Вінчасті дерева на пагорбі, що колись були пишною зеленою стіною, тепер стояли, мов кістяки, понівечені вітрами та відлунням битв. Мікаса Акерман повільно ступала втоптаною стежкою, що вела до місця, де колись стояв будинок. Земля під її стопами була тверда, вкрита дрібними камінцями й сухим листям, що шелестіло при кожному кроці, немов шепіт забутих голосів. Сонце, що вже хилилося до обрію, кидало довгі, викривлені тіні від покручених гілок, малюючи на землі химерні візерунки. Зруйнований будинок Йєґерів. Три роки тому він був просто купа каміння, деревини й спогадів, накритих палючим полумʼям. Тепер же природа почала потроху забирати своє. Дикі квіти пробивалися крізь тріщини в пошарпаних стінах, плющ обвивав залишки деревʼяних балок, а мох повільно, але невблаганно повз по сірому каменю. Від даху залишилася лише частина, що нависала над входом, наче похилий капелюх. Віконні прорізи зяяли чорними очницями, і через них вітер гуляв порожніми кімнатами, створюючи протяжні, тужливі звуки. Мікаса зупинилася біля того, що колись було ганком. Її чорний, злегка вицвілий шарф, який вона майже ніколи не знімала, ледь помітно коливався від легкого подиху вечірнього вітру. На її обличчі, що тепер носило сліди часу й пережитого горя, не було жодної емоції. Лише погляд глибоких сірих очей був незмінним — спокійним зовні, але з прихованим неспокоєм у глибині. За три роки світ змінився, і вона змінилася разом з ним. Виросла, стала вищою, її плечі розширилися, а рухи стали ще більш впевненими, майже безшумними. Але в куточках її очей, якщо придивитися, можна було помітити тонкі лінії, що видавали безсонні ночі й постійні роздуми. Вона ввійшла всередину. Повітря було важким, насиченим запахом вогкості, пилу і чогось невловимого, що нагадувало про минуле – ніби вивітрений аромат старого дерева, що ще памʼятає тепло людських рук. Кімнати були майже порожні. Де-не-де валялися уламки меблів, шматки глини й бите скло. Це було не місце для життя, а мавзолей. Мікаса пройшла до кухні, її бойові чоботи тихо ступали по нерівній підлозі. Її погляд ковзнув по знайомих місцях: тут стояла піч, там був стіл, де вони вечеряли, а біля вікна — полиця з книгами Ґріші. Вона зупинилася біля колишнього кабінету Ґріші Йєґера. Тут завжди пахло ліками, чорнилом і старим папером. Залишки столу стояли, похилившись, а шухляди були розкидані по підлозі. Мікаса присіла, її пальці торкнулися холодного дерева. Здавалося, що кожен шматок цього зруйнованого будинку зберігає в собі відлуння голосів, сміху, суперечок. Її погляд зачепився за одну шухляду, що дивом залишилася на місці, хоч і була забита під стіл. Вона була нижньою, захованою, ніби її вміст не хотів бути знайденим. Напружуючи мʼязи, Мікаса витягла шухляду з її гнізда. Вона була щільно забита сміттям: пожовклими паперами, розбитими скляними флаконами, висохлими травами. Вона почала обережно перебирати вміст, її рухи були точними й цілеспрямованими. Кожна дрібниця, що потрапляла їй до рук, несла в собі відбиток чийогось життя. І раптом, під купою непотребу, її пальці намацали щось мʼяке, але щільне. Вона дістала його. Це був конверт із цупкого, злегка пожовклого паперу, запечатаний червоним воском. Без адреси, без імені відправника. Лише акуратний, знайомий почерк Ерена на лицьовій стороні, що виводив одне-єдине слово: «Тобі». Час ніби зупинився. Світло від заходу сонця пробивалося крізь діри в стінах, освітлюючи пилинки, що танцювали в повітрі. Мікаса стиснула конверт у руці. Папір був холодним, але відчувався як щось живе, пульсуюче. Вона повільно підвелася, її погляд був прикутий до листа. Три роки. Три роки мовчання, три роки боротьби, три роки спроб жити далі. І ось, раптом, ця несподівана знахідка, що могла перевернути все з ніг на голову. Вийшовши з руїн, Мікаса побачила Арміна, що сидів на залишках ґанку. Він дивився на захід сонця, його золотисте волосся, що тепер