Tadc

Запах затхлої кави й непромитого термоса, що стояв на заваленому паперами столі, був єдиним, що пов'язувало її з реальністю. Він майже зливався з важким, солодкуватим ароматом пилу, який осів на стосах книг і старих журналах, що скупчилися в кутку кімнати. Помні сиділа на обертовому кріслі, яке жалобно скрипіло з кожним найменшим рухом, і дивилася на екран монітора, що тьмяно блимав порожнім робочим столом. Сіре світло з вікна, де мрячив осінній дощ, ледь пробивалося крізь брудне скло, додаючи кімнаті ще більше похмурості. Вона втомлено потягнулася, розминаючи затерплі плечі, і її погляд ковзнув до невеликої картонної коробки, що стояла поруч із мишкою. Нова VR-гарнітура. Сучасна, з обіцянками цілковитого занурення. Вона довго вагалася, чи варто взагалі її розпаковувати, адже стільки справ чекало, стільки дедлайнів тиснуло. Але втома брала своє, і думка про втечу, хоч і тимчасову, у якийсь інший світ, здавалася непереборно привабливою. Рука сама потягнулася до коробки. Вона витягла гладкий, чорний шолом, що здавався напрочуд легким. Яскраво-сині світлодіоди на його поверхні спалахнули, коли вона увімкнула пристрій. Вона відчула дивний холодок, що пробіг по шкірі, коли регулювала ремінці, підлаштовуючи їх під себе. Зробила глибокий вдих. Натисла кнопку запуску. Екран монітора згас. Світлодіоди на гарнітурі спалахнули яскравіше, і кімната раптом занурилася в абсолютну темряву. Помні відчула, як легкий електричний імпульс, схожий на делікатний укол сотень мікроскопічних голок, пробіг по її тілу, починаючи від голови й розходячись до кінчиків пальців. Це не було боляче, радше дивно, і вона міцно заплющила очі, намагаючись звикнути до несподіваного відчуття. Вона відчула, як її крісло ніби розчиняється під нею, а запах затхлої кави, пилу й дощу змінюється нічим – повним, моторошним вакуумом. Останньою думкою, що промайнула в її голові, було: «Це... це ненормально». Потім — ніщо. Лише порожнеча, що тривала нескінченно довго і нескінченно коротко водночас. Коли вона розплющила очі, світ буквально вибухнув кольорами. Яскраві, неприродні відтінки рожевого, фіолетового, жовтого, синього та зеленого били по сітківці, змушуючи її мружитися. Вона стояла посеред величезного, циркового намету, що нагадував сюрреалістичну пародію на справжній. Стеля, виткана з блискучої, глянцевої тканини, здіймалася так високо, що здавалося, пробиває нескінченне блакитне небо, по якому неслися дивні, геометричні хмари. Підлога була вистелена чорно-білими шаховими клітинками, але деякі з них пульсували, змінюючи колір або зовсім зникаючи, оголюючи нескінченну прірву під ними. Її тіло... Вона подивилася на свої руки. Вони були в рукавичках, наче хтось одягнув її в костюм блазня. Білі рукавички, чорні рукави, що закінчувалися широкими, білими манжетами. Вона торкнулася свого обличчя. Замість звичного тепла шкіри, вона відчула гладеньку, гумову поверхню. Пальці наткнулися на загострений ковпак, що сидів на її голові, з двома різнокольоровими смужками – одна синя, одна червона – що звисали вниз, закінчуючись маленькими дзвіночками. Дзвіночки тихенько дзеленькнули, коли вона нахилила голову. — Що?.. — її голос пролунав дивно, ніби чужий, і трохи писклявий. Паніка почала збиратися в грудях, як крижаний клубок. Вона спробувала зняти гарнітуру, але її руки лише торкнулися поверхні її нової, намальованої голови. Ніякої гарнітури не було. Вона підняла руки, розглядаючи їх. Вони були намальовані, як у мультфільмі, з чіткими контурами та яскравим забарвленням. Вона відчула, як її серце, або те, що його заміняло, почало колотитися швидше. Навколо неї були інші дивні споруди: карусель із неіснуючими істотами, що висіли в повітрі, величезне колесо огляду, кожна кабінка якого рухалася за своєю власною траєкторією, і купа дивних, асиметричних веж, що світилися зсередини. Усі вони були якимось чином поєднані між собою, утворюючи хаотичний, але водночас дивовижний ансамбль. Звідкись лунала весела, бадьора музика, яка, одначе, здавалася дивно загрозливою у цьому місці. Вона була надто яскравою, надто гучною, надто... *цифровою*. — Ласкаво просимо, новачку! — пролунав раптом гучний, надто бадьорий голос, що змусив її підскочити. Вона різко обернулася. Перед нею, ніби вирісши з повітря, стояв високий, усміхнений чоловік із величезними білими зубами, що світилися, як неонові лампи. Його голова була схожа на щелепу, з якої стирчали два великих, круглі ока, що рухалися незалежно одне від одного. Він був одягнений у старомодний червоний смокінг із золотими ґудзиками, а його довгі, тонкі кінцівки рухалися з неймовірною швидкістю та гнучкістю. Він випромінював енергію, яка була майже фізично відчутною. І був він... зубом? Ні, він був схожий на аніматронного ведучого цирку. — Я Кейн! Ваш гостинний господар, — він розвів руками, ніби запрошуючи її оглянути все це диво. — І ви потрапили до Дивовижного Цифрового Цирку! Його очі-кулі