Розділ 1
Пронизливий вітер бив у віконниці, щойно встановлені після літнього сезону, та намагався вибити їх із щільних гнізд. Скло тремтіло, наче в лихоманці, і кожна нова хвиля дощу, яку штовхав уперед шалений порив, здавалася спробою розтрощити стіни Бастіону. Пізня осінь у Навалі завжди була суворою, але ця ніч перевершила всі очікування. Гуркіт грому розтинав небесну твердь, змушуючи здригатися навіть старі вежі, а блискавки, що спалахували одна за одною, вихоплювали з темряви силуети зубчастих мурів, наче моторошні обриси примар.
Віолет Соррен, зіщулившись, ішла коридорами тренувального крила. Волосся прилипло до обличчя, а легка форма промокла наскрізь, хоч вона й намагалася ховатися під виступами й арками. Наказ про закриття всіх курсантів у приміщеннях застав її під час вечірньої пробіжки, і тепер вона, тремтячи від холоду, шукала хоч якийсь прихисток. Більшість кімнат були або вже зайняті галасливими групами, або зачинені. Кожна щілина під дверима, що випромінювала тепле світло, здавалася знущанням. Зуби стукали, і вона відчувала, як марево втоми починає затуманювати зір.
Коли вона звернула за черговий ріг, її погляд упав на вузькі, ледь помітні двері, втиснуті між двома масивними кам'яними колонами. Двері для інвентарю. Зазвичай їх не зачиняли, бо там зберігалися лише старі мішені, зламані мечі та запилені щити. Відчай штовхнув її до них. Срібний важіль піддався з тихим скреготом, і Віолет прошмигнула всередину, перш ніж збагнула, що кімната не порожня.
Запах старої шкіри, іржі та чогось дивно знайомого, гострого, ударив у ніздрі. Невеликий закуток, завдовжки не більше трьох метрів і завширшки якихось півтора, був захаращений до стелі. У кутку, затіненому горою згорнутих канатів, височів знайомий силует. Ксейден Райоркзон.
Вона завмерла на порозі, не в змозі відвести погляд. Він стояв, притулившись спиною до єдиної вільної стіни, його висока фігура здавалася ще масивнішою в цьому тісному просторі. Волосся, чорне, як вороняче крило, злиплося від дощу й падало на лоба. Форма була такою ж мокрою, як і її, але на ньому вона виглядала… інакше. Замість безпорадного тремтіння, яке охопило її, від нього віяло якоюсь первісною силою, наче він був невіддільною частиною самої бурі. Краплі води стікали з кінчиків його волосся, падали на шкіру шиї, зникали під коміром. Його груди повільно здіймалися й опускалися, і Віолет помітила, як тканина форми обтягувала м'язи.
Коли він підняв погляд, її серце зробило неприродний кульбіт. Очі Ксейдена, зазвичай темні й непроникні, зараз були кольору грозового неба — сірі, з відтінками синього й зелені, що мерехтіли в тьмяному світлі, яке ледь пробивалося крізь маленьке, заґратоване віконце під стелею. У них читалася втома, але й щось інше — якась дика, неприборкана енергія, що, здавалося, відлунювала самій бурі за стінами. Він не сказав ані слова, лише спостерігав, як Віолет поволі зачиняє двері за собою, відрізаючи їх від хаосу зовні. Клацання засува пролунало оглушливо в цій тиші.
Відстань між ними була ледь більше метра, але здавалася нескінченною. Кімната була настільки вузькою, що вона відчувала його присутність, наче дотик. Запах мокрої шкіри, його специфічний аромат — трохи диму, трохи заліза, трохи чогось невловного, гіркого — змішався із запахом цвілі та давнього пилу, що висів у повітрі. Це було задушливо і водночас… дивно. Заспокійливо, всуперес всьому.
