Розділ 1
Крижаний протяг тягнувся коридором казарми, чіпляючись за голі щиколотки. Віолет щільніше загорнулася в позичену куртку, хоча та й без того сиділа на ній, як обладунок. Шкіра, потерта й просякнута запахами, які не належали їй — озоном після битви, гірким димом, ледь вловимою нотою металу й чимось ще, терпким і теплим, як пряний ель. Запахом *його*.
Кроки її, зазвичай легкі й майже нечутні, гулко відлунювали від вогких камʼяних стін. Тут, у крилі ватаги бунтівників, завжди панувала насторожена тиша, ніби повітря саме прислухалося до кожного шереху. Двері до його кімнати були грубо збиті з темного дерева, поцятковані подряпинами й вищербинами — свідченнями не одного спарингу, що закінчився прямо на порозі. Віолет завагалася, піднявши руку, щоб постукати, та так і завмерла. Що вона скаже? «Привіт, я принесла твою куртку, з якою спала весь тиждень, бо мені здавалося, що в ній досі є твоє тепло»?
Дурня. Вона прийшла, щоб покласти край цій мовчазній грі. Щоб повернути річ і забрати назад свій спокій.
Вона ледь торкнулася пальцями дерева. Двері тихо рипнули й прочинилися всередину.
Ксаден стояв до неї спиною, схилившись над великим столом, заваленим сувоями й картами. Навіть не поворухнувся. Звісно, він чув її ще з кінця коридору. Він завжди її чув. Тіні в кутках кімнати згущувалися, слухняні його волі, але тут, біля столу, горіла єдина свічка. Її полумʼя кидало тремтливі відблиски на його темне волосся й широкі плечі, обтягнуті чорною сорочкою. Повітря було густим і холодним. Крізь розбиту шибку у вікні — слід від недавньої «суперечки» з кимось із вершників — тягнуло гострим запахом хвої та вогкого попелу з тренувального майданчика.
Кімната була до спартанського проста: вузьке ліжко, застелене сірою вовняною ковдрою, стіл, стілець і скриня біля стіни. Жодних особистих речей, жодного натяку на затишок. Лише функціональність. І зброя. Кинджали були акуратно розкладені на підвіконні, а довгий меч у піхвах притулився до стіни біля ліжка, ніби вірний пес.
Віолет ступила крок усередину, і двері за нею тихо зачинилися. Звук змусив її здригнутися.
— Я прийшла повернути, — її голос прозвучав хрипко. Вона прокашлялась, стискаючи в руках мʼяку шкіру куртки.
Він не обернувся. Лише провів пальцем по лінії кордону на карті, залишаючи ледь помітний темний слід. Його рухи були повільними, виваженими, як у хижака, що вичікує.
— Ти могла залишити її біля дверей.
Його голос — низький, оксамитовий, з ледь відчутною вібрацією, що пробирала до кісток. У ньому не було ні роздратування, ні здивування. Лише констатація факту.
— Я хотіла повернути особисто, — наполягла вона, роблячи ще один крок уперед. Підлога під її чоботами ледь скрипнула. — Тиждень минув. Вона тобі, мабуть, потрібна.
Нарешті він випростався, повільно, немов розминаючи затерплі мʼязи. Високий, небезпечно стрункий, він заповнював собою весь простір. Коли він обернувся, світло свічки впало на його обличчя, вихоплюючи з темряви гострі вилиці, шрам, що перетинав ліву брову, і темні очі, в яких не було жодного відображення полумʼя. Лише суцільна, глибока темрява. Він дивився на неї так, ніби бачив не просто дівчину, що стоїть посеред його кімнати, а щось значно більше — її страхи, її сумніви, її таємне бажання.
Його погляд ковзнув по куртці в її руках, а потім знову впʼявся в її очі.
— Мені потрібні були інші речі, — тихо промовив він. — Але не вона.
Пауза, що запала між ними, була густою й важкою. Віолет відчула, як частішає її пульс. Вона знала, що він має на увазі. Знання про його бунт, про таємниці, які він приховував, про його справжню боротьбу — ось що йоle було потрібно. А вона мовчала. Вона ховалася за стінами своєї невпевненості, розриваючись між вірністю кодексу й почуттями, які не мала права відчувати до ворога Наварри.
— Це просто куртка, Ксадене, — збрехала вона, намагаючись повернути розмові безпечне русло.
Він ледь помітно всміхнувся кутиком губ, і від цієї посмішки по спині Віолет пробіг холодок. У ній не було радості, лише гірка іронія.
— Ніщо ніколи не буває «просто», Соррейн. Особливо між нами.
Він зробив крок до неї, і відстань між ними скоротилася вдвічі. Тепер вона могла розрізнити найдрібніші деталі: срібну сережку в його вусі, шрам біля скроні, що губився у волоссі, ледь помітне напруження в лінії його щелепи. Він пахнув так само, як і його куртка, тільки сильніше, реальніше. Цей запах огортав її, позбавляючи повітря.
