З шефом чоловіка

Повітря у ресторані було густим і теплим, насиченим запахами трюфелів, витриманого вина та дорогих чоловічих парфумів. М’яке світло, що лилося з кришталевих люстр, розливалося по столах, укритих сніжно-білими скатертинами, та відбивалося від начищених до блиску келихів. Здалеку долинав приглушений гомін розмов і ледь чутний джаз, що наче плив над цим вишуканим простором. Олег нервово поправив краватку, котра, здавалося, тугіше затиснула йому горло, ніж зазвичай. Його погляд метнувся до високих вікон, за якими вже спускалися сутінки, розмальовуючи київське небо в пурпурно-сині відтінки. Поруч, на оксамитовому дивані, Олена сиділа, мов статуетка, застигла у своїй ідеальній елегантності. Її шовкова сукня кольору глибокого сапфіру м’яко обтікала струнку фігуру, а золотисте волосся, укладене в недбалі хвилі, спадало на відкриті плечі. Вона випромінювала спокій, що різко контрастував із внутрішньою напругою Олега. — Ти впевнена, що почуваєшся комфортно? — прошепотів він, схилившись до неї. — Можливо, ми могли б перенести це на інший день? Пан Володимир буває... специфічним. Олена торкнулася його руки, її пальці були прохолодними й ніжними. — Не турбуйся, Олеже. Я впораюся. Це важливо для тебе, а отже, і для мене. Її посмішка була теплою, але в її очах Олег помітив ледь вловиму тінь, знайому йому вже роками. Тінь, що з’являлася, коли мова заходила про майбутнє, про сім’ю, про те, що їм обом так відчайдушно не вистачало. Він стиснув її руку у відповідь, намагаючись передати всю свою підтримку, хоча сам відчував себе не в своїй тарілці. Володимир Струменко, його шеф, був людиною, яка вимагала повної віддачі, як на роботі, так і, здавалося, у всьому іншому. За три роки роботи в його компанії Олег навчився поважати його неперевершений діловий хист, але й остерігатися його непередбачуваності. За кілька хвилин до них наблизився високий чоловік у бездоганно пошитому костюмі темно-сірого кольору, що підкреслював його міцну статуру. Його сиве волосся було акуратно зачесане назад, а проникливий погляд яскраво-блакитних очей, здавалося, бачив наскрізь. На обличчі Струменка грала ледь помітна усмішка, але Олег знав, що вона не завжди свідчила про привітність. — Олег, мій хлопче! — голос Володимира був глибоким і оксамитовим. — Радий тебе бачити. І, нарешті, маю честь познайомитися з дамою, про яку ти так багато розповідав. Олег підвівся, намагаючись приховати тремтіння в колінах. — Пане Володимире, це Олена. Олена, це мій шеф, Володимир Струменко. Олена підвелася з грацією, її посмішка стала ширшою, а очі заіскрилися. Вона простягнула руку, її рухи були впевненими й спокійними, незважаючи на внутрішнє хвилювання. — Дуже приємно, пане Струменко, — її голос був мелодійним, трохи низьким, приємним для слуху. — Олег багато розповідав про вас. Володимир узяв її руку, його дотик був довгим, затримався на її шкірі трохи довше, ніж вимагав діловий етикет. Погляд його блакитних очей ковзнув по її обличчю, зупинився на вигині шиї, потім опустився нижче, немов вивчаючи кожну деталь. На мить Олегу здалося, що він побачив у цьому погляді щось більше, ніж звичайну ввічливість. Хижість, обережну й приховану. — Олена... яке гарне ім’я, — промовив Володимир, не відпускаючи її руки, а потім повільно підніс її до своїх губ, легко торкнувшись кісточок пальців. — Я гадав, що Олег перебільшує, описуючи вас, але, здається, він був занадто скромним. Ви чарівні. Олена злегка почервоніла, але її усмішка не зникла. — Ви лестите мені, пане Струменко. Олег відчув, як напруга всередині нього зросла. Він ніколи не бачив, щоб Володимир так поводився з жінками – принаймні, не з тими, яких він знав особисто. Зазвичай, його шеф був стриманим і діловим. Ця надмірна увага до Олени змушувала Олега почуватися