Розділ 1
Глибока ніч обіймала будівлю JYP, затягуючи кожен куток сірою тишею. Тільки в одній студії, на третьому поверсі, крізь тонкі стіни просочувався ледь чутний, пульсуючий ритм. Всередині, під приглушеним, помаранчевим спотом, що ліниво звисав над пультом, Хан Джісон напівлежав у кріслі, зігнувшись над широким монітором. Екран віддзеркалював його обличчя: втомлене, але зосереджене, з тінями під очима, що поглибилися за останні три ночі. З-під навушників вибивалися окремі пасма чорного волосся, а широка толстовка з капюшоном робила його фігуру ще меншою, майже дитячою, на тлі масивної апаратури.
Повітря тут було важким, просякнутим запахом вчорашньої кави, нового пластику та ледь відчутним, терпким ароматом поту. На столі, поруч із клавіатурою, стояла вже майже порожня бляшанка енергетика, а розкидані нотні аркуші та блокноти створювали ілюзію творчого хаосу.
Хан не ворушився. Його пальці, що ще мить тому ковзали по клавішах MIDI-контролера, завмерли в повітрі. Він відчував. Завжди відчував, коли двері відчинялися беззвучно, немов їх торкався привид. Відчув легкий протяг, що прокотився по потилиці, ніби невидима рука розгладила волосся. Відчував, як змінюється щільність простору позаду, хоча єдиним звуком був лише власний, ще незакінчений трек, що м'яко пульсував у його скронях.
Він знав, що Ноу прийде. Завжди приходив, коли будівля повністю спорожніла, коли вони лишалися вдвох у цьому гігантському склепі, наповненому нездійсненими мріями й відлунням сотень пісень. Це стало їхнім нічним ритуалом, негласним, майже святим. Хан навмисно залишив трек відкритим на екрані, його недописані біти й мелодії висіли в очікуванні, ніби запрошення, ніби пастка. Це був фрагмент, що ще не мав назви, сирий, нервовий, як оголений нерв, але вже сповнений крихкої краси.
І тоді він почув. Не крізь навушники, а крізь власне тіло, що вловило вібрацію з повітря. Голос. Знайомий до болю, до скреготу в зубах, до нестерпної туги. Високий, чистий, дзвінкий, але водночас сповнений прихованої меланхолії. Це був голос Ноу, вкрадений з якогось старого демо, вирізаний, розрізаний і вплетений у його власну, нову композицію.
— ...*I just want to be free...* — шепотіли слова Ноу з-під інструменталу, ніби привид.
Хан не обертався. Він бачив усе у дзеркальному відбитті монітора. Висока, струнка фігура Ноу стояла просто за його спиною, за кілька кроків, в зоні, куди не діставало помаранчеве світло. Його обличчя було затінене, але Хан відчував, як пара очей, гострих і уважних, впивається в його потилицю. Ноу стояв нерухомо, руки вільно опущені, а його поза випромінювала ту саму стриману грацію, що завжди збивала Хана з пантелику. Він був у чорній водолазці, що обтягувала плечі, й темних штанах. Здавалося, він щойно повернувся з репетиції, або ж просто надто довго залишався в танцювальному залі, відточуючи рухи до пізньої ночі.
Здивування на обличчі Ноу було ледь помітним, але Хан уловив його навіть у розмитому відображенні: легке підняття брови, крихітна напруга навколо губ. Це не було гнівом. Це було щось гостріше, щось складніше. Ноу впізнав свій голос. Він розумів, що це була крадіжка, акт зухвальства, але водночас — запрошення.
Рівно в ту саму мить, коли Ноу, здавалося, зробив ледь помітний вдих, Хан підвів очі. Не поволі, не з натяком на сором, а прямо, різко, ніби його голова була притягнута магнітом. Його погляд, втомлений і пронизливий, зустрівся з відображенням очей Ноу в чорній гладі монітора.
Світло спота відблискувало на екрані, створюючи сюрреалістичний образ їхніх облич, розділених пікселями та невидимою стіною. Очі Ноу були темними, глибокими, вони не читали обурення, а вивчали його, Хана, з якоюсь дивною, нерозгаданою цікавістю. У відображенні, як і в реальності, між ними пролягав лише сантиметр повітря. І три роки невимовленого. Три роки несказаних слів, недоторкнутих обіцянок, нерозгаданих поглядів.
