Розділ 1
Льодяний вітер пронизував до кісток, тягнучи з собою дрібний, голчастий сніг. Він завивав, наче поранений звір, між зубцями командирської вежі, наповнюючи нічне повітря завиваннями й тріском криги. Вайолет, загорнута у важкий вовняний плащ поверх тонкої нічної сорочки, міцно притискала до себе обійми, намагаючись стримати тремтіння, яке виходило не лише від холоду. Жахіття, що знову вирвало її зі сну, залишило на язиці гіркий присмак попелу та металу, а в грудях — пульсуючий біль, що був важчим за будь-який фізичний тягар.
Вона шукала самотності, тиші, щоби розвіяти привиди минулого, які вночі оживали з особливою жорстокістю. Але, щойно ступивши на засніжений балкон, її погляд одразу ж спіткнувся об темну, нерухому постать біля різьблених перил. Ксаден Рйорсон. Стояв спиною до неї, обличчя його було звернене до чорнильної безодні гір, що вимальовувались на горизонті потворними тінями. Вітер тріпав поли його плаща, а волосся, темне, як ніч, розсипалося по плечах, мов вороняче крило.
У його руці, наче скарб, що був занадто важким, Вайолет помітила складений пергамент. Невеликий, пожовклий від часу лист. Щось у тому, як він стискав його, як напружувалися м’язи його передпліччя, підказало Вайолет, що це не звичайна доповідь. І що їй, Вайолет Сорреґін, ніколи не слід було його бачити.
Вона встигла побачити лише кілька слів, коли порив вітру відгорнув один із його кутів: каліграфічний почерк, дивно знайомий, і згадку про «Опір». Її серце пропустило удар, а кошмарний холод у грудях посилився. Опір. Точнісінько те саме слово, яке вона бачила у своїх видіннях. Той самий почерк, який малювали її руки уві сні.
Вайолет застигла, притиснувшись до замерзлої кам’яної стіни. Холод, що проникав крізь плащ, був майже бажаним — він відволікав від внутрішнього спустошення. Але його присутність тут, о цій годині, з цим листом, викликала нову хвилю тривоги. Вона відчувала, що він знав, що вона тут. Кожен його м’яз був напружений, немов струна. Повітря між ними, здавалося, загусло, наповнившись невисловленими питаннями й таємницями. Та він не обертався. Навіть не поворухнувся. Можливо, якщо він не повернеться, він зможе й надалі вдавати байдужість, зберегти свою кам’яну маску.
Вайолет повільно рушила до дверей, що вели назад у теплу вежу. Їй потрібен був час, щоб обдумати побачене, щоб знову зібрати свої роздроблені думки. Вона простягнула руку до латунної ручки. Крижана. Вайолет смикнула її. Нічого. Спробувала знову, сильніше. Ручка не піддавалася. Сніг, змішаний із крижаним дощем, забив щілини, і тепер двері були міцно заблоковані. Зсередини.
Паніка холодною змією стиснула їй горло. Вона з усією силою смикнула ручку, потім ще раз, відчуваючи, як тонкий метал впивається в шкіру. Марно. Замок замерз, заблокувавши її на цьому крижаному балконі.
«Чорт забирай», — прошепотіла Вайолет, її дихання перетворилося на білу хмарку, що миттєво розчинилася в темряві. Вона обернулася. Ксаден усе ще стояв нерухомо, його силует був такий же непохитний, як і гори за його спиною. Навіть тепер він не відірвав погляду від темряви. Він наче вичікував.
«Ксаден», — її голос був слабким, але вітер доніс його до нього.
Ніякої реакції.
Вайолет зробила крок уперед. «Двері замерзли. Я не можу їх відчинити».
Тиша була єдиною відповіддю. Тільки вітер посилився, шматуючи її плащ. Сніг почав падати густішими пластівцями, закручуючись у вихорі. Вайолет відчула, як холод пробирається крізь тканину, ніби тисячі крижаних голок. Її зуби почали стукотіти.
«Ксаден, це не смішно!» — у її голосі з’явилася сталева нотка, незважаючи на тремтіння. «Мені холодно, і двері заблоковані. Ти міг би хоча б повернутися!»
Нарешті, повільно, з навмисною неквапливістю, він повернувся. Його рухи були плавними, але кожна клітина його тіла випромінювала напругу. Його очі, темні, як нічне небо, зустрілися з її поглядом. У них не було ні співчуття, ні роздратування. Лише глибина, що лякала, і щось, що Вайолет не могла розшифрувати — чи то образа, чи то надто добре приховане знання. На мить Вайолет здалося, що він бачить її наскрізь, проникаючи за фасади болю та втоми. Вона була впевнена, що він знав про її нічні жахіття. Він знав. І він знав, що вона бачила лист.
Він повільно опустив руку, але пергамент залишився у його пальцях, притиснутий до стегна.
«Холодно», — просто констатував він, його голос був низьким і хрипким, наче щойно прокинувся. Не питання. Не пропозиція допомоги. Лише факт.
