Ніч у Найт-Сіті була мов вирване з грудей дихання — важка, липка, просякнута запахом озону й вологого бетону. Дощ не падав, він стікав по місту, немов сльози велетенського звіра, що плакав від безвиході. Кожна крапля, розбиваючись об бруківку, віддзеркалювала неонові спалахи вивісок, розмазуючи їх у химерні, пульсуючі плями. V, схиливши голову, прослизнула крізь металеві двері «Афтерлайфу», несучи на собі цей дощ, як другий шкіряний плащ. Рік. Рік минув, як вона востаннє переступала цей поріг. За той час світ встиг обернутися стільки разів, що її власна тінь здавалася чужою. Старі, потерті куртки, улюблені джинси, які колись так вільно сиділи на стегнах, тепер обтягували надто виснажене тіло. Відчуття було, ніби вона забула, як дихати повними грудьми. Коли вона зайшла, шум бару, що завжди пульсував, як серце міста, на мить здалося, затих. Чи це лише в її голові? «Афтерлайф» зустрів її звичним, теплим, але трохи відчуженим затишком. Суміш запахів – віскі, сигаретного диму, що в’ївся в оббивку, чогось солодкого, мабуть, синтетичного пива – оповила її, як старий, знайомий шарф. З динаміків тихо лилася балада, її слова тонули у загальному гулі розмов, дзенькотінні склянок та низьких басах, що відлунювали десь у животі. Світло тут було м’яким, приглушеним, відкидаючи довгі тіні від високих стільців і фігур, що сиділи за стійкою. Кожна з цих фігур – чи то нетрячий найманець, чи то вишукано одягнена корпоративниця, що заблукала сюди – несла на собі печатку Найт-Сіті: виснажені очі, надмір кібернетики, і втомлений погляд, що бачив забагато. V повільно рушила вперед, її кроки були тихими, майже невагомими, попри важкі черевики. Вона озирнулася, шукаючи знайомі обличчя, але бачила лише розмиті силуети, що змінювалися в калейдоскопі. Не те щоб вона очікувала побачити тут когось. Її коло звузилося до однієї людини, яка навіть людиною не була. Нарешті, вона зупинилася біля стійки, не займаючи свого звичного місця біля кута, де вона сиділа з Джекі, а потім наодинці. Вона обрала місце трохи далі, ближче до вікна, що виходило на залиту дощем вулицю. Біля стійки стояв невисокий, але міцний бармен. Не Клер. Цей був новий, з обличчям, висіченим з граніту, і яскравими тату, що виповзали з-під рукавів його сорочки. Він кивнув, його очі швидко оцінили її, затрималися на її потертій куртці, потім на погляді. V відчула, як її губи, що давно забули, як це – щиро посміхатися, ледь скривилися в щось на кшталт усмішки. «Два віскі, – сказала вона, її голос був трохи хрипким від невикористання, – найкращого, що є. Подвійні». Бармен підняв брову, але нічого не сказав. Він дістав дві склянки, важкі, з товстим дном, і поставив перед нею. Потім взяв пляшку бурштинової рідини, що виблискувала в приглушеному світлі, і наповнив їх до краю, без мірної чарки, точним, відточеним рухом. Лід дзенькнув, коли він кинув кубики у склянки. Вона кинула кілька євродоларів на стійку, не дивлячись на ціну. За останні місяці гроші втратили для неї будь-який сенс, окрім засобу підтримувати в собі життя. Бармен взяв їх, кивнув і відійшов обслуговувати інших відвідувачів, залишивши V наодинці з її замовленням. Вона посунула одну склянку на протилежний бік стійки, туди, де зазвичай сидів би він. Це був автоматичний, майже рефлекторний рух, що виник за ті роки, які вони провели разом. Потім вона взяла свою склянку, відчуваючи холод скла в долоні, і піднесла її до губ. Аромат віскі обпік ніздрі – солодкавий, димний, гіркий. Це був запах забуття і пам’яті водночас. Вона чекала. Усередині, у її власній голові, панувала оглушлива тиша. Тиша, що була страшнішою за будь-які крики, за будь-який гнів. Тиша, яку вона не чула вже цілий рік. Джонні. Зазвичай, у цей момент він би вже матеріалізувався, нависаючи над нею, обпершись ліктем об стійку, з цигаркою в куточку рота і звичайною скептичною усмішкою. Він би вже кинув свою звичну репліку: «Чого дивишся, як на останній коктейль життя? Готова продати душу за чергову дозу?» Або щось на кшталт: «Ти прийшла сюди, щоб посидіти в тиші? Це не твій стиль, V. Де вечірка?». Він би вже взяв свою склянку, хоч і знав, що не може відчути смак, але це було частиною їхньої гри, їхнього ритуалу. Але нічого. Порожня склянка навпроти неї стояла нерухомо, відбиваючи м’яке світло. Жодної тіні. Жодного ледь помітного мерехтіння. Жодного звуку, крім звичного гулу бару. V зробила ковток. Рідина обпалила горло, розливаючись теплом по венах. Вона заплющила очі, намагаючись зосередитися на цьому відчутті, відігнати порожнечу, яка почала заповнювати її груди. Коли вона відкрила їх, погляд впав на її власне відображення у дзеркалі за стійкою. Очі, що колись горіли нестримним вогнем, тепер були тьмяними, обведеними темними колами. Вилиці випнулися, обличчя стало гострішим, більш виснаженим. Колись яскраве волосся, хоч і досі доглянуте, тепер було більш приглушеного відтінку, ніби час висмоктав з нього усі кольори. Вона була живою легендою Найт-Сіті, але це життя коштувало їй занадто дорого. Кожен день, кожна