Різкий, пронизливий холод просочувався крізь щілини у віконницях, кусаючи щоки навіть під грубою ковдрою. Геральт спав на межі, як завжди, його чуття ніколи по-справжньому не вимикалися. Це було і благословенням, і прокляттям відьмачого життя. Запах вогкої землі, старої деревини та ледь помітний присмак залишків учорашньої тушкованої риби висіли у повітрі, змішуючись із крижаним диханням зими. Десь далеко завивав вітер, а сніг м’яко бився об шибки, наспівуючи монотонну колискову. Раптом звичний ритм ночі розірвала дивна вібрація. Спочатку ледь відчутна, як крило комахи, що зачепилося за шовкову нитку, вона швидко наростала. Медальйон Вовка, що завжди спочивав на його грудях, холодний і нерухомий, тепер пульсував. Не просто тремтів від наближення магії, як зазвичай, — він *гудів*. Ця вібрація була глибокою, резонувала аж до кісток, і здавалася такою сильною, що Геральт відчув її навіть через товсту тканину сорочки та вовняну ковдру. Вона була схожа на бурчання голодного звіра, що прокидається десь глибоко в надрах землі, або на віддалений стогін чогось по-справжньому давнього. Геральт розплющив очі. Темрява в кімнаті була майже абсолютною, лише тонкі смужки місячного світла прорізали щілини у віконницях, вихоплюючи з мороку пилинки, що танцювали в повітрі. Він простягнув руку, і його пальці торкнулися холодного, важкого металу вовчої голови. Медальйон у його руці вібрував шалено, розпачливо, наче намагався щось викричати. Такого Геральт не відчував ніколи. Ні при зустрічі з могутніми чаклунами, ні з найстарішими чудовиськами. Це було щось інше. Щось, що викликало в ньому не звичний приплив адреналіну мисливця, а натомість – холодне, тривожне стискання в грудях. Він рвучко відкинув ковдру, оголюючи міцне, шрамовані тіло. Холодна підлога боляче обпекла босі ступні, але Геральт не звернув на це уваги. Кожним нервом він відчував поштовхи медальйона. Це було не просто попередження про магію – це був крик. Кричав не медальйон. Кричала магія, сама реальність. Його погляд мимоволі метнувся до двері, що вела до сусідньої кімнати. Кімнати Цірі. Це був невеликий будиночок, що колись належав старому ліснику, що зник безвісти кілька років тому. Їхнє тимчасове притулок від зимових хуртовин, що лютували за вікном уже другий тиждень. Вібрація медальйона вела його туди, наростаючи з кожним кроком. Геральт обережно підійшов до двері, вхопився за ручку. Холодна бронза. Він потягнув. Двері безшумно відчинилися, ковзнувши на добре змащених петлях. У кімнаті панувала та ж темрява, що й у його, але тут вона була розрізана широкою смугою місячного світла, що лилося крізь незачинене вікно. І в цій смузі, біля самого вікна, стояла Цірі. Вона була босоніж, у тонкій нічній сорочці, її світле, майже біле волосся розсипалося по плечах, схоже на сяйво в темряві. Вона стояла абсолютно нерухомо, вдивляючись у нічну імлу за вікном, її спина була прямою, а руки вільно опущені вздовж тіла. Холодний вітер, що вривався ззовні, розвівав її сорочку, але вона, здавалося, не відчувала його. Геральт зробив крок уперед, і медальйон на його грудях затремтів так сильно, що мало не обпік шкіру. Тепер він знав, що було джерелом такого потужного резонансу. — Цірі? — Його голос був тихим, але напруженим. Він не хотів її налякати. Вона не поворухнулася. Її погляд був прикутий до чогось за межами вікна, і лише зараз Геральт помітив, що її очі… її очі світилися. Яскравим, холодним срібним світлом, що пробивалося крізь темряву, наче два маленьких місяці. Це був не відблиск, не ілюзія. Це було світло, що йшло зсередини неї, світло сили, що Геральт знав і боявся водночас. Він підійшов ближче, обережно, як до дикого звіра. Холодна підлога під його ногами була вкрита інеєм, що свідчило про те, що вікно було відчинене вже деякий час. — Цірі, що сталося? — Він простягнув руку, щоб торкнутися її плеча, але зупинився. Її нерухомість, її світящі очі – все це кричало про щось надзвичайне. Вона повільно, ніби з