Ісєкай ісєкайний

Холод. Пронизливий, нестерпний, наче в легені втискають крижані голки. Потім – обпалюючий жар, що розливається по шкірі, змушуючи здригнутися. І шум. Невимовний, какофонічний гул, що зливається з власним криком, який виривається з грудей без його волі. Він не розумів, що відбувається. Де він? Що з ним? Крізь затуманену пелену, що заволікала зір, пробивався тьмяний, жовтуватий світ, ніби крізь шар брудної води. Запах. Він був усюди: сирий, землистий, з домішками чогось солодкуватого, схожого на гнилі яблука, і гострого, як піт та старе дерево. Цей запах в’їдався у ніздрі, змушуючи маківку пульсувати. Він намагався поворухнутись, але його тіло не слухалося. Воно було чужим, слабким, незграбним, а кожен рух викликав дивний, ріжучий біль. Його підхопили теплі, м'які руки. Він відчув дотик долоні до голови – обережний, майже тремтливий. Над ним схилилося обличчя. Виснажене, з глибокими тінями під очима, але з неймовірним теплом, що розливалося від погляду. Жінка щось говорила. Її голос був низьким, втомленим, але сповненим ніжності, а слова лилися дивною, невідомою мовою. Це було не схоже на жодну мову, яку він чув раніше. Не українська, не англійська, навіть не польська чи чеська, яку доводилося чути від туристів у Києві. Це був потік незнайомих звуків, м'яких приголосних та протяжних голосних, що зливалися в мелодію, абсолютно незрозумілу, але чомусь заспокійливу. Київ… Метро… Він згадав. Останнє, що він бачив, була металева стіна вагона, що наближалася. Відчуття удару – тупого, нищівного. І потім – порожнеча, безмовна, абсолютна темрява, що тривала лише мить, а потім розірвалася цим нестерпним холодом і криком. Його звали Петро Нацуґака. Тридцять два роки. Системний адміністратор у невеликій компанії, що займалася розробкою ПЗ. Прямував додому після довгого робочого дня, мріючи про гарячий душ і тарілку вареників з вишнями. Він пам'ятав запах метро – озону, металу, пилу. Пам'ятав, як поспішав, щоб встигнути у вагон, що вже зачиняв двері. І як ці двері… Його кинуло в тремтіння. Не від холоду, а від жаху. Він був мертвий. Він помер. Його тіло розірвало на частини, напевно, потяг відрізав йому ноги, а потім і все інше. Петро, чи то пак, тепер, мабуть, *він*, відчув нудоту, але його тіло не дозволяло блювати. Воно лише відригувало повітря, видаючи дивні, немовлячі звуки. Це ж неможливо! Реінкарнація? В іншому світі? Це що, якась химерна галюцинація перед смертю? Чи він просто збожеволів? Жінка, яка тримала його, приклала його до себе. Він відчув її теплу, м'яку шкіру, запах молока, що ще не зник, і чогось трав'яного. Її серце билося повільно, важко, ніби вона щойно пробігла марафон. Він був голодний. Це було дивне, незнайоме відчуття – не той звичний легкий голод, що змушував шукати перекус, а пекучий, первісний інстинкт, що вимагав їжі, зараз же, будь-якою ціною. Він почав шукати джерело тепла і запаху. Жінка засміялася — тихим, хриплуватим сміхом. "Маленький, мій маленький," — її слова були чужі, але тон був універсальним. Вона допомогла йому знайти груди. Молоко було теплим, солодкуватим, рятівним. Він жадібно присмоктався, інстинктивно забувши про весь жах і нерозуміння. Увесь світ звузився до цього єдиного відчуття – їжі, тепла, безпеки. Коли голод трохи вщух, він підняв голову, розплющивши очі. Світ став чіткішим. Він лежав на старому, потертому покривалі, що пахло висушеними травами. Навколо них була кімната. Дерев'яна. Не фарбована, не лакована, а просто грубо обтесані дошки, потемнілі від часу, що утворювали стіни. З однієї стіни стирчали полиці, заставлені глиняними горщиками та якимись пучками сухих трав. На підлозі лежали солом'яні мати, а посередині кімнати стояв великий, масивний дерев'яний стіл. Він був посічений, з глибокими подряпинами, ніби його використовували століттями. Біля столу стояли грубо зроблені лави. А на лавах сиділи люди. Багато людей. Шість пар дитячих очей дивилися на нього з цікавістю, змішаною з легким побоюванням. Діти були різного віку: від зовсім маленьких, років трьох-чотирьох, до підлітків, років дванадцяти-тринадцяти. Усі вони були одягнені в прості, домоткані сорочки та штани, пошиті з грубої тканини, що нагадувала мішковину. Одяг був чистим, але залатаним, місцями стоншеним до дірок. Їхні обличчя були трохи брудні, а