незручно. — Прошу, сідайте, — Володимир вказав на диван, а потім сам опустився навпроти них, його рухи були плавними й самовпевненими. Офіціант миттєво з’явився біля столу, і Володимир замовив для всіх аперитиви: для себе — віскі, для Олега — джин із тоніком, а для Олени, після короткого замислення, — легке біле вино. Розмова почалася з невимушених тем: про мистецтво, про останні виставки, про подорожі. Олена виявилася прекрасною співрозмовницею, легко підтримуючи бесіду, демонструючи ерудицію та почуття гумору. Вона розповідала про свою роботу в галереї, про нові проєкти, про художників, якими захоплювалася. Володимир слухав уважно, час від часу вставляючи свої коментарі, його погляд майже не відривався від її обличчя. Олег сидів поруч, намагаючись усміхатися, але відчуваючи себе зайвим. Його шеф і його дівчина, здавалося, знайшли спільну мову, яка виходила за рамки звичайної ввічливості. Коли принесли основні страви – для Олени рибу, для Олега стейк, а для Володимира – фірмову страву ресторану – тушковану ягнятину, розмова перейшла на більш особисті теми. — Олег казав, що ви мрієте про велику родину, Олено, — несподівано промовив Володимир, відкладаючи виделку. Його голос звучав м’яко, майже співчутливо. Олена подивилася на Олега, її усмішка зникла, поступившись місцем смутку. — Так, це правда. Я завжди хотіла мати дітей. Багато дітей. Олег стиснув кулаки під столом. Це була болюча тема. Вони з Оленою давно разом, і вона знала про його проблему. Нездатність мати дітей була для нього тягарем, який він ніс у собі, і який поступово руйнував його зсередини, хоча Олена ніколи не дорікала йому. — Це чудово, — Володимир схилив голову. — Материнство – це найвеличніше покликання жінки. І, я впевнений, ви були б чудовою матір’ю. Олена кивнула, її очі заблищали від невиплаканих сліз. — Дякую. Я завжди вірила в це. Володимир зробив ковток віскі, його погляд став ще більш інтенсивним. — Життя іноді буває несправедливим, чи не так? Але... хто сказав, що мрії не можуть здійснюватися? Іноді просто потрібен правильний підхід, правильний... партнер. Олег відчув, як його щоки спалахнули. Він розумів, на що натякав шеф, і це було обурливо. Але Олена, здавалося, не помітила підтексту, або ж просто проіґнорувала його. Її обличчя було задумливим, а погляд спрямований у простір, ніби вона щось обмірковувала. — Я б усе віддала, щоб почути дитячий сміх у домі, — тихо промовила Олена, її голос тремтів. Олег відчув укол болю. Він знав, як сильно вона цього прагнула. І знав, що не може дати їй цього. — Тоді, Олено, можливо, варто спробувати все можливе, — Володимир простягнув руку й легко торкнувся її зап’ястя, його пальці були теплими й сильними. — Кожен заслуговує на щастя. І на дітей. Олег зробив ковток джину, намагаючись проковтнути гіркоту. Його погляд зустрівся з поглядом Володимира, і в тих блакитних очах він прочитав виклик. Це було не просто співчуття, це була заявка. Під кінець вечері, коли десерт вже був поданий, а розмова знову набула легшого тону, Володимир запропонував усім випити по філіжанці кави з лікером. — Це мій фірмовий рецепт, — усміхнувся він. — Допомагає розслабитися після довгого дня. Олег, відчуваючи втому, охоче погодився. Олена теж кивнула. Володимир, відвернувшись, щоб покликати офіціанта, швидко дістав з внутрішньої кишені піджака два маленькі флакончики. Один, прозорий, він непомітно вилив у філіжанку Олега, а інший, з жовтуватою рідиною, – у філіжанку Олени. Все це відбулося за лічені секунди, так швидко, що Олег, заглиблений у свої думки, нічого не помітив. Коли кава була подана, Володимир підняв свою філіжанку. — За мрії, які здійснюються, — сказав він, дивлячись прямо на Олену. Олена посміхнулася й підняла свою. — За мрії, — повторила вона. Олег теж підняв свою, відчуваючи, як втома накочується на