Розділ 1
Надвечірнє сонце кидало довгі, покручені тіні на покинуту промислову зону, що мала стати місцем його першого самостійного завдання. Бетонні блоки, що колись формували стіни якогось занедбаного цеху, тепер лежали розкиданими у дикій хаотичності, мов кістки велетенського звіра, розтерзаного часом. Повітря густо пахло іржею, вологим ґрунтом і ледь відчутним, солодкуватим присмаком розсіяної проклятої енергії. Сигма, молодий заклинач, обережно ступав по битому склу та шматках арматури, його чоботи глухо відлунювали в загальній тиші. Він стискав кулаки, відчуваючи, як магічна енергія м’яко пульсує під шкірою, готова виплеснутися назовні за першим покликом.
«Місія: усунути прокляття особливого рангу. Місце: покинутий заводський комплекс на околиці міста. Додатково: можливий спротив, діяти рішуче», – крутилися в голові слова старійшин. Вони звучали сухо і безпристрасно, як завжди, але Сигма відчував за ними неабияку вагу. Це було його шанс довести. Його шанс підтвердити, що він гідний довіри, гідний сили, що текла в його жилах.
Він зупинився біля входу до найбільшого збереженого ангару. Велетенські металеві двері, колись міцні, тепер висіли на одній петлі, зяючи чорною пащею. Зсередини тягнуло холодом, незважаючи на теплий, майже літній вечір. Запах іржі тут був сильнішим, змішуючись із затхлим духом бетону та якимось дивним, ледь вловимим, майже електричним ароматом, що не належав цьому місцю. Сигма обережно зазирнув усередину.
Просторий зал був залитий нерівномірним світлом, що пробивалося крізь дірявий дах та розбиті вікна. Промені світла падали на пил, що танцював у повітрі, створюючи сюрреалістичну картину. По центру, там, де мала б бути якась виробнича машина, стояв… ніхто. Жодного прокляття. Жодного монстра з вивернутими кінцівками чи багатозубою пащею. Лише одна людина.
Сигма застиг, його серце зробило неприродний кульбіт. Його інтуїція, що завжди була точнішою за будь-які прилади, кричала про небезпеку. Це була не та проклята енергія, до якої він звик. Вона була чистішою, концентрованішою, настільки потужною, що сам простір навколо людини, здавалося, мерехтів.
Чоловік стояв до нього спиною, розглядаючи щось на стіні. Він був високий, стрункий, у чорному одязі та з білосніжним волоссям, що вибивалося з-під пов’язки. Пов’язки, що закривала очі. Сигма не міг повірити своїм очам.
— Отже, ти прийшов, — голос чоловіка був легким, майже безтурботним, але в ньому бриніла така міць, що вона прокотилася по тілу Сигми холодною хвилею. Чоловік повільно обернувся. Замість пов’язки тепер на його очах були темні окуляри, що приховували погляд, але не приховували посмішки, яка розтягнулася на його обличчі. — Старійшини, як завжди, оригінальні. Замість прокляття надіслали мені забавку.
Це був Ґоджо Сатору.
Холодний піт пройняв Сигму. Місія. Прокляття. Ні, це була пастка. Це було випробування. Або, можливо, страта. Його. Він стиснув кулаки ще сильніше, нігті впилися в долоні.
— Ґоджо Сатору, — видихнув Сигма, і його голос звучав надто тонко, надто молодо. — Що ви тут робите? Моє завдання…
— Твоє завдання? О, так, звичайно, — Ґоджо легковажно махнув рукою. — Усунути прокляття. І знаєш що? Я і є твоє прокляття. Принаймні, так вирішили ті старі пердуни. Хочеш спробувати?
Ґоджо зробив крок уперед, і світло навколо нього, здавалося, затремтіло. Його аура, що раніше була прихована, тепер розлилася по ангару, притискаючи Сигму до землі, мов невидима рука. Повітря стало густим, важким, наповненим обіцянкою неймовірної сили.
Сигма відчув, як його власна магічна енергія миттєво зреагувала, намагаючись протистояти цьому тиску, але це було схоже на спробу зупинити цунамі піщинкою. Він відчув страх. Справжній, первісний страх, що скував м’язи і перехопив дихання. Але водночас, у глибині його єства, спалахнув вогник люті. Його, Сигму, щойно випустили з-під опіки, вже кидали в пащу найсильнішого заклинателя світу, як живу приманку?