оберталися, фіксуючись то на ній, то на навколишньому пейзажі, а потім знову на ній. Усмішка не сходила з його зубастого обличчя, але в ній було щось моторошне, щось хиже. Помні відступила на крок, її дзвіночки на ковпаку знову тихо дзеленькнули. — Цирк? Де я? Що... що зі мною? — її голос тремтів, і вона відчула, як у горлі збирається спазм. Кейн схилив свою незвичайну голову, ніби вивчаючи її, його очі-кулі знову синхронізувалися. — О, стандартні запитання новачків! Це чудово! Це означає, що ви ще не зіпсовані рутиною, як деякі з наших старожилів, — він махнув рукою в бік, де, як їй здалося, вона помітила невиразні силуети інших істот, що рухалися поміж дивних атракціонів. — Але не хвилюйтеся, незабаром ви звикнете! Ми всі тут звикли. — Але... я не розумію. Я була вдома, я вдягла гарнітуру... — вона desperately намагалася зібрати докупи розрізнені спогади, але вони розсипалися, як пісок крізь пальці. Вона памʼятала кімнату, дощ, каву... але все це здавалося тепер таким далеким, майже вигаданим. — Ах, гарнітура! — Кейн клацнув пальцями, і над його головою з’явився маленький, блискучий напис «ГАРНІТУРА», що одразу ж зник. — Так, це наш портал! Ви ж хотіли втекти від буденності, чи не так? Ну, ось ви й тут! Це ваш новий дім! Він зробив широкий жест, ніби презентуючи їй увесь цей світ, що лякав і вабив водночас. — Новий дім? — Помні відчула, як її штучні очі наповнюються чимось, що мало бути сльозами, але не було. Лише дивне, колюче відчуття, ніби її цифрове обличчя почало плавитися. — Але... я не хочу тут залишатися! Я хочу повернутися додому! — Повернутися? — Кейн вигнув брови, яких у нього не було. Його посмішка стала трохи ширшою, і тепер вона здавалася ще більш хижою. — Люба моя, звідси немає повернення! Це цифровий світ, і ви тепер... цифрова! Ваша фізична форма залишилася далеко позаду. Ваша пам'ять про неї поступово зникне, це просто природний процес! Ці слова впали на неї, як тонна цегли. Памʼять зникне? Вона задихалася. Вона відчувала, як її розум відчайдушно чіпляється за останні крихти спогадів: її ім'я, її старе життя, її кімната, її... Але вони вже починали розмиватися, ніби хтось стирав їх гумкою. — Ні! Ні, це неправда! — вона заперечливо похитала головою. Дзвіночки дзвеніли, додаючи її паніці сюрреалістичного саундтреку. — Я пам'ятаю своє ім'я! Я пам'ятаю... я пам'ятаю... Вона замовкла, намагаючись згадати щось конкретне. Щось, що було б доказом її минулого життя. Але все, що приходило їй на думку, було розмитим, нечітким, наче старий, пошкоджений файл. Вона відчула, як її штучні кінцівки починають тремтіти. — Не напружуйтеся, дорогенька, — Кейн підійшов ближче, і її інстинкти закричали "Біжи!". — Це нормально. Усі ми пройшли через це. Бачите? — він вказав на кілька фігур, що тепер були чіткішими. Високий, м'язистий кролик на ім'я Ретхаус, що був схожий на набір погано склеєних багатокутників. Трикутник, що нагадував шматочок сиру, був Ґанґл. І ще кілька інших, не менш дивних персонажів, що безцільно блукали, дивлячись у простір. Вони виглядали втомленими, розгубленими, змученими. — Вони... вони теж були людьми? — прошепотіла вона, її голос ледь чутно. — Ну, скажімо так, вони були... *чимсь іншим*, перш ніж стали *цифровими*, — Кейн знову посміхнувся, і цього разу його посмішка здавалася не лише хижою, а й садистською. — Ми всі тут заради розваги! Ми граємо в ігри, досліджуємо, створюємо нові світи! А іноді, коли хтось надто вже «абстрагується», ми влаштовуємо невеличкі... вечірки! Він підморгнув, і її охопив озноб. "Абстрагується"? Що це означає? Вона подивилася на інших мешканців. Їхні очі були порожніми, їхні рухи — механічними. Вони не виглядали так, ніби розважалися. Вони виглядали... зламаними. Вона відчула, як світ навколо неї починає кружляти. Кольори ставали ще яскравішими, музика — ще голоснішою. Шахові клітинки під ногами пульсували швидше, деякі зникали, а потім з'являлися знову, але вже в іншому місці. Їй здалося, що вона чує сміх, що доноситься звідусіль, але цей сміх був порожнім, порожнім і безрадісним. — Мені... мені треба йти, — сказала вона, намагаючись знайти вихід. Але навколо неї був лише цирк, нескінченний цирк, що вигинався та спотворювався. — Йти? Куди ж, люба? — Кейн присів, його величезні очі наблизилися до її обличчя. Вона могла бачити своє спотворене відображення в його блискучих зіницях. — Це єдине місце, що існує для вас тепер! Єдине! І ми будемо тут вічно, насолоджуючись кожним моментом! Його голос був сповнений штучного ентузіазму, що лише підкреслював жах її становища. Вона відчула, як її цифрове серце стискається від безнадії. Сльози, які вона не могла виплакати, почали душити її зсередини. Її пам'ять про реальний світ, про своє ім'я, про своє життя, танула, розчинялася в цьому морі яскравих кольорів і порожніх обіцянок. Вона була тут. Замкнена. У пастці. У Дивовижному Цифровому Цирку. І вона знала, що ніколи, ніколи не повернеться додому.