Розділ 1
О третій ночі Вежа дихала тихо. Ліфти спали, кавомашина на спільній кухні давно вистигла, і навіть Нью-Йорк за вікном здавався притишеним — далеке мерехтіння, що не питало, чи ти ще не лягав.
Стів не міг заснути. Після таких місій тіло втомлювалося, а голова — ні; вона прокручувала ті півсекунди, коли він не встиг, коли хтось мало не загинув. Він зійшов униз по склянку води й побачив під дверима майстерні смужку синього світла.
Тоні сидів за столом, схилившись над розкритою рукавицею від броні. Музика грала ледь чутно, так, щоб не будити дім. Він навіть не озирнувся.
— Капітане. Ти ходиш, як вантажівка, що намагається бути балериною.
— А ти не спиш уже дві доби, — сказав Стів, заходячи. — Я рахував.
— Зворушливо. Ти рахуєш мій сон. — Тоні нарешті підвів очі. Під ними залягли тіні, але погляд був гострий, насмішкуватий, звичний. — Сідай, якщо вже прийшов наглядати.
Стів сів навпроти. На столі між ними лежали інструменти, дроти, недопита кава. Він узяв викрутку, покрутив у пальцях, поклав назад. Удень вони б уже посперечалися — про тактику, про ризик, про те, хто кого не послухав у полі. Зараз сваритися чомусь не хотілося.
— Сьогодні було близько, — тихо сказав Стів.
Руки Тоні на мить завмерли над схемою.
— Я знаю. Я бачив, як ти кинувся під ту плиту. — Він не дивився на нього. — Ти завжди кидаєшся. Колись я не встигну.
— Ти встиг.
— Колись — ні. — Голос був рівний, але щось у ньому надломилося, ледь-ледь, як тонка тріщина в склі.
Стів дивився на нього — на масне пасмо волосся, що впало на чоло, на втомлену лінію плечей. Він раптом подумав, що знає це обличчя краще за власне. Що годинами сперечатися з людиною — теж спосіб не зводити з неї очей.
— Чому ти не спиш насправді? — спитав Стів.
Тоні видихнув, відклав викрутку.
— Бо коли в домі тихо, я чую, як мені страшно. — Він криво всміхнувся, ніби сам здивувався, що сказав це вголос. — А коли працюю — не чую. Логіка генія, Роджерсе. Не намагайся зрозуміти.
— Я розумію, — сказав Стів. І це була правда.
Тоні нарешті подивився на нього — по-справжньому, без броні в голосі. Між ними повисла тиша, але не та незручна, якою вони звикли воювати. Інша. Тепла. Така, в якій можна дихати.
— Знаєш, що найгірше? — мовив Тоні. — Що єдина людина, поряд з якою мені не страшно, — це та, через яку я найбільше боюся. Бо ти весь час кидаєшся під плити.
Стів відчув, як щось стиснулося в грудях — гаряче й незнайоме. Він простягнув руку й накрив долонею пальці Тоні на столі. Просто накрив. Не більше. Шкіра в того була тепла, у машинному мастилі.
Тоні не відсмикнув руку. Подивився на їхні долоні так, наче не зовсім вірив, що це насправді.
— Це що? — спитав тихо.
— Не знаю, — чесно відповів Стів. — Ще не знаю.
— Добре. — Тоні всміхнувся, цього разу справжньо, втомлено й м'яко. — Бо я теж. Давай поки що не будемо знати разом.
За вікном Нью-Йорк блимав своїми мільйонами вогнів, байдужий і прекрасний. У майстерні горіло одне синє світло й тихо грала музика. Вони сиділи, не розмикаючи рук, і вперше за довгий час обидва нікуди не поспішали.
На сходах нагорі рипнула підлога — хтось із команди перевернувся уві сні. Стів усміхнувся й не поворухнувся. Деякі речі краще лишити несказаними ще трохи. Щоб встигнути натішитися тим, як вони народжуються.