"Пан Джексон"

Сіре нью-йоркське небо цього ранку нависло над університетським кампусом, немов важка оксамитова завіса, що обіцяла не дощ, а радше смуток. Ноа Джонсон, закута в завеликий вовняний кардиган, який пахнув старою шафою та ледь відчутним лавандовим милом, що належало її покійній бабусі, сиділа за потертим столом у кутку бібліотеки. Вона мала вигляд невідʼємної частини цього приміщення: розгорнуті підручники з історії мистецтв, акуратно підкреслені рядки, стосик конспектів, перевʼязаних гумкою, та майже порожня чашка з-під холодної кави. Крізь високі готичні вікна пробивалося тьмяне світло, освітлюючи пил, що танцював у повітрі, та безліч томів на полицях, які вже багато років не зрушували з місця, ніби скамʼянілі свідки тисячі студентських доль. З Джералдін, крихітного містечка на сході Каліфорнії, Ноа привезла не тільки свої книги та мрії про великий світ, а й почуття, що вона завжди буде чужою. Університет, що мав стати її прихистком, перетворився на джунглі, де найслабших цькували, а голоси тих, хто намагався бути собою, тонули в загальному гоготі. Її окуляри в товстій оправі, завжди зібране волосся, пристрасть до читання та нездатність вписатися в глянцеві стандарти старшокурсниць зробили її ідеальною мішенню. «Ботанічка», «нікчема» — ці слова, мов гострі камінці, раз у раз летіли їй у спину, залишаючи ледь помітні, але болючі синці на душі. Єдиною, хто час від часу пробивався крізь стіну її самотності, була Ембер — рудоволоса, галаслива та незворушно оптимістична дівчина, яка, здавалося, вміла знаходити спільну мову з будь-ким. Вона часто приходила в бібліотеку, порушуючи тишу своїм дзвінким сміхом, і пропонувала Ноа випити гарячого шоколаду, що для Ноа було чимось на кшталт рятівного кола в бурхливому морі. Сьогодні ж ранок був особливо напруженим. Університет гудів, як розтривожений вулик. Подейкували, що сьогодні прибуде новий ректор. Старого, професора Макґреґора, відправили на пенсію після скандалу з коштами благодійного фонду, і тепер усі намагалися вгадати, хто ж його замінить. Ноа ж це мало хвилювало. Вона більше переймалася тим, як уникнути зустрічі з Ґвендолін та її свитою, що вже кілька днів погрожували «випадково» розлити їй каву на конспекти. Раптом тишу читальної зали розірвав різкий, неприємний дзвінок. Це був екстрений оголошення, що лунало з гучномовців по всьому кампусу. «Увага, студенти та викладачі! Усіх просимо зібратися в головній актовій залі університету через пʼятнадцять хвилин для важливого оголошення. Повторюю…» Ноа зітхнула. Навіть такі оголошення не обіцяли нічого хорошого. Вона поволі почала збирати свої речі, обережно складаючи підручники та нотатки. Коли вона проходила повз Ґвендолін, та демонстративно відвернулася, захихотівши зі своїми подругами. Ноа відчула, як її обличчя спалахнуло, і вона прискорила крок, занурюючись у натовп, що вже рухався до актової зали. Велика зала була заповнена майже вщерть. Студенти юрмилися в проходах, викладачі збилися біля сцени, перешіптуючись. Ноа знайшла собі місце біля стіни, за колоною, сподіваючись стати максимально непомітною. Звідси вона могла бачити сцену, залиту яскравим світлом, та частину натовпу. Вона відчувала, як її серце калатає від суміші нервозності та очікування. На сцену піднявся старий професор Стерлінґ, декан факультету філології, змучений і розгублений. Він прокашлявся, підняв руки, намагаючись заспокоїти гамір, і лише після кількох спроб йому вдалося привернути увагу. «Шановні колеги, студенти…» — почав він тремтячим голосом. — «Ми зібралися тут, щоб представити вам нового ректора нашого університету…» Професор зробив паузу, і в залі запанувала майже повна тиша, сповнена напруги. Ноа мимоволі напружилася, її пальці стиснули край кардигана. «Я маю честь представити вам пана Майкла Джексона!» В залі пронісся шепіт, який швидко переріс у гучне обговорення, а потім і в схвальні вигуки. Ноа не могла повірити власним вухам. Джексон? Невже той самий? Її погляд застиг, коли на сцену вийшов чоловік. Він був струнким, високим, і його рухи були напрочуд граційними, немов він не йшов, а плив над сценою. Темний, бездоганно пошитий костюм-трійка сидів на ньому ідеально, підкреслюючи його фігуру. Волосся, зібране у низький хвіст, було кольору воронячого крила, і його виразні