Король дроздоборід

Північний вітер свистів, розгойдуючи важкі гобелени в королівській залі, де стояв, здавалося, сам час. Скляні вітражі, що зображували сцени давніх перемог, ледь помітно тремтіли, пропускаючи крізь себе тьмяне зимове світло. Воно падало на пишні килими, виткані золотими нитками, і на обличчя принцеси Мікаси, освітлюючи її різкий профіль і тонко окреслені вуста, що були щільно стиснуті. Запах холодного каменю, давнього воску та ледь відчутний аромат гірких трав, що тліли в камінні, наповнював простір, підкреслюючи офіційність моменту. «Ти не залишила мені вибору, Мікасо», – голос Короля, її батька, лунав, як грім у залі. Він сидів на троні, обтягнутому червоним оксамитом, його обличчя було втомленим, але рішення – непохитним. Срібна корона ледь помітно поблискувала на його сивій голові. Мікаса стояла перед ним, розправивши плечі, її атласна сукня кольору зимового неба спадала до підлоги, а на грудях виблискувала брошка у вигляді крил свободи – символ її роду. Вона виглядала як витвір мистецтва, але в її очах горів неприборканий вогонь. «Я не вийду заміж за жодного з цих порожніх бовдурів, Ваша Величність! Я краще скочуся з найвищої вежі, ніж буду терпіти їхні похвальби про статки та подвиги, яких вони ніколи не звершували!» – її голос, зазвичай мʼякий, зараз був сповнений сталі. Вона відвела погляд, її чорні, як ніч, очі ковзнули по обличчях придворних, що стояли обабіч, злякано втиснувшись у стіни. Вони давно звикли до її вибухового характеру, але сьогоднішній спір перевершив усі попередні. Король зітхнув, повільно піднявши руку, щоб потерти скроні. «Всі герцоги та барони нашої землі відмовились від цієї честі. Ти образила кожного, хто мав сміливість просити твоєї руки, Мікасо. Твоя гординя затьмарює твій розум». Він зробив паузу, його погляд став гострішим. «Я, Король, твій батько, вирішив: завтра з першим променем сонця, ти станеш дружиною першого чоловіка, що перетне ворота цього замку. Байдуже, хто він буде: купець, селянин, мандрівник, бродяга. Це моє остаточне слово. І я не дозволю тобі зганьбити нашу корону, відмовляючись від мого рішення». Обличчя Мікаси поблідло. Її дихання перехопило. «Що?!» – вихопилось у неї. «Ви не можете! Я принцеса! Я – Аккерман! Я не можу вийти заміж за якогось смердючого селюка! Це… це приниження!» Вона стиснула кулаки, її нігті впʼялися в долоні. Цей батьківський ультиматум був найжорстокішим із усіх, що він коли-небудь висував. Вона бачила його рішучість, відчувала непохитність його слів. Усі її попередні маніпуляції та істерики не спрацювали. Король підвівся з трону, його висока постать нависла над нею. «Приниження? Приниження – це твоя поведінка, Мікасо! Твоє зневажливе ставлення до людей, твоя впертість і самолюбство. Ти забула, що справжня королівська влада – це відповідальність, а не лише привілеї. Моє рішення не підлягає обговоренню. Готуйся». Він повернувся і швидким кроком покинув залу, його мантія шелестіла по підлозі. Придворні, наче за помахом чарівної палички, почали розходитися, уникаючи її погляду. Мікаса залишилася сама посеред величезної зали, її серце калатало в грудях, як пташка в пастці. Її губи тремтіли від обурення, а в очах стояли непролиті сльози люті. Смердючий селюк? Її, принцесу, яка від народження була оточена розкішшю і повагою, змушують вийти заміж за першого-ліпшого волоцюгу? Це був не просто виклик, це була образа, яку вона ніколи не пробачить. *** Наступного ранку замок прокинувся під акомпанемент морозяного вітру, що завивав у димоходах. Небо було затягнуте важкими сірими хмарами, обіцяючи сніг. Мікаса провела ніч без сну, її кімната була наповнена