Розділ 1
Двері «Ангельської частки» грюкнули о пів на першу ночі, коли Ділюк уже погасив половину ламп і перелічував виторг. Голови він не підвів: так входила лише одна людина в Мондштадті — наче таверна винна їй гроші ще з минулої зими.
— Зачинено, — сказав він.
— А світло горить. — Кейа струсив із плаща воду, і на дошках розповзлася темна пляма. — Кажуть, де світло, там і надія. Здається, так співають у соборі.
— У соборі співають багато чого.
Кейа всміхнувся і пройшов до шинквасу тією своєю ходою, яку в лицарському штабі вважали недбалою, а Ділюк знав іще з дитинства: так ходять, коли хочуть, щоб ніхто не помітив, що щось болить. Ліва рука капітана кавалерії лежала притиснута до боку. Рукавичка на ній була темніша, ніж мала бути.
Ділюк склав монети в скриньку, замкнув її і тільки тоді подивився на гостя.
— Що?
— «Полудень смерті». Подвійний. Чарльз завжди наливає мені подвійний, коли дощ.
— Чарльза немає.
— Тим гірше для Чарльза. Пропускає найкращу компанію в місті.
Ділюк дістав склянку, відкоркував глечик, що стояв під шинквасом, і налив. Рідина була густа, фіолетова, пахла серпнем і сонцем на схилах біля винокурні «Світанок». Кейа підняв склянку до лампи, примружив єдине видиме око.
— Виноградний сік.
— Ти поранений. Від алкоголю кров тече швидше.
— Хто тобі сказав, що я поранений?
Ділюк мовчки кивнув на підлогу. Біля високого стільця, поруч із дощовою калюжею, впали дві краплі — червоні навіть у тьмяному світлі.
Кейа подивився на них так, наче вони його зрадили.
— Нічого серйозного. Кілька магів Безодні в Шепітливому лісі вирішили, що з них вийде добра засідка. Вийшла не дуже. — Він відпив соку і скривився. — Боги, Ділюку, ти справді подаєш це людям?
— Дітям.
— А я хто?
Ділюк не відповів. Вийшов з-за шинквасу, зняв із гачка ключ від задньої кімнати й відчинив двері.
— Сюди.
— Наказ?
— Прохання. Поки ти не залив кров'ю підлогу, яку Чарльз сьогодні мив двічі.
Задня кімната була тісна: стіл, два стільці, полиця з бочонками й вузьке вікно, в шибку якого періщив дощ. Ділюк запалив свічку, дістав із шафки скриньку з бинтами — тримав її тут відтоді, як його нічні прогулянки за містом почали закінчуватися не лише втомою. Кейа сів, розстібнув хутряний комір і довго морочився із застібками сорочки однією рукою, аж поки Ділюк не відсунув його пальці й не зробив усе сам.
Рана була неглибока, але довга — від ребер майже до стегна. Краї обпечені: значить, був і Піро-маг. Ділюк знав цей запах, як знав власний.
— Ти міг піти до Барбари.
— О першій ночі? Вона спить. І розповість Джинн, а Джинн подивиться на мене так, як уміє тільки Джинн, і мені доведеться писати рапорт. — Кейа зашипів, коли холодна вода торкнулася шкіри. — А ти нікому не скажеш. Ти взагалі ні з ким не розмовляєш.
— Я розмовляю з тобою.
— То ти це так називаєш?
Ділюк промокнув рану, наклав мазь — гірку, з запахом м'яти та смоли, від якої Кейа втягнув повітря крізь зуби, — і почав бинтувати. Руки робили це самі. Колись вони обидва тренувалися на подвір'ї винокурні дерев'яними мечами, і Кейа завжди пропускав удар зліва, бо задивлявся на щось — на птахів, на хмари, на Аделінду з кошиком білизни, — а Ділюк потім мовчки змащував йому синці, щоб батько не помітив.
Батько все одно помічав. Крепус помічав усе. Окрім одного.