— Я не ваша забавка, — процідив Сигма, і його очі спалахнули рішучістю. Він зібрав усі свої сили, щоб вирівняти дихання, і прийняв бойову стійку. — Я не дозволю вам…
— Ого, який норовливий, — Ґоджо посміхнувся ширше, і його посмішка не досягла очей. — Ну що ж, це навіть цікавіше. Покажи мені, на що ти здатен, «старійшинська надія».
І тоді Ґоджо зник.
Не було жодного звуку, жодного руху повітря. Просто в одну мить він був там, а в наступну – його вже не було. Сигма інстинктивно стрибнув убік, його тіло відреагувало раніше, ніж мозок усвідомив загрозу. За його спиною, там, де він стояв секунду тому, пролунав глухий удар, ніби щось неймовірно важке врізалося в бетон. Обернувшись, Сигма побачив, що на стіні утворилася глибока вибоїна, ніби її вдарив невидимий молот.
«Швидко», — промайнуло в голові. — «Неймовірно швидко».
Ґоджо з’явився прямо перед ним. Настільки близько, що Сигма міг розгледіти відблиски в його окулярах. Це була лише мить, але Сигма відчув, як його тіло реагує, немов підключене до якоїсь невидимої мережі. Він викинув руку, намагаючись створити бар’єр із проклятої енергії, але Ґоджо був швидшим. Його нога, здавалося, злетіла вгору з неймовірною легкістю, цілячись у голову Сигми.
Сигма ледь встиг блокувати удар передпліччям. Біль пронизав його руку, але він вистояв. Це був не просто фізичний удар; це був удар, наповнений проклятою енергією, що намагалася пробити його захист. Він відскочив назад, ковзаючи по пилу, намагаючись відновити дистанцію.
Ґоджо посміхався. — Непогано. Для новачка. Але цього недостатньо.
Він знову зник. Цього разу Сигма був готовий. Він активував свою магічну техніку, розширюючи відчуття навколо себе, створюючи щось на зразок сфери, де кожен рух повітря, кожен мікроколивання енергії були відчутні. Його очі закрилися на мить, а потім відкрилися, вже не дивлячись, а *бачачи* потік енергії.
Ґоджо з’явився праворуч від нього, замахнувшись рукою. Сигма розвернувся, викидаючи вперед долоню. З його руки вилетів згусток сконцентрованої проклятої енергії, що врізався в невидимий бар’єр навколо Ґоджо. Ефект був мінімальним, ніби Сигма кинув камінчик у скелю, але це дало йому секунду.
Ґоджо відскочив, його посмішка стала ще ширшою, майже хижою. — Ого, ти вмієш щось, крім відбивання. Цікаво.
Сигма не відповідав. Він зосередився на кожному русі Ґоджо, на кожній частинці його енергії. Це була битва не на життя, а на смерть, навіть якщо Ґоджо сприймав її як гру. Його життя залежало від того, наскільки швидко він зможе адаптуватися до цієї неймовірної сили.
Ґоджо знову кинувся в атаку, цього разу з менш хаотичними рухами, але з більшою інтенсивністю. Його удари були швидкими, точними, кожен з них ніс у собі руйнівну силу. Сигма блокував, ухилявся, відступав, використовуючи свою магічну енергію для посилення захисту та швидкості. Ангар наповнився звуками ударів, що розривали повітря, та скреготу металу, коли їхні атаки відбивалися від невидимих бар’єрів.
В якийсь момент Ґоджо відскочив назад, відійшовши на кілька метрів. Він підняв руку, і Сигма відчув, як проклята енергія в ангарі почала концентруватися, стискатися в одну точку. Темні окуляри Ґоджо зісковзнули, відкриваючи його очі. Шість Очей, що бачили саму сутність реальності, тепер дивилися прямо на Сигму, і в їхньому погляді не було вже й натяку на грайливість. Лише смертоносна серйозність.
— Ну що ж, досить розминки, — сказав Ґоджо, і його голос звучав тепер немов далекий грім. — Час показати тобі справжню силу. Порожнє Пурпурове.
Повітря завибрирувало. Сигма відчув, як простір навколо нього стискається і розширюється одночасно, наче сама тканина реальності рветься. Він побачив, як у долоні Ґоджо зароджується сфера, що складалася з двох протилежних енергій – синьої та червоної, що танцювали разом, створюючи руйнівну порожнечу. Це був «Пурпуровий» — одна з найруйнівніших технік Ґоджо.
«Я не зможу ухилитися від цього. Я не зможу це блокувати звичайним бар’єром», — промайнуло в голові Сигми. Відчай намагався заволодіти ним, але він відштовхнув його. Він не прийшов сюди, щоб померти. Він прийшов, щоб довести.
