Розділ 1
Перше, що повернулося, був запах. Донна стояла на кухні о пів на четверту ранку, гріла молоко доньці, яка не могла заснути, — і раптом відчула озон. Гострий, металевий дух грози, якої не було за вікном. Небо стояло чисте, у зорях. А в неї всередині гриміло.
Вона вхопилася за стільницю. Дванадцять років вона жила з відчуттям, що в її житті є кімната, до якої немає дверей. Вона сміялася голосніше, ніж треба, говорила швидше, ніж думала, — і ніколи не розуміла, від чого тікає. Тепер двері повільно прочинялися. Не вибухом. Не пожежею, від якої, казали лікарі колись, її мозок мав би згоріти. А так, ніби хтось дуже обережно, кімнату за кімнатою, вмикав світло в покинутому домі.
— Мамо? — сонна Гедлі стояла в дверях у піжамі з зірочками. — Ти плачеш?
— Ні, сонечко, — збрехала Донна, і голос її тремтів. — Просто... згадала дещо гарне. Дуже давнє і дуже гарне.
Вона пам'ятала. Бідермаєрівські вулики на чужій планеті. Жінку з вогняним волоссям, яка кричала на самого себе всемогутнього прибульця, аж той замовкав. Бібліотеку завбільшки з планету. Своє власне обличчя у відображенні скла ТАРДІС, коли вона була найрозумнішою істотою у всьому всесвіті — і найщасливішою. І руки Доктора на своїх скронях, і його очі, повні сліз, коли він казав: «Мені так шкода». І темряву.
Донна сіла просто на холодну підлогу кухні. Гедлі, не розуміючи, але відчуваючи, підлізла до неї й обняла за шию своїми тонкими руками.
Цього разу пам'ять не палила. Десь у глибині — Донна не знала науки, але знала серцем — щось змінилося. Може, час сам згорнувся інакше. Може, та частинка його, що жила в ній, нарешті навчилася не воювати з людським, а текти поряд. Вона була Донна-Доктор колись, на одну страшну мить. А тепер — просто Донна, яка все пам'ятає. І це виявилося стерпним. Більше — це виявилося благословенням.
— Я колись подорожувала, — прошепотіла вона у волосся доньки. — З найкращим у світі другом. Ми рятували людей. Цілі планети, Гедлі. Я. Твоя мама. Ноубл.
— Як його звали? — сонно спитала дівчинка.
Донна всміхнулася крізь сльози. Дивно було вимовляти це ім'я після дванадцяти років мовчання — наче пробувати на смак воду після пустелі.
— Доктор, — сказала вона. — Просто Доктор. І він думав, що рятує мене, коли забирав усе це. Він думав, що пам'ять мене вб'є. — Вона притисла доньку міцніше. — Дурний марсіянине. Ти просто не дав мені вибрати.
За вікном тихо світало. Десь у нескінченності синя будка летіла крізь час, і людина в ній не знала, що цієї ночі її найкраща подруга нарешті повернула собі його — не як рану, а як цілий, теплий, важкий скарб, який можна носити й не впасти.
Донна не побіжить його шукати. Вона це вже знала. У неї є Гедлі, є чоловік, що спить нагорі, є власне, добре, звичайне життя, яке вона любить. Але тепер у цьому житті жив іще й він — не привид, а присутність. Тепла лампа у вікні пам'яті.
— Ходімо спати, — сказала вона доньці й підвелася, тримаючи її на руках, хоч та вже виросла з того, щоб її носили. — А завтра я розкажу тобі історію. Найкращу історію на світі. Про жінку, яка одного разу зупинила геноцид, бо просто не вміла мовчати.
Гедлі засміялася в напівсні. А Донна Ноубл, та, що несла грозу й вижила, понесла свою доньку вгору сходами — крізь дім, у якому нарешті горіло все світло.