вказує на цей проміжок. Але... — він зробив паузу.
Емма чекала.
— ...є ще одна річ. В її легенях ми знайшли невелику кількість річкової води.
Це змусило її напружитися. — Річкової? Але її знайшли в парку, далеко від річки.
— Саме так. Це означає, що її або кинули у воду, а потім витягли, або вона була занурена у воду десь в іншому місці, а потім переміщена в парк. І це зовсім не вписується в самогубство. Якщо людина стрибає з висоти, у її легенях не буде річкової води.
Роланд зняв хірургічний халат, повісив його на гачок. Під ним була проста сіра сорочка. Він витер руки рушником. Його рухи були точними, майже механічними.
— Ось мої попередні висновки, слідча Ґрейвс. Якщо вам потрібен офіційний звіт, він буде готовий завтра до обіду. Але ви вже маєте достатньо інформації, щоб почати працювати над справою.
Емма закрила теку. Її голова гуділа від нової інформації. Вбивство. Це була її перша справа про вбивство. І цей чоловік, доктор Роланд, хоч і був нестерпним, щойно дав їй ключ до розгадки.
— Дякую, докторе Роланд. Це було... дуже інформативно, — вона намагалася, щоб її голос звучав нейтрально, без тіні вдячності, яку він, напевно, не оцінив би.
Він лише кивнув, його погляд ковзнув по ній. — Моя робота. Ваша — знайти того, хто це зробив. І, будь ласка, наступного разу, коли прийдете, намагайтеся не дихати так глибоко. Запах формальдегіду вбирається в одяг.
Емма здивовано подивилася на нього. Це було вже за межами грубості. Це була майже відверта образа.
— Буду мати на увазі, — вона відповіла, відчуваючи, як у неї знову спалахнули щоки. Вона розвернулася і вийшла з кімнати, відчуваючи його погляд у спину.
Запах формальдегіду, здавалося, справді в’ївся в її одяг, але зараз він був лише фоном до киплячого гніву. Вона не знала, що більше її дратувало: його зневажливе ставлення чи той факт, що він був абсолютно правий у своїх висновках. Цей Роланд був нестерпним, але водночас незамінним. І вона відчувала, що це лише початок їхньої... співпраці.