тьмяним світлом свічок, що догоряли. Вона відмовилася від сніданку, відкинула розкішну сукню, яку їй приготували для «урочистості», і вдягла просту, але все ще дорогу шовкову сукню темно-зеленого кольору, що підкреслювала її блідість. Її чорне волосся було зібране в низький хвіст, без жодної прикраси. Вона виглядала як тінь самої себе, але її рішучість не згасла. «Принцесо, ворота відкриті», – мʼякий голос служниці висмикнув її з власних думок. Мікаса різко підняла голову. Настав час. Вона спустилася до головного двору. Її батько, Король, уже стояв там, оточений кількома охоронцями та придворними. Його обличчя було таким же суворим, як і напередодні. Повітря було напруженим, а тиша – оглушливою. Всі чекали. Мікаса зупинилася біля батька, її погляд був прикутий до величезних кованих воріт, що повільно відчинялися, видаючи жалібний скрип. За ними виднівся брудний сільський шлях, що губився в тумані, який оповив ранковий ліс. Вона відчувала, як її серце стискається від страху і огиди. Хто ж це буде? Якийсь старий, товстий фермер із брудними нігтями? Чи молодий нахаба, який бачив її лише здалеку і вирішив, що йому пощастило? Секунди тягнулися нескінченно. Двір замку здавався таким величезним і порожнім. Навіть вітер на мить притих. Раптом з-за повороту дороги, де зникав туман, зʼявилася постать. Чоловік. Він ішов повільно, його кроки були впевненими, але неквапливими. Він був одягнений у просту сіру туніку, штани з грубої тканини і потерті шкіряні чоботи, вкриті багном. На спині в нього висів невеликий мішок, а в руці він тримав деревʼяну палицю. Його волосся, темне і не дуже довге, було трохи розпатлане, але не брудне. Мікаса примружилась. Він не був ні старим, ні товстим. Насправді, він був… низьким. І його обличчя, хоч і закіптюжене пилом дороги, мало виразну, майже різку красу. Сірі очі чоловіка, що були обрамлені густими віями, уважно озирали замок, поки він наближався. «Ось він», – глухо промовив Король, його голос був ледь чутний. Чоловік перетнув поріг воріт, і в той самий момент Король підняв руку. «Стій!» – пролунав його владний голос. Чоловік зупинився, його погляд ковзнув по Королю, потім по Мікасі, затримавшись на ній на мить довше. На його обличчі не було ні страху, ні здивування, лише тиха, майже спокійна цікавість. Це її роздратувало. Він навіть не здавався враженим величчю замку. «Хто ти такий, чоловіче?» – запитав Король. «Я – Леві. Простий мандрівник. Іду до столиці, шукаю роботи», – його голос був низьким, дещо хрипким, але чітким. Він не кланявся, не виявляв жодних ознак поваги, що належала Королю. Мікаса ледь помітно стиснула щелепи. Яка зухвалість! «Леві, – повторив Король, кивнувши головою. – Ти став першим, хто перетнув ворота мого замку сьогодні вранці». Він подивився на Мікасу, яка стояла, як скамʼяніла. «Отже, ти станеш чоловіком моєї дочки, принцеси Мікаси Аккерман». У залі пролунав колективний подих здивування. Мікаса відчула, як її обличчя спалахнуло. Леві ж… він лише моргнув. Його сірі очі знову зустрілися з її, і Мікаса клялася, що побачила в них ледь помітну іскру глузування. «Зрозуміло», – спокійно відповів Леві, наче йому запропонували купити яблуко на базарі. Його байдужість була для Мікаси образою, гіршою за будь-яке пряме хамство. «Ні!» – вигукнула Мікаса, її голос прорізав тишу. «Я не вийду за нього! Подивіться на нього! Він смердить дорогою і брудом! Він не має ні статків, ні титулу, ні навіть елементарних манер!» Вона вказала на нього тремтячим пальцем. Її обличчя було червоним від люті, а очі майже чорними. Леві повільно, майже мляво перевів погляд на її палець, потім на її обличчя. Його