Дощ у Токіо завжди мав особливий присмак — чи то через міську пилюку, що змішувалась із вологою, чи то через невимовну меланхолію, яка оповивала ґотичні хмарочоси та мерехтливі вивіски. Або, можливо, це був просто я, який надто довго не бачив цього дощу. Рен Амамія, чиї скроні вже торкнулися перші тонкі лінії, стояв під навісом *ЛеБланку*, вдихаючи знайомий аромат кави та каррі, що просочив навіть мокрий асфальт. Шість років минуло, але цей запах залишився незмінним, мов невидима нитка, що зв'язувала його з минулим. Він відчув на собі погляд. Сіднє місце біля вікна, зазвичай порожнє о цій годині, було зайняте. Високий хлопець років п'ятнадцяти-шістнадцяти, вдягнений у темно-синю шкіряну куртку, що здавалася трохи завеликою, та джинси, сидів, прихилившись до скла. Його чорне, трохи кучеряве волосся спадало на очі, але Рен вловив його погляд — гострий, пильний, із тим самим внутрішнім вогнем, який він колись так добре знав. Хлопець не посміхався, лише нерухомо дивився, ніби оцінюючи. Рен кивнув йому, перш ніж відчинити двері. Замість звичного дзвіночка, що сповіщав про кожного відвідувача, пролунав глухий брязкіт, ніби хтось придушив його звук. «Нарешті з’явився, негіднику», — пробурмотів Сакамото Соджіро, витираючи стійку білою ганчіркою. Його сиве волосся трохи подовшало, а обличчя вкрилося новими зморшками навколо очей, але фірмова незадоволена гримаса залишилася на місці. «Радий бачити вас, Соджіро-сан», — Рен зняв мокрий плащ, струшуючи краплі дощу на килимок. У відповідь отримав лише коротке сопіння. «І я тебе, малий. Вирішив згадати молодість, так?» «Мабуть». Рен обвів поглядом затишне кафе. Все було на своїх місцях: ті самі потерпілі стільці, той самий вініловий програвач у кутку, що, здавалося, давно не грав нічого, окрім тиші, та колекція вінтажних кавових чашок. Лише повітря здавалося дещо іншим — більш щільним, наповненим чужим диханням. «Значить, це ти», — голос пролунав з-за вікна. Той самий хлопець у куртці. Його голос був низьким, із легким хрипом, що не пасував до його віку. Рен повернувся до нього. «Рен Амамія», — представився він. Хлопець кивнув, не називаючи свого імені. «Він живе у тебе на горищі?» — запитав Рен, звертаючись до Соджіро. «Авжеж. Він тут уже пару місяців. Завжди мовчить, як ніч. Спокійний, принаймні», — Соджіро знову буркнув, ніби звинувачуючи Рена у всьому. — «Поки ти там шлявся, я не міг залишати горище порожнім. Оренда сама себе не сплачує». Рен усміхнувся. «Я розумію». «Гаразд. Твоя кімната тепер на іншому поверсі. Якщо хочеш, можу приготувати тобі кави, але не розраховуй на обід. Заклад скоро зачиняється». Рен глянув на годинник. Було майже п'ять вечора. «Я не голодний. Просто хотів зайти». Він піднявся сходами нагору, відчуваючи звичний скрип під ногами. Але коли він дійшов до горища, він зупинився. Двері були відчинені. І те, що він побачив, викликало неясну тривогу. Це було *не його* горище. Меблі були ті самі — старий стіл, шафа, ліжко. Але все інше було чужим. Замість його підручників і нот лежали розкидані малюнки, ескізи невідомих механізмів і абстрактних форм. На стіні висіла гітара, не його власна. На ліжку, застеленому темним покривалом, лежала розгорнута книга з ілюстраціями міфологічних створінь. Повітря було наповнене легким запахом олівців і… чогось іншого. Металу? Ізоляційної стрічки? «Шукаєш щось?» Рен обернувся. Хлопець у шкіряній куртці стояв біля сходів, спираючись на поручні. Його погляд був ще гострішим, ніж раніше. «Я… я тут жив раніше. Шість років тому», — пояснив Рен. «Я знаю», — відповів хлопець. «Знаєш?» «Соджіро-сан розповідав». Мовчанка зависла в повітрі, важка, наповнена невисловленими питаннями. «Ти малюєш?» — запитав Рен, вказуючи на ескізи. Хлопець кивнув. «Це… цікаво. Що це?» «Це те, що я бачу», — відповів він, його голос був рівним, без жодної емоції. Рен відчув, як по його спині пробіг легкий холодок. Ці малюнки… вони були занадто детальними, занадто реальними для звичайних фантазій. На одному з них було зображено істоту, що нагадувала злиття людини та автомобіля, з гострими шипами і викривленими