було дещо довшим, ніж раніше, майоріло на вітрі. На ньому був простий, але охайний одяг, що підкреслював його струнку фігуру. Його обличчя, колись дитяче, тепер носило відбиток мудрості та глибокої втоми, але очі залишалися такими ж проникливими й синіми, як море, що вони колись мріяли побачити. Він почув її кроки й повернув голову. Його погляд зустрівся з її. «Ти знайшла щось?» — його голос був тихим, але міцним. Він бачив конверт у її руці. Його брови ледь помітно здригнулися. Мікаса мовчала. Вона підійшла до ґанку й сіла поруч, тримаючи лист так, ніби він був крихким пташеням. Захід сонця розфарбував небо в багряні, помаранчеві та фіолетові відтінки, кидаючи довгі тіні на землю. Відчувалася прохолода вечора, що опускалася на землю. «Це від Ерена», — нарешті вимовила вона, її голос був ледь чутним. Вона передала конверт Арміну. Він взяв його обережно, майже з благоговінням. Його пальці пройшлися по знайомому почерку. На мить його обличчя спохмурніло, потім вирівнялося. «Я припускав, що щось подібне може тут бути», — сказав Армін, повертаючи лист Мікасі. — «Він завжди був... непередбачуваним у своїх прощаннях». Мікаса знову стиснула конверт. «Ти думаєш... він написав його давно?» «Можливо, ще до того, як прийняв остаточне рішення. Або після. Важко сказати. Він часто тримав свої справжні думки при собі, навіть від нас», — Армін подивився на обрій. Його погляд був далеким. «Цей лист... це може бути останнім, що він нам залишив». Настала тиша. Лише вітер шелестів у деревах і зрідка чулися крики нічних птахів. Ця тиша була наповнена невагомим тягарем нездійсненних сподівань і нерозказаних історій. «Що ми будемо робити з ним?» — запитала Мікаса, її погляд був прикутий до конверта. Армін обережно повернувся до неї, його сині очі шукали відповіді в її обличчі. «Є два шляхи, Мікасо. Ми можемо прочитати його. Дізнатися, що Ерен хотів нам сказати, якщо він хотів щось сказати взагалі. Або ми можемо... спалити його. Відпустити. Залишити його слова несказаними, як і багато чого іншого». Вона відчула, як її серце стискається. Розкрити цей лист — це було б наче знову відчинити рану, яка тільки-но почала загоюватися. Кожне слово могло бути як бальзамом, так і отрутою. А спалити його? Це означало б відмовитися від останньої можливості зрозуміти, від останнього звʼязку. Це було б остаточним прощанням, без розʼяснень, без закриття. «Якщо ми прочитаємо...» — почала Мікаса, її голос був хриплим. — «Що, якщо там буде щось, що розібʼє нас ще більше? Що, якщо це змінить усе, що ми знаємо, про нього, про себе?» Армін кивнув. «Це ризик. Ми можемо знайти розраду, а можемо знайти біль. А може, взагалі нічого. Ерен міг написати про погоду, або про те, як він ненавидить нас усіх, або про те, що йому шкода. Ми не знаємо. І не зможемо дізнатися, поки не розкриємо його. Або поки не знищимо». «А якщо спалимо?» — вона подивилася на лист, потім на нього. — «Чи не будемо ми потім шкодувати, що ніколи не дізналися правди?» «Можливо, будемо. Шкода — це частина нашого життя, Мікасо. Ми завжди шкодуємо про щось. Про несказані слова, про невирішені питання. Але іноді... іноді відпустити — це єдиний спосіб рухатися далі. Залишити минуле в минулому, яким би болючим воно не було», — Армін простягнув руку й обережно торкнувся її плеча. Його дотик був легким, але повним співчуття. «Вибір за тобою. Це твій лист. Твоє прощання. Або твоє закриття». Мікаса відчула приплив тепла від його руки, що проникало крізь її одяг. Вона заплющила очі, намагаючись зважити всі «за» і «проти». Образ Ерена, що стоїть на березі моря, з його мріями, з його рішучістю, з його болем. Образ Ерена, що дивиться на неї, обіцяючи накинути на неї свій шарф, а потім штовхає її від себе. Вона бачила всі його обличчя, всі його суперечності. І цей лист... він міг бути ключем до всього цього, або просто ще одним фрагментом головоломки, який лише заплутає. «Я