вираз залишався незмінним, але в його очах зʼявився якийсь металевий блиск. «Я не смерджу, принцесо», – промовив він рівним тоном. «Бруд дороги – так, але не смерджу. І що стосується статків чи титулу, то вони не роблять людину кращою. Лише менш… чесною, можливо». Він злегка нахилив голову. «Я не просив про цю честь, але якщо Король так вирішив, то я не збираюся відмовлятися. Ви, принцеси, надто звикли, що світ обертається навколо вас». Ці слова були як ляпас. Мікаса відчула, як кров приливає до її скронь. «Як ти смієш?!» – прошипіла вона, крок вперед. «Досить!» – голос Короля змусив її замовкнути. «Мікасо, ти забуваєшся. І ти, Леві, якщо ти збираєшся стати моїм зятем, навчись хоча б елементарній повазі до моєї дочки». Король підійшов до них, його обличчя було напрочуд спокійним, але в очах читалася втома. «Я знаю, що це не те весілля, про яке ти мріяла, Мікасо. Але це те, що ти заслужила. І ти, Леві, – він подивився на мандрівника. – Ти прийшов нізвідки, і тепер ти збираєшся стати чоловіком принцеси. Я не знаю твоїх мотивів, але я бачу, що ти не злякався. Ця принцеса потребує чоловіка, який не боятиметься її гострого язика і який зможе показати їй світ за межами цих стін». Леві мовчав, його погляд ковзнув по пишних стінах замку, по озброєних охоронцях, по блискучій брошці Мікаси. Потім він знову подивився на неї. В його очах не було ні захоплення, ні заздрості, лише глибока, майже відчутна байдужість, яка дратувала Мікасу більше, ніж будь-яка відверта зневага. Це було так, ніби вона була лише черговою перешкодою на його шляху, а не майбутньою дружиною. «Гаразд», – коротко кинув Леві, кивнувши Королю. «Я згоден». Мікаса відчула, як земля вислизає з-під ніг. Її майбутнє, її життя, її свобода – все це було вирішене в один подих. Вона більше не могла стримувати себе. «Це несправедливо!» – закричала вона, її голос зірвався. «Я ненави́джу вас обох! Нена́ви́джу!» Вона розвернулася і, підхопивши поділ сукні, кинулася назад до замку, її кроки лунали по бруківці, як удари молота. Її щоки палали, а в горлі стояв клубок. Леві дивився їй услід. Його обличчя залишалося спокійним, але в куточках його губ на мить зʼявилася ледь помітна усмішка. Вона була швидкою, майже непомітною, але Король її побачив. «Ти знаєш, що робиш, Леві?» – запитав Король, його голос був тихим, але в ньому відчувалася загроза. «Моя дочка – не іграшка». Леві повернув голову до Короля. «Я знаю, Ваша Величність. І я знаю, що принцеса Мікаса – не просто розпещена дитина. Їй потрібен хтось, хто зможе прорубати крізь її броню. Можливо, це буду я». Він зробив крок, його погляд був твердим і прямим. «І я не люблю бруд, Ваша Величність. Але деякий бруд – це лише пил з дороги, який можна змити. А деякий бруд – усередині». Король уважно подивився на нього, його брови трохи піднялись. Він бачив багато людей за своє життя, але цей «простий мандрівник» був незвичайним. У ньому була якась прихована сила, якась незламна воля, яка не відповідала його бідному одягу. «Що ж, Леві», – сказав Король, зробивши глибокий вдих. «Вітаю тебе з весіллям. І хай допоможуть тобі всі боги, тому що ти щойно погодився одружитися з найвпертішою жінкою в усіх трьох королівствах». Він відвернувся, кивнувши охоронцям, щоб ті супроводжували Леві. Леві знову кивнув Королю, перш ніж рушити слідом за охоронцями, його мішок все ще висів за спиною, а палиця постукувала по бруківці. Його сірі очі, здавалося, вже бачили не лише брудний шлях, а й ті виклики, що чекали його за стінами принцесиного серця. Він прийшов сюди не просто так. І Мікаса Аккерман, принцеса, яку він щойно ненароком «завоював», ще мала це зрозуміти.