Розділ 1
Завіса Ічіраку пахла парою й сіллю, і коли Наруто відсунув її плечем, стара лавка рипнула так знайомо, що в горлі щось стиснулося.
Вони не говорили дорогою назад. Три дні в горах, дощ, що не вщухав, і та частина місії, про яку ніхто не хотів згадувати першим. Усі повернулися. Це казали собі по черзі, як заклинання. Усі повернулися. Просто Саске тепер тримав ліву руку трохи інакше, Сакура не зняла рукавичок, хоча в наметі було тепло, а Наруто за весь шлях не пожартував жодного разу, і це лякало більше за будь-яку рану.
— Чотири місо, — сказав Какаші, сідаючи останнім. — І щось гаряче. Усе одно що.
Теучі подивився на них поверх казана й більше нічого не питав. Він бачив таких, як вони, тридцять років. Він знав, коли мовчати.
Сакура сіла з краю. Наруто — у середину, як завжди, наче його місце було там, де можна дотягтися до всіх одразу. Саске зайняв стілець біля стіни, спиною до дерева, обличчям до входу. Старі звички. Він би сам не помітив, що сів так, щоб бачити двері.
Миски прийшли, і пара піднялася їм в обличчя, і якусь хвилину всі просто дивилися в бульйон, ніби там було написано щось важливе.
Наруто взяв палички. Опустив. Узяв знову.
— Я думав, ми не встигнемо, — сказав він тихо, у миску, не до когось конкретно. — Коли той міст почав падати. Я думав...
— Але встигли, — перебила Сакура. Голос у неї був рівний, той самий, яким вона казала «не рухайся» над пораненими. — Ти встиг.
— Ми, — поправив Саске.
Це було одне слово. Але Наруто підняв голову так різко, наче його хтось гукнув на ім'я через усе село.
Саске не дивився на нього. Він дивився у свою миску, виловлюючи нарутомакі з тим виразом, який в інших означав би нудьгу, а в нього — зосередженість на тому, щоб не сказати зайвого. Але він сказав «ми». І всі за столом це почули.
Какаші мовчки замінив паличками шматок свинини у своїй мисці на порожнє місце в мисці Наруто. Зробив це так, ніби нічого не сталося, ніби просто пересунув рис. Наруто кліпнув.
— Це твоє, — сказав він.
— Я не голодний, — збрехав Какаші, який за три дні з'їв один онігірі.
Сакура нарешті стягнула рукавички. Під ними були подряпини — нічого страшного, але вона ховала їх не від сором'язливості. Вона завжди боялася, що якщо вони побачать на ній рани, то думатимуть, що вона слабша. Вона поклала руки на стіл, долонями донизу, і ніхто нічого не сказав, і це було краще за будь-яке «з тобою все гаразд?».
Пара рідшала. За завісою сутеніло. Десь далеко село засвічувало вікна одне за одним, і в кожному комусь теж було тепло, але тут, на цій вузькій лавці, тепло було їхнє, зароблене, виміряне трьома днями дощу.
— Ще по одній? — спитав Теучі.
— Ще по одній, — сказав Наруто, і цього разу в його голосі щось вирівнялося, повернулося на місце. — І Саске платить.
— Я не казав...
— Ти сказав «ми», — Наруто всміхнувся, вперше за три дні, криво й утомлено й по-справжньому. — «Ми» означає, що ти теж скидаєшся.
Саске закотив очі. Але кутик його рота смикнувся, і він не заперечив.
Какаші відкинувся на спинку стільця й заплющив видиме око. Він не дивився на них. Йому й не треба було. Він слухав, як троє його дітей сваряться через рахунок, як стукають палички об кераміку, як Теучі сміється десь за казаном, — і думав, що ось це, саме це, і є те, заради чого варто було повертатися з гір.
Усі повернулися. Цього разу слова нарешті стали правдою.