думаю...» — почала вона, потім замовкла. Горло пересохло. Вона відкрила очі й подивилася на Арміна. У його погляді було терпіння, розуміння, але й легка тривога. Він теж був виснажений цим вічним танцем з привидами минулого. Вона встала, тримаючи лист. Її погляд був направлений на руїни будинку, потім на горизонт, де сонце майже зникло, залишаючи по собі лише останнє, ледь помітне світіння. Вона відчула, як її рука з листом затремтіла. «Я не знаю», — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. «Я просто... не знаю. Я боюся того, що там може бути. А ще більше боюся того, що там нічого не буде». Армін підвівся, його очі не відривалися від неї. «Тоді, можливо, нам слід дозволити йому залишитися невідомим. Не сказаним. Як і більшість його слів наприкінці». Він обережно дістав із кишені невеликий кремінь і шматок трута. «Ми можемо зробити це зараз. Відпустити його. Дозволити вогню забрати його слова, як він забрав наші сподівання». Мікаса подивилася на кремінь у його руці. Вогонь. Той самий вогонь, що спалив їхній дім, що забрав їхніх батьків, що поглинув світ. І тепер він мав поглинути останні слова Ерена. Це було символічно. Це було боляче. Але, можливо, це було необхідно. Вона відчула, як її серце розривається на шматки. Частинка її хотіла кинутися на Арміна, вирвати лист і розірвати його, прочитати кожне слово, вбираючи його в себе. Але інша частина, та, що втомилася від болю, від боротьби, від постійних пошуків відповідей, прагнула спокою. Повільно, тремтячими пальцями, вона розпечатала конверт. Червоний віск розколовся з ледь чутним потріскуванням. Вона витягла з нього пожовклий аркуш паперу, складений вчетверо. Армін дивився на неї, його обличчя було напруженим. Він не наважувався дихати. Мікаса подивилася на лист. Її очі швидко пробігли по знайомому почерку. Вона не читала слова, лише відчувала їхню присутність. Вона відчула легкий запах паперу, чорнила, і щось ще, невловиме, що нагадало їй про Ерена. Потім вона повільно підняла голову й подивилася на Арміна. Її сірі очі були вологими, але в них не було сліз. Лише глибокий, бездонний смуток. «Я не можу», — прошепотіла вона. «Я не можу спалити його. Але я й не можу... прочитати. Не зараз». Вона згорнула лист назад і міцно стиснула його в руці. Потім вона підійшла до однієї з тріщин у стіні зруйнованого будинку, що була прихована плющем. Обережно, майже з ніжністю, вона засунула лист глибоко в цю щілину, замаскувавши його так, щоб він був непомітним. «Нехай він залишається тут», — сказала вона, її голос був тепер трохи сильнішим, хоча й все ще тремтів. — «Нехай чекає. Коли ми будемо готові. Коли світ буде готовий. Або ніколи». Армін підійшов до неї, його рука знову торкнулася її плеча. Цього разу його дотик був впевненішим, міцнішим. «Я розумію», — сказав він. «Це теж вибір, Мікасо. І, можливо, найкращий». Вона кивнула, її погляд був прикутий до місця, де щойно зник лист. Сонце остаточно пішло за обрій, і небо стало темно-синім, майже чорним, посипаним першими зірками. Холодний вечірній вітер подув сильніше, змушуючи її шарф тріпотіти. Мікаса відчула, як частина її душі, що була натягнута, мов струна, трохи відпустила. Не повне звільнення, але й не остаточний розрив. Лист був там, прихований, його слова чекали. Це давало їй відчуття контролю, відчуття того, що вона сама вирішуватиме, коли і як зіткнутися з минулим. Вона подивилася на Арміна, який стояв поруч, розділяючи її тягар. У його очах вона побачила не лише розуміння, а й власну, приховану біль. Вони були в цьому разом. Завжди. «Підемо», — сказала Мікаса, її голос вже не тремтів. «Стає холодно». Вони мовчки рушили назад тією ж стежкою, що вела з пагорба. Місяць почав підніматися над обрієм, освітлюючи їхні обличчя блідим, примарним світлом. Залишений лист Ерена спав у руїнах старого будинку, чекаючи свого часу, як і їхні серця, що повільно, але невблаганно, продовжували битися.