Магія та меч (прекрасне повернення спогадів)

Сонце, що вже схилялося до обрію, кидало помаранчеві смуги крізь вітражні вікна великої бібліотеки, розмальовуючи пил, що танцював у повітрі, золотими іскрами. Запах старого пергаменту, сушених трав і ледь помітний присмак магічного воску, яким натирали полиці, створювали неповторну ауру спокою та давнини. Десь унизу, з першого поверху, долинав приглушений сміх Місумі та Мільм – вони, певно, знову влаштували якийсь чудернацький чайний обряд, від якого завжди боліла голова. Рімуру, примостившись на м'якому килимі біля одного з безлічі стелажів, навіть не здригнувся. Його погляд був прикутий до сторінок товстенної книги, обкладеної темно-зеленою шкірою, що давно втратила свій блиск. Йому було лише пʼять років, і він чудово знав, що його не мало бути тут. А тим паче – не мав він розуміти текст, написаний давньою ельфійською, на яку більшість магів тепер навіть не звертали уваги, вважаючи її застарілою. Але Рімуру пам'ятав. Пам'ятав стільки, що іноді здавалося, ніби він жив не пʼять років, а пʼять тисячоліть. Пам'ять про попереднє життя була розмитою, наче спогад про давній сон, але знання... Знання залишилися. Інстинкти, які штовхали його до вивчення, до розуміння світу, були сильнішими за дитячу безтурботність. Його маленькі пальці, ще незвично пухкі, але вже спритні, ковзали по вицвілим символам. Ця книга, «Основи Етерної Тканини», була справжньою знахідкою. Більшість томів тут, у забороненій секції бібліотеки, були запечатані не лише магічними замками, а й товстим шаром пилу та павутиння. Ніхто з домашніх, навіть Діабло, не підозрював про його таємні відвідування. Для них він був просто тихою дитиною, що любить бавитися з іграшками в своїй кімнаті. Або ж, як часто бувало, ховався від надмірної опіки Мільм, яка обожнювала заплітати йому кумедні кіски. Рімуру посміхнувся, уявляючи, як Мільм намагається вплести в його волосся квіти. Потім його очі знову зосередилися на тексті. «…енергія, що пронизує все суще, може бути конденсована та направлена за допомогою ментальних візерунків, котрі, будучи повтореними з достатньою силою волі, створюють резонанс з первинною матерією…» Він заплющив очі, намагаючись візуалізувати описане. Не просто прочитати, а *відчути*. Він вже давно навчився відчувати магічну енергію, що струменіла навколо, так само як відчував повітря чи тепло. Це було дивне, ледь помітне поколювання, що ставало сильнішим, коли він зосереджувався. Рімуру витягнув маленьку долоню, і над нею, з неймовірною обережністю, спалахнув крихітний блакитний вогник. Він був не більшим за коник, але стійким, незважаючи на легкий тремор пальців. Це була його перша успішна спроба застосувати заклинання з книги, без допомоги Великого Мудреця, якого він так добре пам'ятав. Це було *його* досягнення. Вогник погойдався, освітлюючи бліду шкіру дитячої долоні, і раптом різко згас, залишивши після себе лише легке відчуття тепла. Рімуру зітхнув. Тримати його було важко. Потрібна була концентрація. Багато концентрації. І, певно, сила волі, про яку писав автор книги. Знизу пролунав гучний дзвін, що сповіщав про вечерю. Рімуру швидко, але акуратно закрив книгу. Він поклав її назад на полицю, майже не залишивши сліду. Потім він кинув швидкий погляд на скрипучі сходи, що вели до таємного проходу за старим гобеленом. Діабло навчив його користуватися ними ще кілька місяців тому, показуючи, як відсунути потаємну панель. Тоді Діабло думав, що Рімуру просто цікаво, куди ведуть ці сходи, і що він швидко втратить інтерес. Як же він помилявся. Рімуру зсунув важкий гобелен із зображенням героїчної битви, що колись прикрашав стіну. За ним відкрився вузький, темний прохід. Він втиснув невеликий важіль, і прохід безшумно зачинився, залишивши його в повній темряві. Тут було прохолодно і