Розділ 1
Пітер прослизнув у майстерню майже опівночі, тримаючи маску в руках так, наче вона могла розсипатися. На правому боці костюма зяяв обпалений розрив, а на вилиці хлопця темнів синець, який він марно намагався не повертати до світла.
Тоні не підвів голови від верстата.
— Зайди й сядь, поки я не передумав удавати, що сплю о такій годині.
— Містере Старк, я можу полагодити сам, чесно, я тільки візьму набір і…
— Пітере. Сядь.
Хлопець сів. Тоні нарешті обернувся, окинув його поглядом — швидким, чіпким, тим, яким перевіряють не поломку, а чи всі кістки цілі. Затримався на синці. Нічого не сказав про нього. Поки що.
— Розповідай, — він підсунув ближче лампу й узяв пошкоджену частину костюма.
— Я не втримав вантажівку, — тихо мовив Пітер. — Тобто втримав, але не одразу. Там були люди. Все обійшлося, всі живі, просто я… я мав зреагувати швидше. Якби я був кращий…
— Дай мені паяльник. Отой, тонкий. — Тоні не дивився на нього, але голос був незвично рівний. — Бачиш цей контакт? Він перегорів, бо ти подав на нього забагато навантаження одразу. Не тому, що він поганий. Тому, що його просили зробити неможливе за одну секунду.
Пітер мовчки подав паяльник. Їхні пальці на мить торкнулися.
— Це ви зараз про костюм чи про мене? — спитав він обережно.
Тоні всміхнувся куточком губ.
— Дивись і вчись. Тримай тут. Не дихай на олово, бо застигне криво.
Деякий час вони працювали мовчки. Пітер тримав, Тоні паяв; тонка цівка диму здіймалася вгору й танула під лампою. У майстерні пахло каніфоллю та металом, і чомусь від цього запаху всередині ставало спокійніше, ніж від будь-яких слів.
— Знаєш, у чому твоя помилка? — нарешті сказав Тоні, не відриваючись від роботи. — Не в швидкості. Ти думаєш, що мусиш бути кращим, ніж людина взагалі може бути. А потім лупиш себе за те, що ти лише надлюдина, а не бог.
— Але ж ви теж себе лупите, — тихо зауважив Пітер. — Я бачив.
Тоні завмер. Паяльник застиг у повітрі.
— Ага, — сказав він за мить. — Тому я й знаю, як це безглуздо виглядає збоку. Роби, що кажу, а не що я роблю. Класичний батьківський прийом.
Слово вислизнуло само й повисло в повітрі. Обидва вдали, що не почули, але щось у майстерні неуловимо змінилося — стало теплішим, тіснішим, своїм.
Тоні відклав паяльник, перевірив шов, легенько потягнув тканину. Тримала.
— Готово. Сильніше, ніж було. — Він підняв очі на Пітера. — Так завжди з тим, що ламається й заварюється правильно. Запам'ятай.
Пітер дивився на полагоджений костюм, а потім на чоловіка навпроти — на втомлене обличчя, на руки в дрібних опіках від тисяч таких ночей.
— Дякую, — сказав він, і голос трохи зрадив. — Не за костюм.
— Знаю. — Тоні підвівся, на мить поклав долоню йому на потилицю, скуйовдив волосся — незграбно, швидко, наче й сам не знав, що з цим робити. — Лід на щоку. І спати. Завтра тітка May спитає, чому ти схожий на боксерську грушу, і вигадувати, що ти впав зі скейта, доведеться нам обом.
Пітер засміявся — вперше за всю ніч. Він узяв маску, але біля дверей зупинився.
— Містере Старк… а можна я наступного разу приходитиму, навіть якщо нічого не зламається?
Тоні вже знову схилився над верстатом. Він не озирнувся, але Пітер почув усмішку в його голосі.
— А ти думав, навіщо я лишив тобі ключ-картку, малий? Двері тут не замикаються. Принаймні для тебе.