великим зусиллям, повернула голову. Її срібні очі зустрілися з його золотими. В них не було ані страху, ані розпізнавання. Лише глибока, безмежна порожнеча, перемішана з ледь помітним подивом. — Геральте? — Її голос був лише шепотом, ледь чутним над завиванням вітру. — Я… я не знаю. Вона опустила голову, її погляд ковзнув по кімнаті, по її власних босих ногах, що стояли на крижаній підлозі. Здавалося, вона лише зараз усвідомила своє становище. На її обличчі з'явилася розгубленість, що витіснила попередню порожнечу. — Як я… тут опинилася? — Вона підняла руки, розглядаючи їх, наче бачила вперше. — Я пам'ятаю, як лягала спати… а потім… Її погляд знову метнувся до вікна. Срібне сяйво в її очах почало тьмяніти, згасаючи до звичайного сталевого відтінку, але все ще залишаючи за собою ледь помітне світіння. Вона здригнулася, і вперше Геральт побачив, як її тіло скулилося від холоду. — Холодно, — прошепотіла вона, обіймаючи себе руками. Геральт швидко зняв свою грубу вовняну накидку, що лежала на стільці, і накинув її на плечі Цірі. Тканина була холодною, але її вага та звичний запах диму й шкіри, здавалося, трохи заспокоїли її. — Ти пам'ятаєш, що ти робила? Що бачила? — Він намагався говорити м'яко, але його голос все одно звучав жорстко, як завжди, коли його турбувало щось важливе. Цірі похитала головою. — Нічого. Тільки… була якась порожнеча. І холод. Великий холод. Ніби я була… не тут. І не там. Вона вказала пальцем у напрямку вікна, на темну, засніжену галявину. — Я просто дивилася туди. На сніг. Геральт підійшов до вікна. Холодний вітер тут же обпік його обличчя. Він окинув поглядом околиці. Ліс застиг у зимовій тиші, його гілки були вкриті товстим шаром снігу, що виблискував у світлі місяця, ніби розсипані діаманти. Довгі тіні від дерев тяглися по білосніжній рівнині, створюючи химерні візерунки. Його погляд ковзнув вниз, до того місця, куди дивилася Цірі. Прямо під вікном, де щойно лежав незайманий покрив свіжого снігу, тепер був слід. Це був незвичайний слід. Не людський, не тваринний, не чудовиська, якого він знав. Він був глибокий, відмічаючи шлях, що починався від самого фундаменту будинку і тягнувся вглиб лісу, зникаючи за поворотом. Слід був широким, приблизно вдвічі більшим за його власну ногу, і мав дивну, майже ідеальну овальну форму. На його поверхні були ледь помітні, хаотичні борозенки, наче по ньому тягли щось важке і шорстке, але водночас, він був гладким, без чітких відбитків пальців чи кігтів. І найдивніше – навколо нього, на самому снігу, дещо вище від дна сліду, було ледь помітне світіння. Сріблясте, таке ж, як було в очах Цірі. Воно мерехтіло, зникаючи і з'являючись знову, наче дихало. Геральт нахилився, намагаючись краще розгледіти. Це було не просто відбиття місяця. Це була магія. Магія, яка лишала по собі крижаний слід, що пронизував його до кісток. Медальйон на його грудях все ще вібрував, але тепер його гудіння стало більш рівномірним, схожим на фоновий шум, що постійно нагадував про присутність чогось могутнього і невідомого. — Що це? — Цірі стояла поруч, її голос був настільки тихим, що він ледь його почув. Вона також дивилася на слід, і в її очах знову з'явилася та дивна порожнеча, ніби вона шукала у своїй пам'яті те, чого там не було. Геральт провів долонею по своїй потилиці, його пальці заплуталися у сивому волоссі. Він бачив багато слідів у своєму житті. Сліди ґулів, вовкулаків, стрит, ендріаґ, ґаркаїнів. Але цей… цей був іншим. Він не належав до жодного відомого йому виду. Він не був схожий на шлях, прокладений істотою, що мала плоть і кістки. Це було щось… інше. — Не знаю, — чесно відповів він. Це була рідкісна для нього відповідь. — Ніколи такого не бачив. Він відчув, як її тіло здригнулося біля нього. Не від холоду. Від усвідомлення. — Але ж… я стояла тут, біля вікна, — вона знову вказала на слід. — Це було… там. — Ти бачила, як воно з'явилося? — Геральт повернувся до неї, його погляд був пильним, зосередженим. Цірі