Пальці Хана завмерли над клавіатурою, застигши в нерішучості. Він чекав. Чекав на реакцію, на гнів, на запитання. Але Ноу мовчав. Його мовчання було важким, щільним, воно заповнювало студію, витісняючи навіть пульсуючий біт.
— Ти знову тут, — голос Ноу був низьким, майже пошепки, але Джісон почув його, відкинувши навушники на стіл. — О третій ночі. Знову.
Хан не відвів погляду від відображення. Він бачив, як Ноу повільно, майже несвідомо, зробив крок ближче. Тепер його обличчя було чіткіше в дзеркалі екрана, освітлене холодним блакитним світлом.
— А ти чого тут? — риторично відповів Хан, намагаючись, щоб його голос звучав байдуже, але відчував, як тремтять кінчики пальців.
Ноу усміхнувся. То була повільна, небезпечна усмішка, що не досягала очей. Вона більше нагадувала оскал хижака, який щойно побачив свою здобич.
— Прийшов поцікавитись, хто краде мої вокали.
Хан нарешті обернувся, повільно повернувши крісло, щоб дивитись на Ноу вже не через екран, а прямо в обличчя. Тепер він міг бачити кожен відтінок у його очах, кожну тінь, що лягала на вилиці.
— Краде? — Хан звів брову, намагаючись грати роль невинного. — Я б назвав це... інтерпретацією. Переосмисленням.
— Переосмисленням моєї власності, — Ноу зробив ще крок, підійшовши впритул до столу. Тепер він нависав над Ханом, затуляючи собою помаранчеве світло. Тінь його тіла впала на Джісона, поглинаючи його. — Без дозволу.
Хан відчув, як серце починає битися швидше, відлунюючи в скронях. Ця близькість завжди мала на нього такий ефект. Вона була електричною, небезпечною, і водночас – єдиною, що давала йому відчуття життя.
— А ти б дав? — запитав Хан, його голос був тихим, майже запрошувальним. Він підняв погляд, зустрічаючись з очима Ноу.
Погляд Ноу був інтенсивним, пронизливим. Він опустив очі на губи Хана, потім знову підняв до його очей. У цю мить тиша стала майже нестерпною.
— Можливо, — Ноу потягнув слово, як струну, що ось-ось має обірватися. — Якби ти попросив.
Хан відчув гіркий присмак у роті. Просити. Ніколи. Він би радше вкрав, ніж попросив. У цьому і полягала їхня гра, їхні таємні правила.
— Я не прошу, — прошепотів Хан.
— Я знаю, — відповів Ноу, і в його голосі прозвучала якась дивна, болюча нотка розуміння. Він простягнув руку, і Хан мимоволі напружився. Але Ноу лише торкнувся його навушників, що лежали на столі, легким рухом відсунув їх убік. Його пальці на мить зачепили пальці Хана, викликавши іскру. — Що за пісня?
Хан знову відвів погляд на екран.
— Без назви. Поки що.
— Вона... — Ноу зробив паузу, шукаючи потрібні слова. — Вона звучить так, ніби ти намагаєшся щось вирвати з себе.
— Я намагаюсь, — Хан підтвердив, його голос був глухим.
Ноу обійшов стіл, зупинившись поруч із Ханом. Тепер вони були пліч-о-пліч, їхні плечі майже торкалися. Хан відчував тепло його тіла, його запах: свіжий, чистий, як після душу, але з нотками чогось гострого, чоловічого.
— І що ти намагаєшся вирвати? — Ноу нахилився, його дихання торкнулося скроні Хана.
Хан заплющив очі на мить. Він відчував, як по його шкірі біжать мурашки. Він знав, що Ноу не просто питає про пісню.
— Те, що ти залишив, — відповів Хан, відкриваючи очі й дивлячись на власні пальці, що стискали край столу.
Ноу видав тихий, майже нечутний смішок.
— Я нічого не залишав. Це ти підбирав.
Ця фраза вдарила, як ляпас. І водночас викликала якесь дивне, викривлене задоволення. Хан нарешті підвівся з крісла, повернувшись до Ноу обличчям. Тепер вони стояли нарівні, їхні погляди знову зіткнулися. Ноу був трохи вищий, і Хан відчував, як його тіло накриває тінь.
— І що тепер? — запитав Хан, його голос був сповнений виклику.
