Розділ 1
Вечірнє світло у вітальні Віктора — боса Артема — було приглушеним, розсіяним, таким, що приховувало дрібні недоліки й надавало всьому навколо ледь помітного золотавого відтінку. Важкі оксамитові штори кольору бурґундського вина закривали високі вікна, відгороджуючи їх від міської метушні, що зрідка долітала сюди лише тьмяним гулом. Кімната пахла дорогим віскі, шкіряними меблями та ледь відчутним, терпким ароматом сиґар, хоча попільнички були порожні й блискучі, наче ніколи не бачили диму.
Ольга відчувала, як її долоні ледь пітніють, попри прохолоду, що її створював кондиціонер. Вона поправила поділ своєї сукні, відчуваючи важкий шовк на стегнах. Артем сидів поруч, на краєчку дивана, його постава була напруженою, ніби він чекав на чийсь раптовий напад. Він був блідим, і навіть у цьому м’якому освітленні можна було розрізнити дрібні лінії напруги навколо його очей.
Віктор, навпаки, здавався цілковито розслабленим. Він сидів у глибокому кріслі навпроти, випромінюючи бездоганну впевненість. Його костюм, пошитий на замовлення, ідеально облягав широкі плечі, а темне волосся, вже торкнуте сивиною на скронях, було акуратно зачесане назад. На його обличчі грала та сама посмішка, що й на фіґурах у дорогих журналах: ввічлива, але водночас така, що не дозволяла читати справжніх думок.
«Отже, Ольго, Артем розповідав мені про вас багато хорошого», — голос Віктора був оксамитовим, глибоким, таким, що огортав, мов тепла ковдра, і водночас пронизував, наче крижаний вітер. Він простягнув руку до пляшки витриманого віскі, що стояла на низькому столику, і наповнив свою склянку. «Приємно познайомитись особисто».
Ольга посміхнулася, намагаючись зробити це якомога природніше. «Мені також, Вікторе. Артем так багато про вас розповідав». Вона відчула легкий стусан під столом від Артема, що означав: «Не перестарайся». Але ж хіба вона перестаралася? Вона просто була ввічливою.
«Сподіваюся, лише хороше?» — Віктор примружився, і в його погляді промайнуло щось, що змусило Ольгу затамувати подих. Щось хиже, але водночас надзвичайно привабливе. Він був небезпечним, і це відчувалося на фізичному рівні.
«Звісно, Вікторе. Артем дуже цінує вас», — Ольга кинула швидкий погляд на Артема, який сидів, стиснувши губи, і міцно тримав склянку з водою, ніби вона могла розбитися в його руці.
«Я й не сумнівався», — Віктор відпив зі своєї склянки. «Але досить про роботу. Розкажіть мені про себе, Ольго. Чим займаєтесь, що вас цікавить?»
Ольга розповіла про свою роботу, про захоплення малюванням, про мрії. Вона говорила легко, відчуваючи, як з кожним словом напруга трохи відпускає її. Віктор слухав уважно, киваючи, інколи вставляючи влучні коментарі, які демонстрували його неабиякий інтелект та обізнаність у багатьох сферах. Артем сидів мовчки, час від часу погладжуючи її руку, ніби підтримуючи.
Коли розмова зайшла про майбутнє, про сім’ю, про дітей, обличчя Ольги просвітліло. «Я завжди мріяла про велику родину», — сказала вона, і її очі загорілися. «Діти — це таке щастя. Сенс життя, погодьтеся».
Віктор підняв брову. «Безперечно. Діти — це продовження роду, спадщина. Важливо мати когось, кому можна передати свої знання, досвід… і своє ім’я». Він подивився на Артема, і в його погляді, хоч і швидкоплинно, промайнула тінь співчуття чи, можливо, навіть презирства.
Артем здригнувся. Він відкашлявся, і його голос звучав глухо: «Так, Оля дуже хоче дітей. Це її найбільша мрія». Він не дивився на неї, а його очі були прикуті до візерунка на килимі.
