Ніч обіцяла бути такою ж, як і дві попередні – тягучою, холодною, сповненою шепоту. Гаррі лежав, втупившись у темноту балдахіна, що зливалася з оксамитом ночі, й відчував, як кожна клітина його тіла напружується в очікуванні. За вікном, за великими, готичними вікнами ґрифіндорської вежі, висів повний місяць, розливаючи бліде сріблясте світло на обриси Забороненого лісу. Це світло, зазвичай заспокійливе, тепер здавалося зловісним, висвітлюючи лише тіні й нерозгадані таємниці. Понад годину минуло відтоді, як останній зі сплячих хлопців — Рон, у своєму звичному хропінні — затих. Повітря у спальні було густим від дихання, від запаху старого пергаменту й вовни, але Гаррі здавалося, що він дихає порожнечею. Його вуха шукали *його*. Не вітру, не скрипу старих балок, а того тонкого, майже невагомого звуку, що просочувався крізь камінь, крізь саму матерію стін. І ось воно. Спочатку ледь чутний, як шелест сухого листя на вітрі, потім трохи виразніший, схожий на зітхання. Гаррі міг розрізнити окремі ноти, але не слова. Це був співучий, низький голос, позбавлений людської інтонації, якийсь вічний, древній. Він відчував його не тільки вухами, а й десь глибоко в грудях, як вібрацію, що пронизувала кістки. Навіть після всіх пережитих жахів, після всіх зустрічей зі смертю, цей шепіт викликав у ньому дивне поєднання страху й непереборної цікавості. Минулі дві ночі Гаррі вдавалося іґнорувати його, списуючи на перевтому, на стрес після битви, на бурхливу уяву. Він стискав кулаки, заплющував очі й повторював собі, що це просто нічний кошмар. Але кошмари минають із пробудженням, а цей шепіт чекав його. Сьогодні він був іншим. Сьогодні, крім незрозумілих слів, шепіт уперше вимовив його ім'я. «Га-а-аррі...» Це прозвучало як розтягнутий, холодний подих, що прокрався під двері, обвів кімнату, огорнув його ліжко. Ім'я, промовлене з такою ніжністю й водночас такою абсолютною байдужістю до його волі, що шкіра вкрилася мурашками. «Га-а-аррі По-оттер...» Гаррі затамував подих. Його серце калатало, відлунюючи десь у горлі. Він підвівся на лікті, вдивляючись у напрямку стіни, звідки долинали звуки. Там, десь за старим килимом із зображенням єдинорога, за кам'яною кладкою, була порожнеча, ніщо. Але *щось* говорило з ним. «Прийди... до лісу... до Забороненого лісу...» Голос став трохи гучнішим, чіткішим, наче його джерело наблизилося. Гаррі відчув, як згадка про ліс змусила його нутрощі стиснутися. Він знав цей ліс. Знав його небезпеки, його темні закутки, його старі таємниці. Він бачив у ньому смерть, бачив у ньому надію. «Де кентаври вмирали... там... тебе чекають...» Ця фраза, «де кентаври вмирали», була новою, моторошною. Гаррі пам'ятав, як уперше потрапив у Заборонений ліс, як Фіоренце врятував його від Волдеморта. Пам'ятав і битву, коли кентаври, разом з іншими мешканцями лісу, боролися за Гоґвортс. Деякі з них загинули. Але чи було місце, спеціально позначене як «місце смерті кентаврів»? Чи це метафора? Він повільно, з до скрипу колін, спустив ноги на холодну кам'яну підлогу. Скрипуча підлога, на щастя, промовчала. Холод проповз від ступень до решти тіла, але Гаррі майже не звернув на це уваги. Його розум працював на повну потужність, намагаючись знайти раціональне пояснення. Хто це може бути? Волдеморт мертвий. Пожирачі смерті або ув'язнені, або переховуються. Невже хтось інший намагається маніпулювати ним? Але навіщо? І чому саме *такий* спосіб? Він обережно підвівся, намагаючись не видати жодного звуку. У голові промайнула думка про Герміону. Її суворі, але завжди справедливі поради. Її ґрунтовні знання. Вона б сказала йому не йти, або принаймні взяти її з собою. Вона б вимагала спочатку розслідувати, прочитати всі можливі книги про стародавні прокляття чи дивні магічні приманки. Її здоровий ґлузд був би його якорем. Але саме тому він не міг їй сказати. Це здавалося *його* справою. Знову *його* тягар. Відчуття самотності, яке переслідувало його все життя, знову стиснуло груди. Він був Хлопчиком-що-вижив, тим, хто завжди мав протистояти темряві сам. Він не міг наражати на небезпеку своїх друзів, особливо після всього, що вони пережили. Не міг просити її знову ризикувати життям заради його дивних, незрозумілих покликів. Вона заслуговувала на спокій, на бібліотеку, на нормальне життя. Гаррі витягнув паличку з-під подушки, її гладке дерево відчувалося звичним і заспокійливим у долоні. Кинув погляд на Рона, що лежав у своєму ліжку, розкинувши руки, і видавав легкий свист носом. Ні, він не міг розбудити його. Не зараз. Це було щось інше, щось особисте, щось, що вимагало тиші й потайливості. Він обережно дістав із комода дорожній плащ, що припав