похитала головою, її очі затуманилися. — Ні. Нічого не бачила. Я просто… дивилася. І мені було дуже холодно. А потім ти прийшов. Геральт подивився на вікно. Воно було відчинене настільки, що будь-яка звичайна людина давно б замерзла. Але Цірі стояла тут босоніж, у тонкій сорочці, її очі світилися сріблом. Вона не просто дивилася на слід. Вона, можливо, була з ним пов'язана. Він простягнув руку і повільно зачинив вікно, блокуючи приплив крижаного повітря. Срібне світіння на снігу зникло, наче його ніколи й не було. Але глибокий слід залишився. — Йди до ліжка, — сказав Геральт, його голос знову став м'яким. — Спробуй заснути. Цірі подивилася на нього, потім на слід, і в її очах промайнув страх. Не за себе, а за те, що це означає. — Ти підеш туди? — Вона кивнула на слід. — Маю. — Геральт відчув, як його м'язи напружуються. Завжди мав. — Але спочатку ти заснеш. Він провів її до ліжка, загорнув у ковдри, і вона, дивно швидко, ніби виснажена чимось невидимим, заплющила очі. Геральт посидів біля неї деякий час, слухаючи її рівномірне дихання. Срібне сяйво повністю зникло з її обличчя. Вона знову була просто дівчиною. Але те, що сталося, було далеко не просто. Піднявшись, він вийшов із кімнати, тихо зачинивши за собою двері. Медальйон все ще відчутно вібрував, але вже не так шалено. Ця магія була іншою. Вона не випромінювала тепла чи холоду, не мала запаху озону чи сирості. Вона була… нейтральною, але її присутність була настільки глибокою, що Геральт відчував її всім своїм єством. Він швидко одягнувся. Шкіряні штани, сорочка, куртка. Довгі, старі, але надійні чоботи. На пояс він почепив обидва мечі: сталевий для людей і срібний для чудовиськ. Він не знав, який із них йому знадобиться цього разу. Або, можливо, жоден. Перед тим як вийти, Геральт підійшов до своєї сумки. Витягнув маленький флакон зі срібною кришкою. "Кошка". Кілька крапель – і його зір загостриться в темряві, дозволяючи бачити навіть те, що приховане від звичайних очей. Він випив зілля. М'язи напружилися, зіниці звузилися, потім розширилися, адаптуючись до темряви. Золотисті очі відьмака засяяли в мороці. Він відчинив вхідні двері. Холодний вітер знову вдарив в обличчя, принісши з собою запах свіжого снігу та віддалений, ледь помітний аромат, схожий на запах металу, розігрітого до високої температури, але без жодного джерела тепла. Геральт заплющив очі, намагаючись зосередитися на запаху. Це був не запах крові, не запах сірки, не запах гниття. Він був чистим, гострим і дуже незвичайним. Він зробив крок на поріг, а потім ще один – у глибокий замет. Холод пронизував підошви чобіт, але він не звертав на це уваги. Місяць тепер висів високо в небі, і його срібне світло заливало всю галявину. Слід був чітким. Він починався від основи будинку, прямо під вікном Цірі. Його дивна овальна форма, хаотичні борозенки на поверхні та сріблясте мерехтіння, що зникало, коли він підходив ближче, але знову з'являлося, якщо відходив на кілька кроків. Це було схоже на ілюзію, але медальйон не брехав. Магія була тут. Геральт нахилився, торкнувшись сліду пальцями. Сніг був крижаним, твердим, але не настільки, щоб витримати таку глибину без значної ваги. Він потер пальці. Відчуття було дивним – наче він торкнувся чогось, що було одночасно м'яким і твердим, як старе дерево, що просочилося водою. І той металевий запах тут був сильнішим. Він випростався, погляд його золотистих очей ковзнув по сліду. Куди він веде? Що це за істота, чи об'єкт, який залишив такий слід? І чому Цірі, його Дитя-Несподіванка, була пов'язана з ним? Чому її очі світилися, а вона не пам'ятала, як опинилася біля вікна? Усі ці питання роїлися в голові Геральта, але відповіді не було. Лише одна річ була зрозумілою: він мусив піти за цим слідом. Він мусив дізнатися. Заради Цірі, заради того неспокою, що глибоко оселився в його грудях. Ніч була довгою, і шлях, що простягався перед ним, обіцяв бути ще довшим і небезпечнішим, ніж будь-коли раніше.