Ольга відчула, як її щоки заливає рум’янець. Вона знала, що для Артема ця тема була болісною. Вони говорили про це не раз, і щоразу біль у його очах був майже фізичним. Він не міг мати дітей. Це була таємниця, яку вони берегли, біль, який вони розділяли, і водночас — стіна, що стояла між її мрією та їхнім майбутнім.
Віктор, ніби відчуваючи цю невидиму напругу, відставив порожню склянку. «Артеме, ти не проти, якщо ми трохи змінимо обстановку? Мій кухар приготував дещо особливе. Думаю, Ользі сподобається».
Вони перейшли до їдальні. Це була простора зала, освітлена м’яким світлом кришталевої люстри. Великий стіл з темного дерева був сервірований витонченим посудом та столовими приборами, що виблискували в світлі. На столі стояла ваза зі свіжими білими орхідеями, а повітря наповнював ніжний аромат запеченої качки й трюфелів.
Коли офіціант розлив шампанське, Віктор підняв келих. «За наше знайомство, Ольго. І за майбутнє. Воно завжди повне сюрпризів, чи не так?» Він посміхнувся, і його очі засяяли. Ольга підняла свій келих, відчуваючи легке запаморочення від аромату бульбашок.
Віктор зробив знак офіціантові, і той підійшов ближче. Бос щось прошепотів йому, і чоловік кивнув, перш ніж зникнути на кухні. За кілька хвилин офіціант повернувся з пляшкою шампанського, відкоркував її й розлив напій у келихи.
Ольга відчувала, як у її жилах розтікається тепло. Розмова з Віктором була захопливою, і вона майже забула про свою початкову напругу. Він був не просто багатим босом, він був харизматичним чоловіком, з яким було цікаво спілкуватися. Вона відчувала себе легкою, майже невагомою.
«Ось, Артеме, цей напій особливий», — Віктор підморгнув. «Ти ж знаєш, я люблю експериментувати. Скуштуй. Це суміш, яку я привіз з подорожі. Кажуть, додає бадьорості й допомагає розслабитись». Він простягнув келих Артемові.
Артем вагався, але під поглядом Віктора, що був майже наказом, він невпевнено взяв келих. «Дякую, Вікторе». Він відпив невеликий ковток.
Ольга тим часом допила свій келих. Їй було надзвичайно добре, її тіло наповнювала якась дивна енергія, щось, що лоскотало під шкірою, просилося вирватися назовні. Її думки були ясними, але водночас розкутими, вільними від буденних турбот. Вона відчувала себе привабливою, бажаною.
«Ольго, ще трішки?» — Віктор простягнув їй келих, наповнений до половини. Вона посміхнулася й кивнула. Бульбашки іскрилися, грали в світлі люстри, і кожен ковток був немов ковток чистого щастя.
За якусь мить Артем відклав виделку. Його рухи стали повільнішими, очі почали кліпати частіше. «Я… я, здається, трохи втомився», — пробурмотів він, потираючи скроні.
Віктор лише посміхнувся. «Нічого дивного, Артеме. Довгий тиждень, напруга. Це шампанське, мабуть, просто розслабило тебе більше, ніж очікувалося».
Ольга відчула, як її серце забилося швидше. Розслабило? Її ж, навпаки, воно заряджало якоюсь божевільною енергією. Вона відчувала приплив крові до щоків, легке тремтіння внизу живота. Їй було гаряче, попри прохолоду в кімнаті. Вона подивилася на Віктора, і її погляд зустрівся з його. У його очах танцювали іскри, а посмішка стала ширшою, майже хижою.
Артем спробував підвестися, але його ноги підкосилися, і він ледь не впав. Віктор миттю опинився поруч, підхопивши його за лікоть. «Сядь, Артеме. Дозволь мені провести тебе до кімнати відпочинку. Ти можеш там трохи поспати».