пилом за останні місяці, але все ще зберіг запах його минулих пригод – диму, землі, і краплі зілля. Накинув його на себе, відчуваючи знайому вагу. Під плащем він виглядав майже як тінь, лише його зелені очі, відбиваючи бліде місячне світло, видавали його присутність. Вислизнувши з кімнати, Гаррі опинився у ґрифіндорській вітальні. Камін майже згас, лише кілька червоних вуглинок тліли, як зіниці в темряві. Тут було ще холодніше, ніж у спальні, повітря віяло старовиною та невисловленими історіями. Світло від місяця крізь високі вікна заливало кімнату химерними візерунками тіней, перетворюючи знайомі крісла та столи на монструозні фігури. Шепіт, здавалося, став слабшим тут, але Гаррі відчував його присутність, як постійний тиск у потилиці, що тягнув його вперед. Він підійшов до портрета Гладкої Пані. Її обличчя було спотворене сном, рот роззявлений у легкому хропінні. Гаррі обережно постукав по рамі. «Гладко Пані?» — прошепотів він. — «Мені потрібно вийти». Портрет здриґнувся, потім розплющив одне око. Вона пильно подивилася на нього. «Ох, містере Поттер. Знову не спиться? Вам варто було б відпочити. Після всього...» Вона замовкла, мабуть, згадавши, *після чого саме*. Її голос був м'яким, але в ньому відчувалася нотка докору. «Я знаю. Але мені потрібно. Це важливо», — Гаррі намагався надати своєму голосу впевненості, якої не відчував. Гладко Пані зітхнула. Її погляд ковзнув по його плащу, по обличчю, що здавалося надто блідим у місячному світлі. «Гаразд. Але будьте обережні. Ніч нині неспокійна». Вона зсунулася зі свого полотна, відкриваючи круглий отвір. Гаррі кивнув у знак подяки і прослизнув крізь нього. Він опинився у коридорі, де панувала майже абсолютна темрява. Лише ледь помітні відблиски від високих вікон, що виходили на внутрішній двір, дозволяли розрізнити обриси кам'яних стін. Повітря тут було ще холоднішим, а тиша — оглушливою, якщо не брати до уваги його власного дихання та приглушеного стукоту серця. Шепіт повернувся. Тепер він був ближче, здавалося, линув звідусіль, обволікаючи його. «Іди... іди...» Гаррі відчував, як його паличка, затиснута в руці, пульсує легким теплом. Він не ввімкнув Люмос. Не хотів привертати до себе зайвої уваги. Він рухався обережно, безшумно, його кроки ледь відлунювали по кам'яній підлозі. Минув портрети, які спали в своїх рамах, минув порожні ніші, де стояли статуї. Кожен крок був кроком у невідомість, але водночас і кроком до чогось, що його непереборно вабило. Це відчуття було схоже на те, коли він вперше дізнався про Смертельні реліквії – таємниця, що обіцяла розкрити ще одну частину його долі. Коли він дійшов до кам'яних сходів, що вели до головного вестибюлю, шепіт знову посилився, ставши майже загрозливим. «Га-а-аррі... час...» Гаррі прискорив ходу. Спустившись сходами, він опинився у величезному, порожньому вестибюлі. Високі колони кидали довгі, змієподібні тіні. Зазвичай тут висіли світильники, освітлюючи простір м'яким, теплим світлом. Але зараз усе було по-іншому. Сотні свічок, що зазвичай плавали під зачарованою стелею, мерехтіли слабко, ледь-ледь. Їхнє світло було наче вмираюче дихання, що не давало прогнати морок, а лише підкреслювало його. Вони створювали ілюзію світла, але насправді лише поглиблювали відчуття ізоляції. Гаррі попрямував до головних дверей, що вели на територію замку. Там, за ними, чекав Заборонений ліс. Він відчував, що шепіт іде звідти. Він простягнув руку до масивної дерев'яної стулки. Холодний метал ручки обпік пальці. Зробивши перший крок крізь двері, Гаррі відчув, як усе довкола змінилося. Повітря за дверима було холодним і сирим, пахло землею, хвоєю та чимось невимовно давнім, що пронизувало душу. І в цей самий момент, коли його нога ступила на мокру від роси траву, коли він перетнув поріг між замком і нічним світом, світло свічок у Великому Залі, у коридорах, у вітальнях – усюди, де ще жевріло життя – згасло. Не поступово. Не моргнуло й не зникло. Просто згасло. Всі сотні вогників одночасно, без жодного звуку, без жодної іскри. Навколо запанувала абсолютна, непроникна темрява. Лише місяць, що висів над верхівками дерев Забороненого лісу, кидав на землю моторошне, примарне сяйво. Гаррі стояв на місці, затамувавши подих. Його серце знову забилося шалено. Це було не просто випадковість. Це було запрошення. Або попередження. Шепіт знову огорнув його, тепер він був таким гучним, що, здавалося, відлунював від стін замку, від дерев, від самої землі. «Ти прийшов...» Гаррі повільно підняв голову. Перед ним, за сотню метрів, починалася чорна стіна Забороненого лісу, яка здавалася ще більш загрозливою у цілковитій темряві. Він зробив ще один крок.