пахло затхлістю, але Рімуру вже звик. Він обережно спустився сходами, що вели в підвал, а звідти – у розгалужену систему старих службових тунелів. Це був його шлях до свободи, до знань, до того, що ніхто не міг у нього забрати. *** Вечеря була, як завжди, галасливою. Мільм, його названа мати, з її рожевим волоссям, що сягало майже до підлоги, та очима кольору стиглої вишні, голосно обговорювала зі своїм чоловіком Місумі майбутній фестиваль урожаю. Місумі, що мав такі ж, як і Рімуру, блакитні очі, але значно старший, лише посміхався, час від часу вставляючи коротке «Так, моя дорога» або «Безперечно, Мільм». За столом також сиділи Сенку і Хінозакі, його старші брат і сестра. Сенку, якому було вже пʼятнадцять, намагався виглядати серйозним, читаючи якусь товсту книгу з алхімії, але раз у раз кидав погляди на тарілку Місумі, сподіваючись, що той залишить йому шматочок м'ясного пирога. Хінозакі, дванадцятирічна дівчина з довгим, як у Мільм, але попелясто-русявим волоссям, сміялася, розповідаючи якусь кумедну історію про своїх подруг. Діабло, демон-дворецький, стояв біля стіни, незворушний і елегантний у своєму чорному сюртуку. Його очі, наче розплавлене золото, спостерігали за всіма, але особливо пильно – за Рімуру. Це було давнє правило: Рімуру завжди повинен бути під наглядом, хоча б одним оком. Не тому, що він був неслухняним, а тому, що він був найменшим і, на думку Мільм, найкрихкішим. Рімуру сидів тихо, повільно їв свій суп і слухав. Він не брав участі в розмовах, що було для нього звично. Ніхто не звертав на це уваги. Він був дитиною, що ще могла дозволити собі мовчати. «Рімуру, мій маленький пухнастику, чому ти такий тихий сьогодні?» — Мільм простягнула до нього руку, щоби погладити по голові, але він встиг трохи відхилитися. Він не любив, коли його гладили. Йому це здавалося дивним. «Я просто втомився, мамо», — сказав він, його голос був тихим, як завжди. Він навчився імітувати дитячі інтонації, щоб не викликати підозр. Ніхто не міг уявити, що в цьому маленькому тілі приховано знання, які перевершували знання більшості вчених. «Біднесенький, — промурмотіла Мільм, — певно, забагато грався з тим деревʼяним драконом». Вона посміхнулася, і її очі засяяли. «Завтра ми підемо з тобою в сад, я покажу тобі, як цвітуть осінні троянди!» Рімуру кивнув, намагаючись виглядати зацікавленим. Насправді, його більше цікавило, як змінити хімічний склад ґрунту, щоб троянди цвіли цілий рік. Але він знав, що це не те, що хотіла б почути Мільм. Після вечері, коли всі розійшлися по своїх кімнатах, Діабло підійшов до Рімуру, який стояв біля вікна і дивився на нічне небо. «Чого ви так пильно вдивляєтеся в ніч, молодий пане?» — його голос був м'яким, але з нотками допитливості. Діабло був єдиним, хто іноді, лише іноді, здавалося, щось помічав. «Я думаю про зорі, Діабло», — відповів Рімуру, не обертаючись. «Вони такі далекі, але такі яскраві. Як думаєш, чи є інші світи за ними?» Діабло ледь помітно посміхнувся. «Можливо. Але більшість вважає, що це лише відблиски давніх богів, що спостерігають за нами». Він підійшов ближче, його тінь поглинула маленьку фігурку Рімуру. «Вам не здається, що ви надто багато думаєте для свого віку, молодий пане?» Рімуру повернувся, його блакитні очі зустрілися з золотими очима демона. На мить його погляд став надзвичайно дорослим, майже вічним. «А хіба думки мають вік, Діабло?» Дворецький розширив очі. Це була не дитяча відповідь. Це був виклик, філософське питання, що прозвучало з вуст пʼятирічної дитини. Він нахилив голову, його посмішка стала ще ширшою, але цього разу в ній була нотка поваги. «Ви маєте рацію, молодий пане. Думки не мають віку. І це... це чудово». Він схилив голову. «Можливо, вам час іти спати. Завтра буде новий день, сповнений нових відкриттів». Рімуру кивнув. Він знав, що