волосся – світле, солом'яного відтінку, – розпатлане. Вони були худі, але не виснажені, з живими, допитливими очима. Поряд з дітьми стояв дорослий чоловік. Високий, плечистий, з обвітреним обличчям і долонями, що нагадували кору старого дерева. Його волосся було русявим, з проблисками сивини на скронях, а очі – стомлені, але теж сповнені якоїсь невисловленої ніжності, коли він дивився на жінку і на нього. Його одяг був таким же простим, як і у дітей, – лляна сорочка та штани, перев'язані мотузкою на поясі. Він мовчав, лише легко кивав у відповідь на слова жінки, його погляд був зосереджений на ній, а потім на дитині, яку вона тримала. "Ґерто," – прошепотіла жінка, дивлячись на чоловіка. "Він міцний. Справжній борець." Чоловік підійшов ближче, його велика долоня обережно погладила волосся жінки. "Звісно, Ліно. Це ж наш син." Слова були незрозумілі, але він вловив інтонацію, жест чоловіка, ніжність у його очах. Це були його батьки. Його нові батьки. І це були його брати й сестри. Велика, бідна, але, здавалося, дружня родина. Світло проникало в кімнату крізь маленьке, вузьке вікно, затягнуте не склом, а чимось схожим на промаслену шкіру або тонку мембрану. Воно давало лише тьмяне, розсіяне світіння, що зливалося з мерехтливим світлом від вогнища, що горіло в кам'яному каміні, вбудованому в одну зі стін. Від каміна тягнуло запахом диму, що змішувався з запахами їжі – чогось печеного, зернового, і чогось ще, схожого на в’ялене м'ясо. Петро, чи тепер уже *він*, почав усвідомлювати своє становище. Він був немовлям. Безпорадним, залежним від цих людей. Його колишнє життя – з його гаджетами, інтернетом, кавою, автомобілями – здавалося далеким, неймовірним сном. Він згадав, як читав якісь фанфіки про попаданців, сміявся з їхньої наївності. А тепер ось він сам. Одна з дівчаток, років семи, підійшла ближче. Її очі, кольору лісового горіха, були широко розплющені. Вона простягнула палець, обережно торкнувшись його маленької ручки. Її дотик був легким, майже невагомим. "Він такий маленький," – прошепотіла вона. Її голос був тонким, дзвінким. Жінка, його нова мати, усміхнулася. "Він буде великим і сильним, як його тато, Ельзо." Він дивився на світ навколо себе, намагаючись вловити кожну деталь. Кімната була чистою, попри бідність. На підлозі не було сміття, на стінах – пилу. Все було ретельно прибрано, доглянуто. Це говорило про працьовитість і охайність цих людей. "Як ми його назвемо, Ліно?" – запитав чоловік, його голос був глибоким і м'яким. Жінка подивилася на нього, наче шукаючи відповідь у його маленькому, зморшкуватому обличчі. "Пітер," – сказала вона нарешті, з любов'ю вимовивши це ім'я. – "Нехай буде Пітер. Міцний, як камінь." *Пітер*. Він завмер. Пітер. Це ж майже Петро. Якесь дивне, майже містичне співпадіння. Чи хтось там, нагорі, мав химерне почуття гумору? Він знову відчув приплив жаху, але цього разу він був змішаний з чимось іншим – з цікавістю. Що це за світ? Які тут правила? Чи є тут магія? Дракони? Орки? Його маленький шлунок знову видав незадоволений звук. Він був немовлям. І немовлята їдять, сплять і плачуть. І він знову захотів їсти. Мати знову приклала його до грудей. Він чув, як чоловік і діти розмовляють між собою, їхні голоси звучали як далекий, незрозумілий шум. Він закрив очі, намагаючись перетравити все, що сталося. Відчуття були надто сильними, надто новими. Його мозок, звиклий до логіки та програмування, намагався вибудувати нову модель світу, але даних було занадто мало. Він був Пітером. Не Петром Нацуґакою, який загинув у метро в Києві. Він був Пітером, сином Ліни та Ґерта, молодшим братом шістьох дітей у цьому дивному, середньовічному світі. Йому доведеться звикати. Доведеться вчитися. Вчитися жити. І, можливо, колись він зрозуміє, чому саме його сюди закинуло. Але поки що… поки що він просто повинен був вижити. І це було його перше, найважливіше завдання. Відчуття тепла, ситості та втоми потроху огортали його. Він чув биття серця своєї матері, чув її тихе, незрозуміле наспівування. Світ навколо нього сповільнився, розмився. Останнє, що він відчув, було легке погладжування по голові і запах диму з каміна, що змішувався із запахом молока. Він заснув. Сном немовляти, але зі свідомістю дорослої людини, яка щойно пережила власну смерть і народження.