Віолет відступила до дверей, її спина вперлася в холодну деревину. Вона намагалася дихати рівно, але її легені, здавалося, відмовлялися підкорятися. Кожна клітина її тіла кричала про небезпеку, про необхідність бігти, але водночас щось тягнуло її, утримуючи на місці. Це був Ксейден. Людина, яка була її прокляттям, її захисником, її вічною проблемою.
«Ненависть», — прошепотіла її свідомість. «Він син того, хто вбив твого дядька. Він той, хто обіцяв тебе вбити. Ти ненавидиш його».
Але її серце, зрадливе й вперте, відповідало іншим ритмом. Воно билося швидше, не від страху, а від чогось, що лякало її ще більше — від відчуття, яке було схоже на магнітне поле, що притягувало її до нього.
Він повільно відклеївся від стіни, роблячи крок уперед. Його рухи були плавними, як у хижака, що вистежує здобич. Віолет втягнула повітря, її тіло напружилося. Вона чекала нападу, звинувачення, будь-чого, що могло б розірвати цю напружену тишу. Але він просто зупинився, зменшивши відстань між ними ще на кілька сантиметрів. Тепер їх розділяло менше метра. Його тінь впала на неї, поглинаючи її в темряві.
«Холодно?» — його голос був низьким, хрипким, наче грозовий гуркіт, що відлунював у глибині. Він не підвищував його, але кожне слово пролунало, як удар. Це було не питання, а констатація факту. Його погляд ковзнув по її мокрій формі, затримався на тремтячих губах, потім повернувся до її очей.
Віолет стиснула щелепи. «Із чого б мені було холодно, Райоркзоне?» — її власний голос прозвучав тонко й майже нерозбірливо, але вона намагалася надати йому якомога більше сили.
Ксейден нахилив голову, його очі звузилися. Він знав її гру. Знав, що вона ніколи не визнає слабкості, особливо перед ним. По куточках його губ майнула ледь помітна посмішка, що не досягла очей. Вона була більше схожа на гримасу.
«Тремтиш», — просто сказав він, роблячи ще один крок. Тепер між ними була відстань витягнутої руки. Вона могла відчути тепло, що виходило від його тіла, незважаючи на мокрий одяг. Запах заліза став інтенсивнішим. Це був запах його тату.
Віолет заперечливо похитала головою. «Це від гніву. Ти завжди викликав у мене гнів».
Він кивнув, повільно, наче розмірковуючи над її словами. «Гнів. Добре. Гнів може зігріти». Він простягнув руку, і Віолет миттю стиснула кулаки, готуючись до удару. Але його пальці лише торкнулися її щоки — несподівано м'яко, неначе він перевіряв температуру. Його шкіра була холодною від дощу, але під нею відчувалася жарка пульсація.
Вона затамувала подих. Кожен її м'яз кричав, щоб вона відсахнулася, відштовхнула його, вдарила. Але вона не могла. Її тіло було паралізоване невідомою силою, що виходила від його дотику. Його великий палець повільно провів по її вилиці, і вона відчула, як її шкіра горить під ним.
«Тремтиш», — повторив він, але цього разу в його голосі не було звинувачення, лише констатація. Його погляд став м'якшим, але водночас і більш хижим. Він нахилився ближче, і Віолет відчула його дихання на своєму обличчі — свіже, холодне, з легким присмаком м'яти.
«Ненавиджу тебе, Райоркзоне», — прошепотіла вона, заплющивши очі. Це була правда. Частково. Але зараз, коли він був так близько, коли його дотик палив її шкіру, ця ненависть здавалася такою ж примарною, як і тіні, що танцювали по стінах.
Він відвів руку, і Віолет відчула миттєву втрату, наче у неї відібрали щось важливе. Вона розплющила очі. Ксейден спостерігав за нею, його зіниці розширилися, поглинаючи світло.
«Я знаю, Сорренґейл», — його голос став ще тихішим, майже шепіт. «Я знаю».
Він зробив ще один крок, повністю заповнивши простір між ними. Її спина притиснулася до дверей, і вона відчула, як її серце починає битися так швидко, що, здавалося, готове вискочити з грудей. Його обличчя було так близько, що вона бачила кожну краплю води, що застрягла в його віях.
