Дощ падав уже другу годину поспіль, перетворюючи нью-йоркські вулиці на мерехтливі дзеркала, що відбивали мільйони неонових вогнів. Пітер Паркер, притиснувши до грудей коробку з піцою, пришвидшив крок, намагаючись прослизнути повз найглибші калюжі. Його дешева куртка, промокла наскрізь, неприємно липла до тіла, а стара бейсболка вже не рятувала від холодних крапель, що стікали по обличчю. Робота курʼєра в таку погоду була суцільним випробуванням, але це був єдиний спосіб заробити на оренду своєї кутової квартирки в Квінсі та купити хоч якусь їжу. Життя після Заклинання стало дивно порожнім. Наче хтось вирвав із книги цілий розділ, залишивши лише білі сторінки, на яких лише він памʼятав написані слова. Його більше не існувало для світу. Для тітки Мей, для Неда, для… для неї. Це було визволення, як казав Доктор Стрендж, і водночас — найжорстокіше покарання. Запах маґазину, що продавав цілодобові сендвічі, змішався із запахом сирого асфальту та вихлопних газів. Пітер пройшов повз кілька таких закладів, де колись з Недом сміявся над його дурнуватими ідеями, а Мей купувала йому найсмачніші кекси. Він відчував, як його серце стискається, але вже навчився швидко приглушувати цей біль. Це було його нове *нормальне*. Самотність, що стала майже матеріальною супутницею, і постійне відчуття, що він дивиться на світ через товсте скло. Діставшись до багатоповерхівки, Пітер піднявся на ліфті до тринадцятого поверху, де його чекав черговий голодний клієнт. Коли двері ліфта зачинились, з-під коміра куртки вислизнула тонка нитка павутиння. Він машинально приклеїв її до стіни, не помічаючи, як його пальці звично відреагували. Це був рефлекс, що зберігся, як і надлюдська сила, витривалість, і те, що він тепер називав «фоновим шумом». Його павуче чуття. Воно завжди було поруч, але тепер не попереджало про небезпеку, а радше шепотіло про щось незриме, щось важливе. Останні кілька тижнів цей шепіт ставав гучнішим, перетворюючись на легке, але настирливе дзижчання в потилиці. Наче хтось намагався достукатися з іншого боку дзеркала. Після кількох останніх замовлень Пітер нарешті повернув свій мотоцикл до крамниці, де працював. Дощ усе ще періщив, але вечірні вогні міста крізь його водяну завісу здавалися ще яскравішими й привабливішими. Він подивився на свій телефон — жодних повідомлень, жодних пропущених дзвінків. Як завжди. І тут дзижчання в потилиці раптом перетворилося на різкий, тривожний дзвін. Не біль, не небезпека, а щось набагато глибше, набагато *ближче*. Це було відчуття, що він колись відчував, коли Мері Джейн стояла на краю даху. Без роздумів, підкоряючись лише інстинкту, Пітер рушив. Він не знав, куди йде, але його ноги несли його в певному напрямку, повз знайомі вулиці, що тепер здавалися чужими. Крізь зливу він біг, не відчуваючи втоми, його павуче чуття вело його, наче компас. Він прослизав крізь натовп, не звертаючи уваги на здивовані погляди, коли занадто швидко повертав за ріг або стрибав через несподівану перешкоду. Навіть у цивільному одязі він рухався з тією ж грацією, що й у костюмі. Нарешті він опинився біля старої багатоповерхівки, що височіла над містом. Тієї самої багатоповерхівки, на даху якої вони колись стояли. Тоді це було схоже на початок чогось нового, а тепер — нагадування про кінець. Дощ тут, нагорі, був ще сильнішим, вітер люто штовхав у спину, намагаючись скинути донизу. Пітер обережно піднявся по металевих сходах, що вели на дах. Двері були не зачинені на замок. Це був поганий знак. Або хороший. Він ще не вирішив. Холодне повітря вдарило йому в обличчя, коли він вийшов на дах. Нічне небо було затягнуте важкими хмарами, лише іноді крізь них пробивалося тьмяне світло місяця. Місто внизу розкинулося мерехтливим килимом, але Пітер дивився лише вперед. Вона стояла біля самого краю даху, спиною до нього. Її червоне волосся, мокре й темне від дощу, прилипло до шиї. Тонка куртка, здавалося, зовсім не захищала від вітру й вологи. Вона була схожа на замерзлу статую, що стоїть під водоспадом. Дзижчання в потилиці раптом стихло, замінившись глухим ударом у грудях. Це не було павуче