Незнаю

Двері зачинилися за ними з м'яким, глухим стукотом, відтинаючи останні відгомони вечірки, що вирувала поверхом нижче. У кімнаті запанувала тиша, густа й майже відчутна, переплетена лише їхнім нерівним диханням. Софія притулилася спиною до прохолодних деревʼяних дверей, відчуваючи, як пульсує кров у скронях. Алкоголь приємною млосзю розливався по венах, але втома боролася з ним, створюючи дивне, хитке відчуття невагомості. Кімната була темна, лише крізь широке вікно пробивалося примарне світло вуличного ліхтаря, розливаючись сріблястою плямою на потертій підлозі. Воно вихоплювало з мороку контури старовинного комода, заваленого книжками та якимись забутими дрібничками, і масивного крісла, оббитого вицвілим оксамитом. Запах у кімнаті був складним: суміш старого дерева, ледь відчутного пилу, солодкуватого аромату свічок, що, мабуть, горіли тут раніше, і тонкого, майже невловимого шлейфу її власних парфумів, змішаних із запахом вечірки – диму, алкоголю та чужих ароматів. Данило стояв біля вимикача, не роблячи жодного руху, щоб увімкнути світло. Його силует був розмитим у напівтемряві, але Софія відчувала його погляд. Вона не бачила його обличчя, але знала, що він дивиться на неї, і ця думка розливалася теплом десь під грудьми, незважаючи на легке тремтіння, що пробігло по шкірі. Відчуття було майже електричним, ніби між ними натягнули тонку, але міцну нитку. «Ну що, дісталися», – голос Данила був трохи хрипким, нижчим, ніж зазвичай, і це додавало йому якоїсь інтимності. Він зробив крок уперед, і срібляста смуга світла торкнулася його плеча, окреслюючи лінію білої сорочки, розстебнутої на кілька ґудзиків. Софія кивнула, хоча знала, що він цього не бачить. Вона відклеїлася від дверей, зробивши крок у центр кімнати, і її високі підбори м'яко цокнули по паркету. Це був єдиний звук, що порушив тишу. «Ти як?» – запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав невимушено, але відчувала, що він трохи тремтить. Данило нарешті рушив, повільно підійшовши до крісла. Він обійшов його, перш ніж опуститися, розвалившись у ньому так, що стара пружина тихо скрипнула. Його ноги були витягнуті, а руки закинуті за голову, м'язи на передпліччях напружилися. У цьому жесті було щось надзвичайно чоловіче, майже первісне, і це змусило Софію ковтнути. «Нормально», – він усміхнувся, і в напівтемряві вона помітила блиск його зубів. «Трохи голова крутиться, але це приємно». Вона пройшла повз нього, її погляд ковзнув по його тілу, затримуючись на розстебнутій сорочці, що відкривала смужку шкіри. Їй чомусь здалося, що його запах, суміш його власного чоловічого аромату, одеколону і легкого запаху вечірки, зараз був ще більш привабливим. Вона підійшла до вікна, обперлася руками об підвіконня, дивлячись на мерехтіння вогнів у далекому місті. Ніч була тепла, з легким вітерцем, що ледь чутно шелестів листям дерев за вікном. «Так тихо тут», – прошепотіла вона, більше собі, ніж йому. «Після того галасу…» «Я знаю», – відповів Данило. Його голос тепер був ближчим, ніж вона очікувала. Вона обернулася, і побачила, що він підвівся з крісла і стоїть за кілька кроків від неї, засунувши руки в кишені штанів. У його очах, що звикали до темряви, вона бачила відблиски вуличного світла. Вони здавалися надзвичайно глибокими. «Ти хотіла втекти?» – запитав він, і в його голосі прослизнула легка насмішка. Софія відчула, як її щоки заливає рум'янець. Вона справді хотіла втекти. Втекти від гучної музики, від чужих розмов, від занадто пильних поглядів. Але не просто втекти, а втекти *з ним*. Ця думка, що пульсувала в її голові весь вечір, тепер здавалася такою очевидною, такою правдивою. «Можливо», – вона підняла на нього очі, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя. «А ти?» Данило зробив ще один крок, скорочуючи відстань між ними. Тепер вона могла розгледіти кожну лінію його обличчя, тіні, що падали від його вій. Його погляд був інтенсивним, майже відчутним. Він нахилився трохи ближче, і її ніздрі вловили його запах, що знову огорнув її. «Я завжди хотів опинитися тут», – сказав він, його голос став ще тихішим, майже шепотом. «З тобою». Серце Софії пропустило удар, а потім забилося шалено, ніби намагаючись вирватися з грудей. Вона відчула, як під її сукнею, тонкою і легкою, натягується шкіра. Її долоні стали спітнілими, а дихання – частим і поверхневим. Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Данило підійшов ще ближче, так що між ними залишилося лише кілька сантиметрів. Її погляд опустився на його губи, а потім знову піднявся до його очей. У них горіла якась дивна іскра, що змушувала її шкіру горіти. Він простягнув руку і повільно, майже невагомо торкнувся пасма її волосся, що вибилося з зачіски і впало на плече. Його пальці були теплими, і легкий дотик пройшов по її шкірі, викликаючи мурашки. «Ти така…» – він замовк, шукаючи слова. «Така прекрасна». Цей комплімент, сказаний таким тоном, у цій темряві, був набагато інтимнішим, ніж будь-коли раніше. Софія відчула, як її обличчя палає. Їй було соромно, і водночас так приємно, що він це сказав. Її погляд затримався на його губах, які були трохи розтулені. «Даниле…» – її голос був ледь чутним. Він нахилився ще ближче, і вона відчула його теплий подих на своїй щоці. Її тіло інстинктивно подалося назустріч, незважаючи на те, що розум кричав, що треба зупинитися. Але ні, нічого не треба було зупиняти. Цього моменту вона чекала весь вечір, можливо, все життя. Його інша рука повільно піднялася, торкнувшись її талії. Софія відчула, як його пальці легко ковзають по тканині сукні, а потім м'яко стискають її. Це був лише легкий дотик, але він викликав у ній хвилю жару, що прокотилася по всьому тілу. Вона опустила погляд на їхні ноги, що стояли так близько, що майже торкалися. «Я можу тебе поцілувати?» – запитав він, і його голос був таким низьким, що вона відчула вібрацію в грудях. Це запитання, сказане з такою щирістю, розвіяло будь-яку тінь сумніву чи сорому. Це було не просто бажання, це було запрошення. Софія підняла на нього очі, і її погляд зустрів його. У її очах, мабуть, відображалося все її бажання, все те, що вона відчувала до нього. Вона не відповіла словами. Натомість, вона повільно піднялася на носочки, її руки несміливо лягли йому на груди, відчуваючи тепло його тіла крізь тканину сорочки. Данило зрозумів її відповідь без слів. Він нахилився, і їхні губи нарешті зустрілися. Поцілунок був неспішним, м'яким, але сповненим такої глибини, що у Софії перехопило подих. Його губи були теплими і м'якими, і вона відчула, як її власні губи розтуляються, приймаючи його. Смак алкоголю, змішаний з його власним смаком, був п'янким. Вона відчула, як його руки міцніше обіймають її талію, притягуючи до себе, так що між ними не залишилося жодного проміжку. Її пальці стиснулися на його сорочці, злегка м'явши тканину. Поцілунок поглиблювався. Данило ніжно провів язиком по її губах, і вона дозволила йому, повністю віддаючись моменту. У її голові не було жодної думки, крім відчуття його губ на своїх, тепла його тіла, його запаху, що повністю огорнув її. Все довкола перестало існувати – тільки вони двоє, у цій темній кімнаті, осяяній сріблястим світлом ліхтаря. Він відірвався від неї на секунду, лише щоб перевести подих, і в цей момент її очі розплющилися. Вона побачила його обличчя так близько, його очі були заплющені, а дихання – важким. Ця мить, коли їхні обличчя були так близько, але губи не торкалися, була майже нестерпною. «Ти справді цього хочеш?» – прошепотів він, його голос був хрипким і повним бажання. Софія знову не відповіла словами. Вона просто притиснулася до нього, її руки обвилися навколо його шиї, і її губи знову знайшли його. Цього разу поцілунок був більш палким, більш вимогливим. Вона відчула, як його руки ковзають вгору по її спині, а потім його пальці заплутуються в її волоссі, ніжно, але міцно притягуючи її голову ближче. Вона відчувала кожну клітинку свого тіла, що відгукувалася на його дотик, на його поцілунок. Легке запаморочення від алкоголю змішалося з запамороченням від бажання, і вона відчула, як під нею злегка підгинаються ноги. Данило це відчув. Він підхопив її, його руки міцно обхопили її стегна, і вона інстинктивно обняла його ногами, відчуваючи його тверді м'язи крізь тканину штанів. Він підняв її на руки, і Софія відчула, як її тіло безсило, але з повною довірою притуляється до нього. Її голова відкинулася назад, і поцілунок перервався. Вона дивилася на його обличчя, на його очі, що горіли в темряві. Їхні погляди зустрілися, і в цьому погляді було все – бажання, ніжність, обіцянка. Данило повільно відійшов від вікна, несучи її на руках. Кімната здавалася йому тепер не просто темною, а сповненою якоїсь дивної енергії. Він зробив кілька кроків углиб, а потім зупинився біля крісла, того самого, в якому сидів раніше. Він обережно опустив її на м'який оксамит, а сам залишився стояти, його руки все ще обіймали її, немов боячись відпустити. Софія сиділа в кріслі, її сукня трохи задерлася, відкриваючи коліна. Вона дивилася на нього знизу вгору, її дихання все ще було нерівним. Її волосся було трохи розпатлане, а губи – припухлі від поцілунків. У її очах читалося запрошення, і Данило, нахилившись, знову поцілував її, цього разу в шию, від чого по її тілу пробігла хвиля приємних мурашок. Він опустився на коліна перед кріслом, і його погляд знову зустрів її. У їхніх очах було щось більше, ніж просто потяг. Була обіцянка, що ця ніч змінить все. [/METADATA]