нього ще сильніше. — За мрії, — пробурмотів він. Кава була міцною, з приємним присмаком лікеру. Олег допив її майже залпом. Минуло кілька хвилин, і він відчув, як його повіки важчають. Голова раптом стала ватною, а думки сплутаними. — Вибачте, — пробурмотів він, потираючи очі. — Щось я зовсім... розслабився. Олена подивилася на нього з занепокоєнням. — Ти блідий, Олеже. Можливо, тобі варто трохи відпочити. Володимир підвівся, його усмішка стала ширшою, а очі блиснули хижим вогнем. — Я думаю, це чудова ідея. Олег, я маю ще кілька справ, тому, можливо, тобі варто... піти до мого кабінету. Там є зручний диван. Олена, ви не проти скласти йому компанію, поки я закінчу? Олег намагався заперечити, але слова застрягли в горлі. Його тіло раптом стало надзвичайно важким, а ноги не слухалися. Він ледве тримався на ногах. Олена, помітивши його стан, підвелася і підтримала його під руку. — Ходімо, Олеже, — сказала вона м’яко. — Тобі справді потрібен відпочинок. Володимир повів їх до свого кабінету, розташованого на верхньому поверсі ресторану, який також був частиною його офісного комплексу. Кабінет був величезним, з панорамними вікнами, що виходили на нічне місто. В центрі кімнати стояв масивний дерев’яний стіл, завалений паперами, а в кутку – великий шкіряний диван, де Олег міг би прилягти. Щойно вони увійшли, Володимир вказав на диван. — Приляж, Олеже. Я зараз. Олег, ледь тримаючись, опустився на диван. Його очі заплющилися самі собою. Останнє, що він відчув, це легкий дотик Олениної руки до його чола, а потім – глибокий, важкий сон, що накрив його, мов ковдра. Олена відчула приплив енергії, несподіваної і потужної. Вона почувалася бадьорою, її думки були ясними, а тіло – легким і сповненим бажання діяти. Кава з лікером, здавалося, розбудила в ній щось, що давно спало. Вона провела рукою по волоссю, її серце калатало швидше звичайного. Володимир, спостерігаючи за нею, повільно підійшов ближче. Його блакитні очі горіли. — Як ви почуваєтеся, Олено? — його голос був низьким, майже муркотливим. Олена обернулася до нього, її погляд зустрівся з його. Вона відчула дивне, магнетичне тяжіння. — Я почуваюся... чудово, пане Струменко. Неймовірно бадьоро. Володимир кивнув, його усмішка стала відкритою, хижою. Він підійшов до неї ще ближче, так що вона відчула тепло його тіла і запах його дорогого одеколону. — Радий чути, — прошепотів він, його погляд ковзнув по її губах, потім опустився нижче, до шиї, до грудей, зупинившись на животі, що був прикритий шовковою тканиною сукні. — Тому що сьогодні, Олено, ваша мрія почне здійснюватися. Олена розширила очі, її дихання прискорилося. Вона не розуміла, що відбувається, але відчувала, що щось важливе, доленосне, вже почалося. Її тіло відгукнулося на його близькість, на цей погляд, на цю обіцянку в його голосі. Володимир повільно підняв руку й торкнувся її живота, його дотик був легким, але пристрасним. Він нахилився, його губи торкнулися тканини сукні над її пупком, а потім він промовив, його голос був майже гіпнотичним: — Цей животик сьогодні прийме сперму. І він дасть вам те, чого ви так прагнули. Олена дивилася на нього, її серце вистрибувало з грудей. Слова кружляли в голові, змішуючись з відчуттям припливу енергії та дивного збудження. Її обличчя осяяла посмішка. Величезна, сяюча, повна надії посмішка. Вона дивилася на Володимира, її очі відповідали його погляду, і в них не було ні страху, ні сумніву. Лише передчуття, бажання і безмежна, майже відчайдушна, надія на здійснення найзаповітнішої мрії. Володимир відірвався від її живота, його погляд знову зустрівся з її. Він бачив у її очах повну згоду, повну довіру. І тоді, без зайвих слів, він простягнув руку й ніжно, але впевнено, повів її за собою, в темряву кабінету, де чекало майбутнє, про яке вона так довго мріяла.