Ноу простягнув руку і повільно, майже гіпнотично, торкнувся його щоки. Його пальці були теплими, легкими, але дотик здавався таким же важким, як і тисяча несказаних слів. Хан завмер, затамувавши подих. Його шкіра горіла під дотиком.
— Тепер... — прошепотів Ноу, його погляд ковзав по обличчю Хана, зупиняючись на його губах. — Тепер ти маєш мені пояснити, Джісоне. Що ти робиш з моїм голосом. Що ти робиш з... нами.
Його пальці повільно ковзнули вниз, по лінії щелепи, до підборіддя, а потім зупинилися, легко стиснувши. Хан відчув, як його тіло реагує, незважаючи на волю. Три роки. Три роки мовчазної напруги, таємних поглядів, випадкових дотиків, які завжди здавалися зовсім невипадковими. Три роки, протягом яких вони кружляли один навколо одного, як дві планети, що приречені на зіткнення.
— А ти сам не знаєш? — Хан відчув, як його голос тремтить.
Ноу нахилився ще ближче, і тепер Хан міг відчути його дихання на своїх губах. Воно було теплим і солодкуватим, з присмаком м'яти. Очі Ноу були темними, як глибоке нічне небо, і в них танцювали дивні, химерні вогні.
— Я хочу почути це від тебе, — прошепотів Ноу, і його слова були не проханням, а наказом. Його великий палець легенько погладив нижню губу Хана. — Увесь цей час, Джісоне. Що це було?
Хан відчув, як його серцебиття заглушає всі інші звуки. Він міг би відштовхнути його. Міг би втекти. Міг би прикинутися, що нічого не розуміє. Але щось у погляді Ноу, щось у цьому пізньому часі, у цій порожній будівлі, у цій пісні, яку він навмисно залишив відкритою, змушувало його залишитися. Це була та сама пастка, яку він сам і розставив. І тепер він був у ній.
— Це... — почав Хан, але слова застрягли в горлі. Він підняв руку, і його пальці торкнулися зап'ястя Ноу, яке все ще тримало його підборіддя. Це був не жест відштовхування, а скоріше спроба втриматися. — Це... те, що ти бачиш.
Ноу знову усміхнувся, і цього разу його усмішка сягнула очей, але це була усмішка не радості, а якогось дивного, темного задоволення.
— Я бачу, — тихо сказав Ноу, і його голос був густим, як оксамит. — Я бачу, як ти дихаєш мною. Бачу, як ти вплітаєш мене у свої пісні. Бачу, як ти намагаєшся вирвати мене з себе, але не можеш.
Його дотик став трохи сильнішим, майже стискаючим. Хан відчув, як його тіло починає тремтіти. Він не міг відвести погляду від очей Ноу. У них не було ні гніву, ні звинувачення. Тільки безмежна, хижацька ніжність, що лякала його до глибини душі.
— Це не... — Хан спробував заперечити, але Ноу не дав йому.
— Ти обманюєш себе, Джісоне, — Ноу нахилився ще ближче, і відстань між їхніми губами стала майже невідчутною. Хан міг відчути тепло його шкіри, легкий рух його вій. — Ти роками намагаєшся втекти від цього. Від нас.
Хан заплющив очі, відчуваючи палкий поцілунок, що наближався. Він міг би відвернутися, але не зробив цього. Він міг би відштовхнути Ноу, але його руки лише міцніше стиснули його зап'ястя. Усередині нього щось розірвалося, щось, що трималося роками. Це було як падіння у прірву, від якої він так довго тікав. Але тепер він сам стояв на її краю, дивлячись униз.
І коли губи Ноу нарешті торкнулися його, це було не м'яко, не ніжно. Це було як глибокий, пекучий опік, який пронизав його до кісток. Поцілунок був вимогливим, владним, він не питав дозволу, а брав. Хан відчув солоний присмак на своїх губах – чи то його власні сльози, чи то просто гіркота невисловлених слів, що нарешті знайшли свій вихід. Його руки, що стискали зап'ястя Ноу, нарешті відпустили його, щоб заплутатися в його волоссі, притягуючи його ближче, відповідаючи на цей шалений поцілунок з такою ж несамовитою, відчайдушною пристрастю.
Помаранчевий спот над пультом продовжував світити, кидаючи довгі, химерні тіні на стіни студії, що стала свідком цієї нічної, темної, приреченої сповіді.