«Але що, якщо ця ненависть… це лише інша форма тепла?» — він нахилився ще ближче, його губи торкнулися її вуха. Його дихання лоскотало її шкіру. «Що, якщо це полум'я, яке ти так ретельно намагаєшся приховати, Сорренґейл?»
Віолет проковтнула клубок у горлі. Вона не могла дихати. Її розум шалено шукав вихід, аргументи, слова, які б відкинули його, які б відновили стіни, які вона так старанно будувала між ними. Але нічого не приходило. Лише пульсуюче бажання, яке шокувало її до глибини душі.
«Ти… ти маніпулюєш мною», — ледь чутно промовила вона.
Він відхилився, дивлячись їй у вічі. Його погляд був важким, вивчаючим, наче він намагався прочитати кожну її думку, кожне її почуття. «Можливо, — відповів він. — А можливо, я просто показую тобі те, що ти сама відмовляєшся бачити».
Грім знову вдарив, цього разу так близько, що весь Бастіон здригнувся. У кімнаті на мить стало ще темніше, а потім блискавка за вікном висвітлила їхні обличчя, закарбувавши цей момент у пам'яті Віолет. Вона бачила невідступний погляд Ксейдена, його розширені зіниці, наче він був драконом, що дивиться на свою здобич.
Він знову простягнув руку, але цього разу його пальці опустилися на її волосся, обережно відсуваючи мокрі пасма від її обличчя. Його дотик був сповнений такої ніжності, що це здалося Віолет жорстокішим, ніж будь-який удар. Ця ніжність розбивала її захист, проникала крізь броню, яку вона так довго будувала.
«Ми тут одні, Сорренґейл, — прошепотів він. — Ніхто не почує, ніхто не побачить». Його погляд опустився до її губ. «Ти можеш бути собою».
Серце Віолет зробило останній відчайдушний спротив, намагаючись повернутися до логіки, до обов'язку, до ненависті. Але воно вже зрадило її. Тепло, яке вона так ретельно придушувала, вибухнуло всередині, обпікаючи її зсередини. Це було не тепло дружби чи кохання, а щось набагато складніше, темніше, заплутаніше. Це було тепло, народжене з постійної боротьби, з гострих слів, з небезпечних поглядів.
Вона підняла руку, її пальці торкнулися його мокрої щоки. Шкіра була гладкою, холодною, але під нею відчувалася гаряча кров. Її погляд зустрівся з його, і в цю мить вона побачила не сина зрадника, не свого ворога, а чоловіка, який тримав у своїх руках частину її душі, про яку вона й не підозрювала.
Ксейден нахилився ще трохи. Їхні губи майже торкалися. Вона відчувала його дихання на своїх губах, легкий рух повітря, що був обіцянкою і загрозою водночас.
«Тепло», — видихнула вона, і це слово пролунало як зізнання, як вирок.
Він усміхнувся, і цього разу посмішка досягла його очей, розтопивши грозу, замінивши її іскрами.
«Я знаю», — відповів він, перш ніж їхні губи нарешті зустрілися.
Поцілунок був солоним від дощу, гарячим від пристрасті, яку вони так довго придушували. Він був не ніжним, а вимогливим, наче Ксейден хотів забрати все, що вона могла дати, і ще більше. Віолет відповіла з такою ж шаленою інтенсивністю, її руки обвилися навколо його шиї, притягуючи його ближче, намагаючись поглинути його, стати його частиною. Її розум замовк, дозволивши тілу говорити, дозволивши серцю керувати. У цій тісній, задушливій кімнаті, під гуркіт грому та зливи, між запахом мокрої шкіри та іржі, ненависть і тепло сплелися в одне, створивши щось нове, небезпечне і невідворотне. Вона відчувала, як розчиняється в ньому, як її власне "я" перетворюється на щось інше, невідоме, але безмежно бажане. І в цей момент, у цьому хаосі, вона розуміла, що шляху назад більше немає.