Розділ 1
Дощ ішов уже третю годину, і Бейкер-стрит шуміла, наче далеке море. Ватсон сидів у своєму старому кріслі — тому самому, яке Голмс зберіг недоторканим усі три роки, ніби знав, що повернеться. Сам Голмс стояв біля вікна, спиною до кімнати, і дивився, як краплі течуть по склу.
— Ви знову не їсте, — сказав Ватсон.
— Я думаю.
— Ви завжди думаєте. Це не привід морити себе голодом.
Голмс не відповів. За три тижні відтоді, як він з’явився на порозі — живий, худий, з тією самою нестерпною усмішкою, — між ними поселилася дивна обережність. Вони говорили про справи. Про Лестрейда. Про погоду. Про все, окрім водоспаду.
— Джоне, — мовив Голмс раптом, і саме ім’я прозвучало незвично в його устах. — Чи ви коли-небудь думали, як легко мені було б не повертатися?
Ватсон підвів голову.
— Щодня впродовж трьох років я думав протилежне.
Голмс обернувся. Світло каміна різало його обличчя навпіл — половина в теплі, половина в темряві.
— Я стояв над тим проваллям, — повільно сказав він, — і мав лише мить, щоб вирішити. Моріарті падав. Я міг піти за ним або зникнути. І в ту мить, Ватсоне, я думав не про Лондон. Не про свою репутацію. Не про справедливість.
— Про що ж?
Голмс відкрив рота. Закрив. Ватсон бачив, як у ньому щось бореться — той холодний, точний механізм уперше за все їхнє знайомство дав збій, заклинив на одному слові, яке не складалося в дедукцію.
— Про те, — нарешті мовив Голмс, — хто сидітиме в цьому кріслі.
Тиша. Дощ. Тріск дров.
Ватсон міг би перепитати. Міг би вимагати ясності, як вимагав її від кожного свідка у кожній справі. Але він був лікарем, а не детективом, і знав, що є рани, які гояться лише тоді, коли їх не чіпати.
— Воно вас чекало, — сказав він тихо. — Крісло. І я.
Голмс відвів погляд. Щось у його плечах опустилося — не поразка, а навпаки, звільнення, наче з них зняли тягар, який він носив від самого Рейхенбаху.
— Місіс Хадсон лишила холодну курку внизу, — сказав він зрештою зовсім іншим голосом. — Якщо ви наполягаєте, щоб я їв.
— Наполягаю.
— Тоді складіть мені компанію. Я нестерпний, коли їм сам.
— Ви нестерпний завжди, — сказав Ватсон, підводячись. — Я просто звик.
Голмс усміхнувся — і цього разу усмішка дійшла до очей. Вони спустилися сходами разом, плече до плеча, у вузькому проході майже торкаючись, і жодне слово, що так і не прозвучало, не зникло. Воно лишилося висіти в повітрі 221Б, між двома кріслами біля каміна, тепле й терпляче, як вогонь, що не гасне до ранку.
За вікном Лондон мокнув і світився. А в домі на Бейкер-стрит двоє чоловіків нарешті повечеряли разом — і це сказало більше, ніж усі слова, яких вони так і не вимовили.