металевими кінцівками. Інший ескіз показував спотворений міський пейзаж, де будівлі розпливалися, ніби були зроблені з рідкого скла. «Ти бачиш… такі речі?» Хлопець мовчав, його очі не відривалися від Рена. Це був той самий погляд, що він бачив у своїх товаришів у ті часи, коли вони щойно відкрили свої персони. Погляд, що бачив більше, ніж звичайні люди. Погляд, що пізнавав іншого, який пройшов через те саме. «Ти хто?» — Рен зрозумів, що голос його звучить напружено. «Неважливо», — відповів хлопець, і в його очах промайнула тінь чогось, що Рен не міг розшифрувати. Смутку? Гніву? Або просто обережності? Раптом почувся тихий шелест. Рен і хлопець одночасно повернули голови до вікна. На підвіконні, притиснувшись до скла, сиділа чорна кішка. Її смарагдові очі були широко розплющені, а вуха насторожено нашорошені. Вона була чорною, як ніч, з білою плямкою на грудях. І це була не просто кішка. Це був Морґана. Рен відчув, як його серце пропустило удар. Він застиг, не в змозі вимовити жодного слова. Морґана. Тут. На його колишньому підвіконні. Без жодного пояснення. «Що це за кішка?» — запитав хлопець, його голос був спокійнішим, ніж Рен очікував. Рен не відповів. Він повільно підійшов до вікна, його погляд був прикутий до Морґани. Кішка дивилася на нього, і в її очах було стільки всього: подив, радість, паніка. «Морґана?» — прошепотів Рен, простягаючи руку до скла. Кішка зіщулилася, а потім, ніби згадавши щось, різко повернула голову до хлопця. Її очі звузилися, і вона видала тихе, але загрозливе гарчання. Хлопець зробив крок назад. «Вона… знає мене?» — запитав він. Рен відчув, як його кров холоне. Ні, вона не просто «знала» його. Вона його *впізнала*. І її реакція була явно недружньою. «Звідки ти взялася?» — Рен звернувся до Морґани, але кішка лише кліпнула, не відповідаючи. Вона була тут, у реальному світі, як звичайна кішка. Але він знав, що це не так. «Вона говорить?» — запитав хлопець. «Іноді», — Рен не відірвав погляду від Морґани. Це було неможливо. Метавсесвіт був зачинений. Він сам зачинив його. Кішка раптом стрибнула з підвіконня всередину кімнати, приземлившись м'яко на стіл, розкидаючи кілька олівців. Вона підбігла до Рена, і, на його подив, почала тертися об його ногу, муркочучи. «Рен… це ти?» — голос пролунав у його голові, але не ззовні. Це був той самий телепатичний зв'язок, який вони мали раніше. Рен опустився на коліна, обережно погладжуючи Морґану. «Морґана… Що сталося? Як ти тут опинився?» «Я… я не знаю. Я просто… прокинувся. І я був тут». «Прокинувся? Де?» «Не знаю! Все було… чорне. А потім я побачив твоє обличчя через вікно. І почув його…» Морґана кивнув головою в бік хлопця. Хлопець стояв, схрестивши руки на грудях, його погляд був сумішшю подиву та підозри. Він явно не чув їхньої розмови. «Ми повинні поговорити», — сказав Рен, підіймаючись на ноги. Він відчував, як адреналін пульсує в його жилах. Це було щось більше, ніж просто дивне збіговисько обставин. «Про що?» — запитав хлопець. «Про все. Про тебе, про ці малюнки, і про те, як Морґана сюди потрапив». Кішка знову гаркнула на хлопця, її очі блищали. «Що це означає?» — запитав хлопець, його тон став більш вимогливим. «Це означає, що щось не так», — Рен взяв Морґану на руки. Кіт затишно влаштувався, муркочучи. «І, здається, ми вже не єдині, хто це знає». Він поглянув на ескізи, розкидані на столі. Тоді перевів погляд на хлопця. Той самий вогонь в очах. Та сама шкіряна куртка. Дещо знайоме. І щось абсолютно нове, зловісне, що витало в повітрі *ЛеБланку* знову. Метавсесвіт. Він був зачинений. Але Морґана тут. І цей хлопець… звідки він? І чому його погляд такий знайомий? «Я не знаю, хто ти, і що ти тут робиш, — сказав Рен, його голос був спокійним, але рішучим, — але ми повинні це з'ясувати. Разом». Хлопець мовчав. Його погляд був важким, ніби він обмірковував кожне слово, кожну деталь. Нарешті він повільно кивнув. «Гаразд». І в цьому короткому, глухому «гаразд» Рен почув відлуння чогось давно забутого. Небезпеки. Пригоди. І нової, невідомої таємниці, що тільки-но почала розгортатися під дощовим токійським небом.