риси обличчя, здавалося, були висічені з дорогого каменю: високі вилиці, прямий ніс, повні губи. Його погляд, що ковзнув по залі, був глибоким і проникливим. Йому було, мабуть, близько сорока, але час, здавалося, тільки додав йому витонченості, перетворивши його на справжнього аристократа. Повітря навколо нього, здавалося, загусло, наповнюючись якоюсь невловимою енергією. Ноа відчула, як по її спині пробіг легкий струм. Це не був той старий і поважний ректор, до якого всі звикли. Це був… інший. Він був красивим. Дуже красивим. Занадто красивим для ректора. Він підійшов до трибуни, його погляд затримався на мить на обличчях студентів, і Ноа відчула, ніби він дивиться прямо на неї, хоча це було, звичайно, неможливо. Його посмішка була ледь помітною, але від неї в залі, здавалося, стало світліше. «Доброго дня, шановні студенти, викладачі та співробітники університету», — його голос був мʼяким, але гучним, з глибоким, оксамитовим тембром, який, здавалося, проникав у саму душу. — «Для мене велика честь приєднатися до вас сьогодні. Я – Майкл Джексон, і я сподіваюся, що разом ми зможемо зробити наш університет ще кращим…» Решта його промови пропливла повз Ноа, мов у тумані. Вона не чула слів, лише його голос, і спостерігала за ним, за його жестами, за тим, як світло від прожекторів відбивалося у його темних очах. Вона ніколи раніше не бачила такої людини. Він був не просто красивим, він був… магнетичним. Всі дівчата навколо неї шепотілися, їхні очі блищали від захвату. «Ти бачила його?», «Він такий гарячий!», «Я б з ним…» — ці фрази губилися в загальному гудінні. Навіть Ґвендолін, яка зазвичай була цинічною, тепер стояла, примруживши очі, на її обличчі зʼявився той вираз, який Ноа бачила, коли Ґвендолін розглядала нові дизайнерські сумочки. Ноа раптом відчула, як її щоки заливає гаряча хвиля. Вона закохалася. Миттєво, безглуздо, але безповоротно. Це було нерозсудливо, без шансів, але щось всередині неї вже відгукнулося на цю привабливість, мов на давній, забутий заклик. Коли пан Джексон закінчив промову, зал вибухнув оплесками. Він ввічливо вклонився і пішов за лаштунки. Студенти почали поволі розходитися, обговорюючи лише одне. Ноа стояла, притиснувшись до колони, намагаючись привести до ладу свої думки. Це було божевілля. Вона, Ноа Джонсон, "ботанічка" з Джералдін, закохалася в нового ректора. Вона відчула, як її серце стискається від усвідомлення безвихідності ситуації. «Ноа! Привіт!» — дзвінкий голос вирвав її з роздумів. Це була Ембер, яка протискалася крізь натовп, посміхаючись. Її руде волосся, зібране в недбалий пучок, було розтріпане, але її очі сяяли. «Ти бачила його? Ну як тобі, га?» — Ембер підморгнула, підштовхнувши Ноа ліктем. — «Він просто… вау! Я знаю, що це негарно, але я б його з радістю запросила на каву». Ноа відчула, як її обличчя знову спалахує. «Я… я не знаю, Ембер. Він ректор». Ембер засміялася. «І що з того? Гарний чоловік, гарний! Всі дівчата вмирають. Ти бачила, як Ґвендолін на нього дивилася? Наче кобра на кролика!» Ноа похитала головою. Вона знала, що не може нікому, навіть Ембер, зізнатися в тому, що відчула. Це було надто особисте, надто дивне. «Ходімо, у нас зараз математика, якщо я не помиляюся», — Ноа намагалася змінити тему, але Ембер, як завжди, була надто проникливою. «Ти чого така червона? Невже він тобі теж сподобався?» — Ембер примружилася, її посмішка стала ширшою. Ноа відчула, як її шлунок стискається. «Н-ні, що ти. Просто жарко тут». Ембер лише знизала плечима. Вона подивилася на Ноа, потім на двері, за якими зник пан Джексон. У її очах промайнув якийсь хитрий вогник. «Знаєш що, Ноа? Мені здається, що цьому університету давно бракувало свіжої крові», — сказала Ембер, і її голос звучав незвично серйозно. — «І, можливо, деяким людям просто треба трохи допомогти, щоб вони помітили те, що раніше не помічали». Ноа здивовано подивилася на подругу. «Про що ти говориш?» Ембер лише посміхнулася, не відповідаючи. Вона взяла Ноа за руку і повела її до виходу. Кілька днів після прибуття пана Джексона були сповнені хаосу. Жінки з адміністрації ходили, ніби зачаровані, студенти обговорювали його зовнішність і стиль, а на факультетах панувала незвична метушня. Ноа намагалася ігнорувати все це, занурюючись у навчання, але це було неможливо. Його