година була боротьбою. Боротьбою за те, щоб залишитися собою, не розчинитися в кібернетиці, не стати просто оболонкою для іншої свідомості. «Джонні, – прошепотіла вона, її голос ледь чутно загубився у шумі, – ти тут?» Нічого. Вона чекала. Її пальці міцно стиснули склянку. Дощ за вікном посилився, перетворившись на справжню зливу, що стукала по даху, по склу, заглушаючи музику і розмови. Це було схоже на її власний внутрішній світ – безперервна, нескінченна злива, що несла із собою лише спустошення. За останній рік вона чула його голос тисячі разів. Він був її постійним супутником, її критиком, її єдиним співрозмовником. Він був тим, хто штовхав її вперед, коли вона хотіла здатися. Він був тим, хто сміявся з її жартів, навіть якщо вони були поганими. Він був тим, хто нагадував їй, що вона жива, навіть коли її власне тіло відмовлялося вірити. Але тепер його не було. Жодного шепоту. Жодного натяку. Лише порожній простір, де раніше вирувала його свідомість. Це лякало її більше, ніж будь-яка загроза від Арасаки, більше, ніж будь-яка перестрілка, більше, ніж перспектива власної смерті. Якщо Джонні зник, що залишилося від неї? Хто вона без цього постійного внутрішнього діалогу, без цього дзеркала, в якому вона могла бачити себе через його цинічний погляд? Вона простягнула руку до порожньої склянки, що стояла навпроти. Її пальці зупинилися за кілька міліметрів від скла, не наважуючись торкнутися. Це було схоже на спробу доторкнутися до привида, до чогось, що може розчинитися в повітрі. «Я знаю, ти мене чуєш, – сказала V трохи голосніше, її погляд був прикутий до склянки, – Я просто хочу знати. Чому ти мовчиш?» Знову тиша. Навіть шум бару здавався тепер якимось далеким, приглушеним, немов вона опинилася в капсулі, ізольованій від усього світу. Може, він вирішив піти? Може, йому набридло? Після всього, що вони пережили, після всіх битв і компромісів, чи міг він просто зникнути, залишивши її наодинці з тим, що залишилося від її життя? Це було б схоже на нього, на його егоїстичну, бунтарську натуру. Але водночас це було б не схоже на їхній зв’язок, на ту невидиму нитку, що тримала їх разом. Вона дивилася на склянку, сподіваючись на найменший рух. Хотіла побачити, як щось всередині неї почне мерехтіти, як світло від неонової вивіски забарвиться його примарним силуетом. Але нічого. Лише віскі, що тихо відбивало світло, і крихітні пухирці повітря, що піднімалися до поверхні. «Це не смішно, Джонні, – її голос тепер звучав майже благально, – Я тут. Я прийшла. Після всього. Ти можеш хоча б щось сказати?» V заплющила очі, відчуваючи, як її груди стискає відчай. Вона згадала його обличчя – висушене, зморшкувате, але з тим самим зухвалим блиском в очах. Згадала, як він грав на гітарі, вириваючи з неї душу, як кричав на неї, як сміявся над її проблемами, а потім, непомітно, допомагав їх вирішити. Вона згадала його слова, його філософію, його постійний бунт проти системи. І тепер цього всього не було. Вона відкинулася на стільці, відчуваючи холодну шкіру сидіння. Її погляд ковзнув по бару, по людях, які жили своїм життям, несвідомі її внутрішньої трагедії. Вони не знали, що вона, легенда Найт-Сіті, сидить тут, на межі розпаду, чекаючи, поки привид вип’є її віскі. Ковток за ковтком, вона допила свою склянку, відчуваючи, як алкоголь притуплює гострі грані її болю. Але він не міг заглушити тишу. Тиша була всередині неї, і вона була повсюди. Коли її склянка була порожньою, V знову подивилася на ту, що стояла навпроти. Вона була досі повна. Недоторкана. Вона вже майже збиралася встати, залишити гроші і піти, розчинитися в дощовій ночі, коли щось сталося. Ледь помітний, майже непомітний рух. Крихітна, ледь відчутна вібрація пройшла по склянці, що стояла навпроти. Світло, що відбивалося від неї, на мить спотворилося, ніби крізь неї пройшла невидима хвиля. Пухирці всередині віскі на мить прискорили свій рух, а потім знову зупинилися. V затамувала подих. Її очі розширилися. Це було так швидко, так невловимо, що вона могла списати це на втому, на алкоголь, на гру світла. Але вона знала. Вона відчула це. Це було щось більше, ніж просто ілюзія. Потім, з глибини її власної свідомості, пролунав голос. Не гучний, не крик, не звичний докір. Це був шепіт, ледь чутний, як сухе листя, що дряпає по асфальту. «Ти... повернулася...» V відчула, як її серце, що здавалося, завмерло на цілий рік, знову почало битися. Повільно. Болісно. Але битися. Вона обережно, дуже повільно, підняла свою порожню склянку, і легенько постукала нею по краю тієї, що стояла навпроти. Тихий дзенькіт скла рознісся у тиші, що на мить огорнула її. На обличчі V з’явилася тінь усмішки. Слабкої, виснаженої, але справжньої. «Я повернулася, Джонні, – прошепотіла вона у відповідь, її очі заплющилися від полегшення, що межувало з болем. – Я чекала на тебе». За вікном дощ продовжував лити, але тепер його звук здавався не таким гнітючим. Він був просто фоном для нового початку, для нової, незрозумілої глави, що тільки-но почалася в стінах «Афтерлайфу».