Дощ за вікном не вщухав. Кейа дивився на шибку, і його обличчя, зазвичай рухливе, як вода, раптом застигло.
— Того вечора теж ішов дощ, — сказав він.
Пальці Ділюка на мить зупинилися. Потім зав'язали вузол.
— Не треба.
— Я й не збирався. — Кейа всміхнувся, але усмішка вийшла кривою. — Просто кажу про погоду. Капітан кавалерії мусить бути спостережливим.
Ділюк сів навпроти. Між ними стояла свічка, і її полум'я хилилося від протягу то до одного, то до другого.
Чотири роки. Він пам'ятав кожну годину тієї ночі: дорогу, розмиту зливою, чорне світло Пороку в батьковій долоні, те, як Крепус упав і більше не підвівся. А потім, удома, під тим самим дощем, — Кейа, блідий, із мокрим волоссям, який сказав правду. Що він із Каенрі'ї. Що його залишили біля винокурні не випадково. Що він мав стати очима тих, хто колись покинув його, малого, на дорозі під зливою.
Вони билися. Ділюк уперше в житті хотів убити — і полум'я з його Ока Бога рвонуло вперед, а назустріч полум'ю, невідомо звідки, — лід. Кейа тоді дивився на свою руку з новим Оком Бога так, наче рука була чужа.
Відтоді вони не говорили про це. Відтоді вони, по суті, не говорили взагалі — тільки обмінювалися словами, як фехтувальники обмінюються випадами, щоб перевірити, чи суперник досі тримає меч.
Кейа приходив до таверни двічі на тиждень, іноді частіше. Сідав на крайній стілець біля шинквасу, замовляв найдорожче, що було в меню, і розповідав Чарльзу плітки з лицарського штабу так голосно, щоб їх чули й за стійкою. Ділюк витирав склянки й не обертався. Іноді Кейа залишав на шинквасі складений аркуш — розташування табору хілічурлів, маршрут контрабандистів із Фонтейну, ім'я посередника Фатуї, — і йшов, не попрощавшись. Ділюк ці аркуші спалював, прочитавши. А наступної ночі табір хілічурлів зникав, контрабандисти опинялися зв'язаними під брамою міста, і ніхто з них не міг пояснити, хто їх туди притягнув. Вони обидва вдавали, що це випадковість. Вдавати вони навчилися дуже добре.
— Чому ти прийшов сюди? — спитав Ділюк. — Насправді.
Кейа довго мовчав. Віск стікав по свічці й застигав білими краплями на блюдці.
— Їх було троє, — сказав він нарешті. — Двоє магів і вісник. Знаєш, ті, що в масках і розмовляють, наче декламують зі сцени. Він не нападав. Стояв осторонь і чекав, поки маги закінчать. А потім, коли маги вже лежали, він звернувся до мене… — Кейа замовк, підшукуючи слово. — Він знав, звідки я. Знав про батька. Про мого батька, не про Крепуса. Сказав, що мене чекають. Що там, куди він мене кличе, мені ні перед ким не доведеться вдавати.
Ділюк не ворухнувся.
— І що ти?
— А я його вдарив. — Кейа знизав плечима й одразу скривився від болю. — Не надто елегантно. Він устиг утекти крізь свою браму, а один із магів устиг оце. — Він кивнув на бинт. — А потім я стояв посеред лісу, мокрий як пес, і думав, куди йти. До штабу — рапорт. Додому — там порожньо, тільки сусідчин кіт під дверима. І ноги принесли мене сюди.
— Ноги.
— Ну не серце ж. — Кейа підняв брову. — У шпигунів серця немає, хіба ти не знав? Про це в усіх баладах співають.