обличчя зʼявлялося на всіх дошках оголошень, його імʼя лунало в кожному коридорі. Одного разу, коли Ноа поспішала на лекцію, тримаючи в руках стос книг, вона зіткнулася з Ґвендолін та її подругами біля входу в аудиторію. «Ой, дивіться, хто це! Наша професорка Ноа! Куди це ти так поспішаєш, ботанічко?» — Ґвендолін, блондинка з незмінною посмішкою хижачки, перегородила їй шлях. «Пропусти мене, Ґвендолін. Я поспішаю», — голос Ноа був тихим, але рішучим. «Ой, яка смілива! Ти думаєш, що новий ректор зверне на тебе увагу? На таку мишу, як ти?» — Ґвендолін демонстративно оглянула Ноа з ніг до голови, її погляд зупинився на потертих кедах і старому кардигані. — «Пан Джексон любить жінок, а не… тіні». Подруги Ґвендолін захихотіли. Ноа відчула, як її щоки палають. Вона хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Образа різонула її серце. Ґвендолін була права. Хто вона така? Звичайна студентка, над якою всі сміялися. Пан Джексон був недосяжним, як зірка на нічному небі. Ноа опустила очі, намагаючись пройти повз них, але Ґвендолін штовхнула її в плече. Книги випали з її рук, розсипаючись по підлозі. «Ой, вибач, я не помітила. Така вже ти непомітна», — Ґвендолін посміхнулася. Ноа почала збирати книги, її пальці тремтіли. Вона відчула сльози на очах, але вирішила не дати їм задоволення бачити її слабкою. «Що тут відбувається?» — раптом пролунав глибокий, оксамитовий голос, від якого Ноа миттєво підняла голову. Пан Джексон стояв за кілька кроків від них, його погляд був холодним, але спокійним. Він, здавалося, зʼявився нізвідки. Його присутність миттєво змінила атмосферу в коридорі. Ґвендолін та її подруги одразу ж принишкли, їхні посмішки зникли. «Пане ректоре!» — Ґвендолін швидко вирівнялася, її голос змінився на солоденький. — «Ми… ми просто розмовляли. Це моя подруга Ноа». Пан Джексон перевів погляд на Ноа, яка все ще стояла на колінах, збираючи книги. Її обличчя було червоним від сорому. «Я бачу», — його голос був безбарвним, але Ноа відчула в ньому щось, що змусило її серце стиснутися. Він нахилився, підняв одну з її книг — це був старий том із гравюрами Да Вінчі — і простягнув їй. Його пальці на мить торкнулися її, і Ноа відчула слабкий електричний розряд. «Панно Джонсон, чи все гаразд?» — запитав він, його очі були зосереджені на ній, і Ноа відчула, як її серце тане. «Так… так, пане ректоре. Все гаразд. Дякую», — прошепотіла вона, забираючи книгу. Він кивнув, його погляд знову ковзнув по Ґвендолін. «Я не вірю, що в нашому університеті є місце для… непорозумінь між студентами. Я очікую від усіх поваги та взаєморозуміння. Чи ясно?» Ґвендолін одразу ж закивала головою, її обличчя зблідло. «Так, пане ректоре. Звичайно». Пан Джексон ще раз кивнув, потім повернувся до Ноа. «Якщо у вас виникнуть проблеми, панно Джонсон, будь ласка, не соромтеся звертатися до мене». Його погляд знову на мить затримався на її очах, перш ніж він розвернувся і пішов далі коридором, його кроки були безшумними. Він зник так само несподівано, як і зʼявився. Ґвендолін та її подруги стояли, як вкопані, їхні обличчя були спотворені злістю і розгубленістю. Коли Ноа підняла всі свої книги і збиралася йти, Ґвендолін процідила крізь зуби: «Тобі пощастило, мишко. Але це не залишиться безкарним. І не думай, що він справді на тебе дивиться». Ноа не відповіла. Вона просто пішла, відчуваючи, як її серце бʼється в грудях, як шалене. Пан Джексон її захистив. Він подивився на неї. Він запропонував їй допомогу. Вона не могла в це повірити. Сльози, які вона стримувала, тепер навернулися на очі, але це були вже сльози не сорому, а чогось іншого — незрозумілої надії. Вона йшла коридором, намагаючись осягнути те, що сталося. Її шкіра все ще відчувала дотик його пальців, і в її вухах лунав його голос. Цей день, та й весь світ, раптом став іншим. Тієї ж ночі, коли Ноа, лежачи в ліжку, намагалася читати, але думки постійно поверталися до пана Джексона, на її телефон прийшло повідомлення від Ембер. «Як там твій ректор? ;) А я тут, уявляєш, записалася на волонтерство в адміністрації. Сказали, новому ректору потрібна допомога з архівами. Може, якось і тебе притягну :)» Ноа посміхнулася. Вона знала, що Ембер була неперевершеною, коли справа доходила до її хитрощів. І, можливо, саме зараз їй була потрібна така подруга.