Діабло не видасть його. Була якась негласна домовленість між ними, яка ґрунтувалася на взаємній повазі, хоч Рімуру й не міг зрозуміти, звідки вона взялася. Можливо, Діабло відчував у ньому щось більше, ніж просто дитину. *** Наступного дня Рімуру знову опинився в бібліотеці. Цього разу він пішов далі, углиб забороненої секції. Він знайшов невеликий прохід, що вів до ще однієї кімнати, меншої, пильнішої, але, здавалося, більш значущої. Вона була забита старовинними артефактами та книгами, обкладеними не шкірою, а якимось дивним, схожим на камінь матеріалом. Тут пахло зовсім по-іншому: старою магією, металом, і чимось, що нагадувало грозу. Повітря було важким, густим, немов просоченим часом. Рімуру обережно ступив усередину. Кожен його крок підіймав хмару пилу, що мерехтіла в променях світла, які проникали крізь маленьке вікно під стелею. Його погляд привернула відкрита книга на пюпітрі посередині кімнати. Вона не була схожа на інші. Її сторінки були зроблені з тонких металевих пластин, на яких були вигравірувані символи, що світилися ледь помітним синім світлом. Це була зовсім інша мова, не ельфійська, не людська, навіть не демонічна. Це була мова, яку він ніколи раніше не бачив, але яка чомусь здавалася йому знайомою. Він підійшов ближче. Маленькими пальцями він торкнувся холодного металу. Символи наче вібрували під його дотиком. Він відчув прилив енергії, що пронизав його до кісток. Це було не схоже на звичайну магію. Це було щось давніше, могутніше. З глибини своєї пам'яті, з тих розмитих фрагментів попереднього життя, вигулькнуло слово. *Руни*. Це були руни, древнє письмо, що володіло власною силою. Він почав читати. Це було неймовірно складно. Кожен символ був наче загадка, кожне слово – ціле речення. Але його розум, немов губка, вбирав інформацію, розшифровуючи її, аналізуючи, систематизуючи. Це було повільно, болісно, але захопливо. Минали години. Світло за вікном змінилося з яскравого денного на м'яке вечірнє, потім на блідий відблиск місяця. Рімуру не помічав часу. Він був повністю занурений у світ рун, у світ давніх знань, що відкривалися йому. Він прочитав про руни захисту, руни атаки, руни зцілення. Він дізнався, що вони не просто символи, а канали, що з'єднують користувача з первинними силами всесвіту. І їхня сила була в тому, щоб правильно їх *написати* і *активувати*. Він відірвався від книги, його очі горіли недитячим вогнем. Він відчував, як його свідомість розширюється, як нові знання вливаються в нього, поєднуючись із тим, що він уже знав. Це було більше, ніж просто вивчення. Це було *відновлення*. Відновлення того, ким він був колись, і ким він мав стати знову. Він озирнувся навколо. Ця кімната. Вона була не просто бібліотекою. Це було святилище знань, забутих і таємних. І він, п'ятирічний хлопчик, був її єдиним відвідувачем. Знову пролунав дзвін. Цього разу він здавався далеким, майже нереальним. Рімуру зітхнув. Йому доведеться повернутися до світу, де його вважають просто дитиною. Але він знав, що тепер він був іншим. Ця книга, ці руни, змінили його. Він взяв маленький камінець, що лежав на підлозі, і спробував намалювати на ньому один із символів, щойно прочитаних. Він обрав руну *Зростання*. Його пальчик, ще незграбний, вивів на шершавій поверхні каменя прості лінії. Як тільки остання лінія була завершена, камінець ледь помітно засяяв. Рімуру відчув, як з нього струменіє слабке тепло, а потім камінь розсипався на дрібний пісок. Його очі широко розплющилися. Це спрацювало. Руна була активована. І це означало, що він може це робити. Може вивчати, може творити, може змінити світ. Він посміхнувся. Це була його таємниця. Його маленька, але могутня таємниця. І він був готовий її розвивати. Доки всі інші вважали його лише дитиною, Рімуру Темпест готувався до чогось значно більшого.