— Ти тримала її тиждень, — це було не питання, а твердження. Він дивився на її руки, що судомно стискали шкіряний комір. — Чому?
Віолет ковтнула. Правда застрягла в горлі. Бо я боялася. Бо мені було самотньо. Бо коли я вдихала твій запах, мені здавалося, що ти поруч і я в безпеці, хоча саме ти — найбільша небезпека в моєму житті.
— Було холодно, — видавила вона перше, що спало на думку. Жалюгідне, слабке виправдання.
Його очі потемнішали ще більше, якщо це було взагалі можливо.
— Холодно. — Він вимовив це слово так, ніби пробував його на смак, і воно виявилося отруйним. — Тоді віддай.
Він не простягнув руки. Він просто стояв і чекав, змушуючи її зробити наступний рух. Це була його гра. Він завжди змушував її діяти першою, викривати свої карти, тоді як його власні залишалися прихованими в тіні.
Віолет підняла куртку, простягаючи йому. Її пальці тремтіли. Він дивився не на річ, а на її обличчя, і їй здалося, що цей погляд пропалює її наскрізь, залишаючи опіки на душі. Він повільно підняв руку, але замість того, щоб узяти куртку, його пальці торкнулися її пальців, що стискали шкіру.
Його дотик був обпалююче холодним, як метал узимку, але під цим холодом вирувала прихована енергія. Тіні в кімнаті ледь помітно здригнулися, потягнувшись до них. Віолет завмерла, не в змозі ні відпустити куртку, ні відсторонитися. Його великий палець ледь відчутно ковзнув по її кісточках. Простий жест, але він відгукнувся в ній глибинним тремтінням.
— Ти брешеш, Віолет, — прошепотів він, і його подих торкнувся її щоки. — Ти ніколи не вміла добре брехати. Принаймні, не мені.
Вона різко вдихнула, намагаючись відновити контроль.
— Я не…
— Ти прийшла не для того, щоб її повернути.
Він зробив ще один, останній крок. Тепер вони стояли так близько, що вона відчувала тепло його тіла. Він був на голову вищим, і їй довелося задерти підборіддя, щоб дивитися йому в очі. Почуватися маленькою й вразливою поруч із ним було звично, але цього разу до цього відчуття домішувалося щось іще — тягуче, заборонене передчуття.
Він не відводив погляду. Його очі блукали її обличчям — від розширених зіниць до тремтячих губ і знову вгору. Він вивчав її, читав її, як одну зі своїх рунічних книг. І вона дозволяла йому це, бо сил на опір уже не було. Тиждень вона боролася сама з собою, і ця боротьба виснажила її дощенту.
Куртка все ще була між ними — крихкий барʼєр, який з кожною секундою ставав все більш ілюзорним. Її руки досі стискали її, а його рука накривала її пальці. Їхні погляди сплелися в тугий вузол мовчазного діалогу.
І в цю мить вона зрозуміла. З абсолютною, нищівною ясністю.
Він мав рацію. Вона прийшла не повертати. Вона прийшла сюди, в його спартанську, холодну кімнату, тримаючи в руках річ, просякнуту його сутністю, не для того, щоб позбутися її. Вона прийшла, щоб отримати більше. Щоб нарешті перестати боротися з тією силою, що тягнула їх одне до одного, як місяць тягне за собою приплив. Силою, такою ж неминучою і руйнівною, як драконівське полумʼя.
Вона прийшла здатися.
І він це знав. Він знав це ще до того, як вона переступила поріг. Можливо, знав ще тиждень тому, коли, посміхаючись, дозволив їй підібрати цю куртку на тренувальному полі.
Її пальці розслабилися, випускаючи комір. Куртка важко впала на підлогу біля їхніх ніг, глухо вдарившись об камʼяні плити. Звук розірвав напружену тишу.
Але вони його не почули.
Його рука, звільнившись, ковзнула вгору по її руці, до плеча, а потім обережно, майже невагомо, торкнулася її шиї. Його холодні пальці лягли на її гарячу шкіру, і Віолет заплющила очі, видаючи тихий, тремтливий видих. Він схилив голову, і його губи опинилися за міліметр від її губ.
— Скажи мені піти, Віолет, — прошепотів він, і в його голосі вперше прослизнула ледь помітна невпевненість. — Скажи мені зараз, і я піду.
Але вона не могла. Слова застрягли в горлі, перетворившись на гарячу грудку бажання. Замість відповіді вона ледь помітно подалася вперед, долаючи останню, нескінченно довгу відстань, що їх розділяла.
І коли їхні губи нарешті зустрілися, тіні в кімнаті остаточно злилися в одну, поглинаючи світло свічки й залишаючи їх у темряві, яка належала лише йому. І тепер — їй.