Розділ 1
Туман того ранку ліз у вікна 221Б, наче хтось вилив у Бейкер-стрит відро розведеного молока. Ватсон гортав газету, Голмс лежав у халаті й курив, коли місіс Хадсон провела нагору жінку в чорному.
— Місіс Еттвуд, — мовив Голмс, не підводячись. — Ваш чоловік помер три дні тому, ви приїхали кебом, а не омнібусом, і ви тримаєте кота. Сідайте.
Удова застигла.
— Звідки…
— Шерсть на манжеті — сіра, коротка, перський різновид. Кеб — бо черевики чисті, попри багно. Жалоба — очевидна. Що неочевидне, то це чому ви тут, а не у священика.
Жінка стиснула рукавички.
— Едвард заснув і не прокинувся. Лікар сказав — серце. Але серце в нього було, як у вола. І… кіт. Мурко не заходить до спальні відтоді. Сичить на поріг.
Голмс розплющив одне око.
— Ватсоне, нотуйте. Тварини рідко брешуть.
До будинку на Камден вони прибули опівдні. Спальня була охайна, штори запнуті, на столику — карафа з водою та склянка. Голмс обійшов кімнату двічі, мовчки, потім опустився навколішки біля порога й торкнувся килима пальцем. Підніс до язика.
— Сіль, — сказав він. — Доволі багато. Хтось розсипав і ретельно витер, але волокна тримають кристали. Скажіть, місіс Еттвуд, ваш чоловік мав звичку пити вночі?
— Завжди. Склянку біля ліжка.
— А воду наливала покоївка?
— Її кузина. Сезонно. Едвард саме хотів її розрахувати — крала цукор.
Голмс підвівся, і в очах його блиснуло те холодне світло, яке Ватсон навчився впізнавати.
— Цукор. Зручне слово. Понюхайте карафу, докторе.
Ватсон нахилився. Ледь чутно — гіркий мигдаль, майже зник.
— Боже мій. Ціанід?
— Замало, щоб убити ковтком. Але достатньо, щоб убивати щоночі по краплі, доки серце воло не здасться. Покоївка підмінювала воду, а сіль розсипала, щоб відлякати кота — бо кіт чув запах і будив дім нявчанням. Тварина знала вбивцю раніше за нас усіх.
Удова зблідла.
— Навіщо їй це?
— Заповіт, найпевніше. Лестрейд з’ясує мотив за годину, коли знайде, кому відписано меблеву крамницю на Гай-стрит. — Голмс уже натягав рукавички. — Ватсоне, телеграму в Ярд. І попросіть місіс Еттвуд не виливати карафу. Це єдиний свідок, який не втече.
Того ж вечора, коли Лестрейд відрапортував, що дівчина зізналася ще в кебі, Голмс стояв біля вікна на Бейкер-стрит і дивився в туман.
— Найжахливіші вбивства, Ватсоне, найтихіші, — мовив він. — Ніякого пострілу, ніякого крику. Лиш людина, яка щоночі сама наливає собі смерть і дякує за турботу.
Ватсон закрив записник.
— А кіт?
Голмс уперше за день усміхнувся — кутиком рота.
— Кіт отримає медаль Скотленд-Ярду. Якщо в них стане сорому її викувати.
Вогонь у каміні потріскував. За вікном Лондон ховав свої таємниці під молоком туману, і десь у Камдені вмиротворений перський кіт нарешті переступив поріг спальні, де більше нічим не пахло.