«Так, холодно!» — огризнулася вона, її тіло вже тремтіло безконтрольно. «І ми застрягли. Ти не помітив?»
Він зробив крок до неї, і Вайолет мимоволі відступила. Він був надто близький, надто великий, надто… небезпечний. Попри його мовчання, його присутність була оглушливою.
«Спробую», — його погляд ковзнув до дверей, потім повернувся до неї.
Він підійшов до дверей, злегка торкнувся ручки, потім з силою смикнув. Камінь застогнав. Але двері не зрушили ні на міліметр. Він спробував ще раз, плечем, потім ногою. Жодного ефекту. Сніг і крига справді зробили свою справу. Вайолет відчула, як надія в ній згасає.
«Нічого не виходить», — сказав він, повертаючись до неї. Його обличчя було спокійним, але Вайолет помітила ледь помітне напруження навколо його очей. Він знав про це від початку?
«Як... як таке могло статися?» — вона міцніше обхопила себе руками. «Насправді ніколи не замерзали. Не настільки, щоб повністю заблокувати».
Він лише знизав плечима, але цей жест був недбалим, і в ньому відчувалася якась прихована гра. «Вітер сильний. І сніг мокрий. Це стається».
Брехня. Вона це відчула. Це не було випадковістю. Але чому? І чи мав він до цього якесь відношення?
Вітер посилився до такої міри, що Вайолет відчула, як її плащ ледь не злітає з плечей. Сніжинки боляче впивалися в оголену шкіру шиї. Вона вже не могла контролювати тремтіння. Її щелепа боліла від напруги. Вона подивилася на нього, намагаючись знайти хоч якісь відповіді в його обличчі, але його вираз залишався нечитабельним.
«Я... я замерзаю», — вона не хотіла цього говорити, але слова вирвалися самі. Її губи посиніли.
Ксаден повільно кивнув. Його погляд зупинився на її обличчі, потім опустився на її губи, що тремтіли. Напруга в повітрі стала майже відчутною, густою, як перед грозою. Потім він зробив крок, ще один, і ще. Вайолет не відступала. Їй бракувало сил, щоб рухатися. Він був так близько, що вона відчувала тепло його тіла крізь тканину його плаща. Запах його шкіри — морозний вітер, дим і щось невловиме, дике — заповнив її ніздрі.
Його рука повільно піднялася. Вайолет інстинктивно напружилася, чекаючи на дотик, який, можливо, несла б погрозу. Але він не торкнувся її обличчя. Замість цього його пальці обережно, але владно торкнулися її ліктя, а потім він потягнув її до себе. Без жодного слова.
Його обійми були міцними, але не жорстокими. Він обхопив її однією рукою за спину, іншою — за плече, притискаючи її до себе. Його тіло було твердим, як скеля, і від нього виходило дивовижне тепло, що миттєво почало просочуватися крізь її тонкий плащ, через нічну сорочку, зігріваючи змерзлу шкіру. Вайолет відчула, як тепло його долоні приємно пече крізь вовняну тканину її плаща, а її власне тремтіння почало повільно вщухати.
Її щока притулилася до його грудей, і вона почула глухий стукіт його серця — сильний, рівномірний. Вона відчула, як його дихання торкається її волосся. Він не сказав ні слова, не пояснив свій вчинок. Просто тримав її. І в цій тиші, в цьому вимушеному єднанні, Вайолет відчула щось дивне: небезпеку, але й дивне почуття безпеки, що було так рідкісним останнім часом.
Він нахилився, і Вайолет відчула його подих біля свого вуха. «Просто, щоб ти не замерзла», — прошепотів він. Його голос був глибоким, майже без емоцій, але Вайолет відчула в ньому щось більше, ніж просте раціональне пояснення. Його тіло було напружене, ніби він боровся з якимось внутрішнім демоном. Він притягнув її ще ближче, так що між ними не залишилося жодного просвіту. Вона відчула, як його губи ледь торкнулися її скроні крізь волосся, але це могло бути лише її уява, виснажена холодом і страхом.
Вона не відповіла. Просто заплющила очі, вдихаючи його запах, дозволяючи теплу повільно розливатися по венах. Сніг шалено кружляв навколо них, але всередині цього крижаного вихору, у його обіймах, Вайолет вперше за довгий час відчула, що біль у грудях відступає, замінюючись іншим, складнішим почуттям. Її довіра до нього була зруйнована, але його тепло було настільки реальним, настільки необхідним, що вона не могла відштовхнути його. Не зараз.
Його пальці злегка стиснули її плече, а потім він знову замовк, дивлячись у темряву гір. Вайолет відчула, як його тіло знову напружилося, але цього разу напруга була іншою — не від холоду, а від чогось, що причаїлося глибоко всередині нього. Вона знала, що він все ще думає про лист, про таємниці, які він приховує. І вона, незважаючи на все, була тепер частиною цієї таємниці.