чуття. Це було серце. Він зробив крок, потім ще один. Скрип металу під його черевиками був майже нечутним серед шуму дощу й вітру, але вона здригнулася. Повільно, немов уві сні, вона обернулася. Її очі. Ті самі, знайомі очі, що колись світилися пустотливим вогником, тепер були наповнені розгубленістю і якоюсь дивною тугою. Вони не впізнавали його, але в їхній глибині Пітер уловив тінь чогось знайомого, чогось, що боролося з амнезією. Її обличчя було блідим, губи злегка тремтіли. Вона промокла до нитки, і її зазвичай упевнена постава зникла, поступившись місцем майже дитячій вразливості. — Привіт, — тихо промовив Пітер, і його власний голос здавався чужим, хрипким від хвилювання. Вона втупилася на нього, наче привида побачила, і лише через кілька секунд відповіла, її голос був тихим, ледь чутним, майже загубленим у шумі дощу. — Привіт. Між ними повисла важка, наелектризована тиша. Це була не просто тиша двох незнайомців. Це була тиша, що кричала про все, що було між ними і що було втрачено. — Що ти тут робиш? — запитав Пітер, намагаючись, щоб його голос звучав байдуже, але він знав, що це марно. Кожен м'яз його тіла напружився. Вона повела плечима, стискаючи щось у руці. Її погляд був розгубленим, вона ніби намагалася знайти відповідь на це питання у власному розумі. — Не знаю, — врешті-решт прошепотіла вона, підіймаючи стиснуту долоню. — Просто… я відчула, що маю тут бути. Це дивно. Пітер зробив ще один крок ближче, його погляд прикутий до її руки. Вона розтиснула пальці. У долоні лежав зім'ятий, мокрий квиток на шкільний захід. Той самий квиток, що він колись купив для них обох. Квиток до школи Мідтаунської науково-технічної академії. — Що це? — запитав він, хоча знав відповідь. — Я знайшла його в кишені свого пальта, — вона провела вільною рукою по мокрому волоссю, прибираючи його з обличчя. — Я навіть не знаю, навіщо мені квиток до школи, яку я не закінчувала. І чому я взагалі сюди прийшла? Її погляд знову зустрівся з його, і цього разу в ньому було щось більше, ніж просто розгубленість. Щось, що намагалося пробитися крізь пелену забуття. — Ти змерзла, — сказав Пітер, і це було твердження, а не питання. Його рука вже тягнулася до неї, але він зупинився. Він не мав права торкатися її. Він був ніким. — Трохи, — вона кивнула, її тіло здригнулося від холоду. — Я не пам'ятаю, як сюди дісталася. Просто йшла, ішла… і опинилася тут. Це місце… воно здається таким знайомим. Його серце стиснулося. Вона пам'ятала це місце. Не його, але *місце*. Це було щось. Можливо, крихітний промінь світла в його безнадійній темряві. — Це дах, — тихо сказав він, вказуючи на місто. — Звідси гарний краєвид. — Краєвид чудовий, — вона ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка, навіть сумна, розірвала серце Пітера. Це була її посмішка. — Але не тому я тут. Я відчуваю… щось. Наче я щось шукала. Когось. Але кого? Вона озирнулася навколо, її погляд ковзнув по мокрих виступах, по рекламних щитах на сусідніх будівлях, по нескінченних вогнях міста, що миготіли внизу. Її обличчя виражало глибоку внутрішню боротьбу. — Мій мозок каже мені, що тут нічого немає, — вона знову подивилася на Пітера. — Але моє серце… воно кричить. Це безумство, так? Пітер похитав головою. — Ні. Не безумство. Він знав це відчуття. Це було те саме відчуття, що вело його до неї. Це була нитка, яка, можливо, ще не обірвалася повністю. — Ти… ти ж не поліція? — вона раптом запитала, її очі звузилися з підозрою, яка швидко змінилася на збентеження. — Вибач. Це дурне питання. Просто… я така заплутана. — Ні, я не поліція, — Пітер натягнув на себе свою найменш загрозливу посмішку, але вона вийшла скоріше болісною гримасою. — Я… просто проходив повз. Брехня. Це була брехня, яку він використовував сотні разів за останні місяці. Брехня, що захищала її. Брехня, що розривала його. — Проходив повз на даху? В такий дощ? — вона підняла брову, і в цьому жесті було щось до болю знайоме. — Досить підозріло. — Я… так, — Пітер відчув, як його щоки червоніють. Він завжди був жахливим брехуном для неї. — Я… люблю дивитися на місто. MJ кивнула, але її