Ділюк подивився на нього — справді подивився, вперше за довгий час не крізь і не повз. На тонкий шрам біля скроні, якого раніше не було. На пальці, що машинально крутили край пов'язки на оці. На мокре волосся, з якого досі стікала вода за комір. І подумав, що Кейа зараз точнісінько такий, як того першого вечора, коли батько привів його, малого, до кухні винокурні й попросив Аделінду нагріти молока. Тоді хлопчик теж сидів на краєчку стільця, наче будь-якої миті його можуть попросити піти, і теж жартував — невміло, по-дитячому, — щоб ніхто не побачив, як йому страшно.
— Він сказав, — повільно промовив Ділюк, — що там тобі не доведеться вдавати.
— Так.
— А тут ти вдаєш?
Кейа відкрив рота — і закрив. Уперше на пам'яті Ділюка в нього не знайшлося готової відповіді.
Дощ стукав у шибку. Десь у залі рипнула віконниця.
— Не знаю, — тихо сказав Кейа. — Іноді. Перед Джинн. Перед лицарями. Перед тобою — завжди, бо інакше ти мене виженеш, а я… — Він урвав себе й засміявся, коротко і сухо. — Бачиш? Утрата крові. Мелю дурниці. Забудь.
Ділюк підвівся. Кейа одразу напружився, як тоді, на подвір'ї, — рука сама потяглася до руків'я меча, якого зараз при ньому не було.
Але Ділюк лише вийшов у зал і за хвилину повернувся з двома склянками й тим самим глечиком. Налив обидві. Одну поставив перед Кейою, другу — перед собою, і сів.
— Ти ж ніколи зі мною не п'єш, — сказав Кейа.
— Я не п'ю вина. Це інше. — Ділюк обхопив склянку долонями. — Батько казав: вино треба заслужити. Сік — ні. Сік наливають усім, хто сидить за столом.
Кейа дивився на склянку. Потім на Ділюка. Потім знову на склянку — довго, ніби читав щось на її дні.
— Усім, хто сидить за столом, — повторив він.
— Не змушуй мене казати це двічі.
Кейа взяв склянку здоровою рукою. Пальці в нього трохи тремтіли — від холоду, мабуть, або від утрати крові; Ділюк вирішив, що від утрати крові. Вони пили мовчки. За вікном дощ поступово рідшав, і крізь нього почало проступати тьмяне сіре світло — ще не ранок, але вже обіцянка ранку.
Коли склянки спорожніли, Кейа підвівся, обережно притримуючи бік, і накинув на плечі мокрий плащ.
— Лишайся, — сказав Ділюк. — Нагорі є ліжко.
— І дати Чарльзу привід пліткувати до кінця року? Ніколи. — Кейа вже стояв на порозі, але зупинився, не обертаючись. — Ділюку.
— Що?
— Дякую за сік.
Ділюк зібрав склянки, поставив їх у мийку. Подумав і сказав йому в спину:
— Наступного разу приходь раніше. До того, як тебе поріжуть.
Кейа на мить завмер у дверях. Потім засміявся — по-справжньому, так, як не сміявся, здається, від тієї давньої весни, коли вони вдвох загубили на ярмарку батькового коня й ховалися від Аделінди на горищі до самої вечері, — і вийшов у світанкове місто.
Двері зачинилися. Дзвіночок над ними дзенькнув і стих. Ділюк узяв ганчірку, присів біля високого стільця й витер дві червоні краплі, що встигли засохнути на дошках, а потім і калюжу, яка вже почала вбиратися в дерево. Чарльз справді мив сьогодні підлогу двічі. Ділюк не любив, коли чужа праця йде намарно. Він випростався, повісив ганчірку на край відра й постояв, слухаючи, як дощ за вікном перетворюється на мжичку, а мжичка — на краплі, що зрідка падають із ринви. Десь за собором закричав перший півень, невпевнено, ніби й сам не був певен, що ніч уже минула.
Ділюк довго стояв біля шинквасу. Потім дістав із-під нього чисту склянку й поставив на полицю окремо від інших — на самий край, біля стільця, де Кейа завжди сідав. Чарльз уранці спитає, навіщо. Ділюк йому не відповість.