Він зробив глибокий вдих, відчуваючи кожну клітину свого тіла. Його проклята енергія вибухнула назовні, створюючи навколо нього щільний, багатошаровий бар’єр. Але це був не просто захист. Це був місток. Місток до чогось більшого.
— Розширення території, — прошепотів Сигма, і його голос пролунав надзвичайно чітко в гулі зростаючої сили Ґоджо. — **Перекус Андрія.**
У ту ж мить світ навколо нього змінився. Це було не просто створення бар’єра; це було перетворення реальності. Ангар зник, замінившись інакшим простором. Простір цей не був темним чи загрозливим. Навпаки, він був на диво… звичайним.
Ґоджо, що вже заніс свою смертоносну атаку, застиг. Він опинився посеред залитої сонцем кухні. На столі, застеленому картатою скатертиною, стояла миска з нарізаним салатом, тарілка з пахучим борщем і свіжий, ще теплий хліб. Збоку стояв самовар, з якого піднімалася легка пара. З вікна, за яким, здавалося, простягався безкрайній степ, долинали звуки співу пташок та далекий гавкіт собаки. Запах свіжої випічки та борщу наповнив повітря.
Ґоджо моргнув. Його "Порожнє Пурпурове" згасло. Його Шість Очей, що бачили правду світу, тепер бачили цю ілюзію з неймовірною чіткістю. Це була не просто ілюзія; це була *реальність*, створена Сигмою, де єдиним правилом була його воля.
— Що за… — Ґоджо спробував активувати свою Безмежність, але відчував, як вона спотикається. У цьому просторі його Безмежність, що контролювала відстань, здавалася, втратила свій сенс. Тут не було відстаней, як таких; були лише об’єкти, розташовані за волею Сигми.
Сигма стояв за столом, його обличчя було спокійним, майже безвиразним. Він тримав у руці ніж, щойно взятий з кухонного столу. Здавалося б, звичайний кухонний ніж, але в його руках він випромінював смертоносну ауру.
— У моїй території, — спокійно сказав Сигма, — все, що я торкаюся, стає продовженням моєї проклятої енергії. А моя техніка дозволяє мені… розрізати. Будь-що.
Ґоджо зрозумів. Це була пастка. Смертельна пастка. Його Безмежність, що захищала його від усіх атак, працювала, зупиняючи атаки на нескінченно малій відстані. Але якщо сам простір навколо нього був перетворений, якщо *правила* цього простору диктував Сигма, то що тоді?
Він спробував телепортуватися. Нічого. Стіни кухні, вікно, стіл — усе це було частиною території Сигми, і його переміщення було заблоковане. Ґоджо, найсильніший заклинатель, опинився в пастці, мов муха в бурштині.
Сигма зробив крок уперед. Він підняв ніж. Він не кинувся на Ґоджо, не атакував шалено. Його рух був спокійним, виваженим, майже елегантним. Ніби він просто розрізав повітря.
Лезо ножа блиснуло.
Ґоджо відчув різкий, пронизливий біль. Це було не так, ніби його проткнули. Це було так, ніби його *розрізали* на молекулярному рівні. Його захист, його Безмежність, що завжди була непорушною, не спрацювала. Ніж Сигми не доторкнувся до нього фізично, але в просторі «Перекусу Андрія» його лезо *було* там, розрізаючи його тіло.
Кров ринула.
Ґоджо впав на коліна, з його уст вирвався хрипкий стогін. Він подивився на Сигму, і в його очах, що бачили все, вперше за довгий час з’явилося здивування, змішане з… визнанням.
— Ти… ти справді… — прохрипів Ґоджо, і його слова потонули в його власній крові.
Сигма не відповів. Його рука опустилася, ніж випав на дерев’яну підлогу кухні, видавши легкий дзенькіт.
Територія Сигми почала руйнуватися. Кухня розчинилася, звуки пташок зникли, запахи зникли. Знову з’явився ангар, залитий вечірнім світлом, що пробивалося крізь дірявий дах.
Ґоджо Сатору лежав на битому бетоні, його чорний одяг просяк кров’ю. Його очі були широко розплющені, дивлячись у небо. Його дихання було слабким, а потім і зовсім завмерло.
Сигма стояв над ним, його груди важко здіймалися. Він відчував виснаження, але в той же час його переповнювало дивне відчуття порожнечі. Він переміг. Він убив найсильнішого заклинателя. Його місія, не та, що була записана на папері, а та, що була в його серці, була виконана.
Але чомусь, дивлячись на бездиханне тіло Ґоджо Сатору, він не відчував тріумфу. Лише холодний вітер, що пронісся крізь дірявий ангар, пробираючи до кісток.