погляд все ще був на ньому. Вона явно не вірила, але, здавалося, не мала сил сперечатися. — Ти весь мокрий, — Пітер вказав на неї. — Тобі треба піти додому. Або… принаймні, кудись, де сухо і тепло. — Додому, — вона повторила, наче це слово було чужим. — Я живу сама. У мене немає… нікого. Моя родина… вони далеко. Він знав. Він знав, що її батьки не були в Нью-Йорку. Він знав, що вона знімала маленьку квартирку. Він знав усе це, але не міг сказати жодного слова. Кожне слово застрягало в горлі, загрожуючи розкрити правду, яка зруйнувала б їх обох. — Я… я можу покликати тобі таксі, — запропонував він, дістаючи з кишені мокрий телефон. Вона хитала головою, її погляд знову блукав по його обличчю, ніби намагаючись розшифрувати якийсь невидимий код. — Ні, — вона сказала. — Ні, не треба. Я просто… мені просто потрібно ще трохи тут постояти. Вітер знову посилився, і MJ здригнулася. Її губи посиніли. Пітер не міг дивитися на це. Він не міг дозволити їй замерзнути. — У мене є куртка, — він почав, але вона перебила. — Не треба, — її тон був твердим, але очі все ще були наповнені розгубленістю. — Я не знаю тебе. Його серце розірвалося. «Я не знаю тебе». Це було саме те, чого він прагнув, те, заради чого він відмовився від усього. Але почути це з її вуст було нестерпно боляче. — Я знаю, — відповів він, його голос був ледь чутним. — Але ти замерзнеш. Вона мовчала, лише дивилася на нього. Дощ періщив, стікаючи по її обличчю, змішуючись, можливо, зі сльозами, що він не міг розрізнити. — Хто ти? — запитала вона знову, але цього разу в її голосі не було підозри, лише виснажена цікавість. — Я відчуваю… що ти не просто так тут. Я відчуваю, що ти… ти якось пов'язаний з цим відчуттям. З цим квитком. Пітер заплющив очі на мить, вдихаючи вологе, холодне повітря. Відчути її поруч, але знати, що вона не пам'ятає, було тортурами. Але вона відчувала *щось*. Це було не забуття. Це було щось інше. Це був біль, що переходив у надію. — Мене звати Пітер, — сказав він, його голос був напрочуд спокійним. — Пітер Паркер. Вона повільно повторила його ім'я, наче пробуючи його на смак. Нічого. Жодної іскри впізнавання. Лише легке здивування. — Пітер, — вона знову повторила. — Дивно. Воно… воно звучить… знайомо. Але я не знаю чому. Вона зробила крок ближче, її погляд пронизував його наскрізь. У її очах була суміш страху, цікавості й невисловленої туги. — Можливо, ми бачились раніше? — вона запитала, її голос був ледь чутним, майже шепіт. — Я не пам'ятаю. Пітер дивився на неї, на її мокре волосся, на тремтячі губи. Вона стояла перед ним, уразлива, розгублена, але все ще неймовірно сильна. І він не міг дозволити їй замерзнути. — Можливо, — сказав він, і цього разу в його голосі пролунала обіцянка. — Можливо, ми колись зустрічалися. Але зараз ти маєш зігрітися. Він зняв свою промоклу куртку, незважаючи на те, що сам миттєво відчув холод. Вона дивилася на нього з широко розплющеними очима. — Ні, не треба, — сказала вона, але її тіло здригнулося від холоду. — Треба, — твердо відповів Пітер, його погляд був сповнений рішучості. Він простягнув їй куртку, його рука була на диво стабільною, незважаючи на внутрішню боротьбу. — Будь ласка. На мить вона завагалася, потім повільно, майже несвідомо, взяла її. Її пальці випадково торкнулися його, і крізь холод Пітер відчув ледь помітне тепло, що пробігло по його шкірі. Це був дотик, сповнений забутих спогадів, що кричали про себе. — Дякую, — прошепотіла вона, накидаючи куртку на плечі. Вона була занадто велика для неї, але все ж дарувала крихту тепла. Вона обгорнулася в неї, ніби намагаючись сховатися від світу. Вони стояли там, на даху, під зливою, в оточенні гомону великого міста. Двоє незнайомців, яких пов'язувала невидима нитка забутої любові. Квиток до школи лежав у її руці, свідчення минулого, яке вона не могла пригадати, але відчувала. А Пітер, мокрий і змерзлий, але з палаючою надією в грудях, дивився на жінку, яку він кохав більше за власне життя, і яка тепер знову з'явилася в його світі, не пам'ятаючи його імені, але шукаючи *щось*, щось невловиме. І це *щось*, він знав, було ним.