Артем заплющив очі. «Я… я…» Його голос згасав.
Віктор подивився на Ольгу. «Не хвилюйся, Ольго. Йому просто потрібен відпочинок». Його погляд був таким, що проникав у саму душу. Він був сповнений обіцянки, таємниці, якоїсь потаємної згоди, що тільки-но народилася між ними.
Ольга дивилася, як Віктор виводить Артема з їдальні. Їй хотілося щось сказати, зупинити їх, але слова застрягли в горлі. Її тіло наче налилося свинцем, важким і гарячим, але водночас вона відчувала неймовірну легкість. Вона була приголомшена, але не злякана. Скоріше, збуджена.
За кілька хвилин Віктор повернувся. Він підійшов до столу, взяв свій келих і допив шампанське. Його погляд був зосередженим, майже гіпнотичним.
«Ольго», — сказав він, його голос тепер був нижчим, ніж раніше, і в ньому відчувалася владна нотка. «Твоя мрія про дітей… Вона щира, я бачу. І вона дуже сильна».
Ольга кивнула, не в силах відвести погляд. «Так, Вікторе. Це найважливіше для мене».
«Артем не може тобі цього дати, чи не так?» — це було не запитання, а констатація факту.
Ольга затремтіла. Вона відчула, як її щоки знову спалахнули. Їй було соромно, але водночас вона відчувала дивне полегшення від того, що хтось нарешті про це сказав уголос.
Віктор обійшов стіл і зупинився поруч з нею. Його рука опустилася на її плече, і легкий дотик пропалив її крізь шовкову тканину сукні. «Я можу тобі це дати, Ольго».
Її серце забилося шалено. Вона подивилася в його очі, шукаючи відповіді, і побачила там лише рішучість і бажання.
«Я знаю, чого ти хочеш. І я можу це забезпечити. Ти хочеш народити, чи не так? Неважливо від кого, аби тільки відчути це життя всередині себе, тримати його в обіймах?» Він промовив це майже пошепки, але кожне слово пролунало в її свідомості, як грім.
Він простягнув їй руку. «Йдемо».
Ольга не вагалася. Вона взяла його руку, і її пальці сплелися з його. Його долоня була теплою, сильною, і вона відчула, як якась внутрішня пружина в ній нарешті відпустила. Вона йшла за ним, її кроки були легкими, майже невагомими. Її тіло палало, а в голові паморочилося від суміші шампанського, емоцій та незрозумілої, але такої сильної хімії між ними.
Вони піднялися сходами, що були вкриті товстим килимом, поглинаючи кожен крок. Коридор нагорі був тихим і майже темним, освітленим лише кількома настінними світильниками. Віктор відчинив одні з дверей, і Ольга зайшла всередину.
Це була спальня, оформлена в темних, насичених тонах. Велике ліжко з балдахіном стояло по центру, а важкі портьєри закривали вікна. У кімнаті було тепло, а повітря наповнював ледь відчутний аромат сандалу.
Віктор зачинив двері за ними. Кімната поринула в напівтемряву. Він підійшов до неї, і його тінь огортала її, наче кокон.
«Ольго», — він промовив її ім’я, і це прозвучало як заклинання. Його рука повільно піднялася, і його пальці обережно торкнулися її живота, ковзаючи по шовковій тканині сукні. Легкий дотик викликав електричний розряд, що пронизав її тіло.
«Тут», — прошепотів він, і його голос був хрипким від бажання, «тут сьогодні буде моя сперма. Я не спускав місяць. Ти відчуєш це в усій повноті».
Ольга заплющила очі. Відчуття були настільки сильними, настільки переповнюючими, що вона ледь могла дихати. Вона відчувала його тепло, його силу, його бажання. І вона відчувала власне бажання, що горіло в ній яскравим полум’ям, заглушаючи будь-які сумніви, будь-які докори сумління. У цей момент існувала лише вона, він і ця невгамовна, пекуча мрія, що нарешті була так близько.