Розділ 1
Книгарня «Сьома сторінка» прокидалася о восьмій, і Сакура любила цю першу годину найбільше — коли ще ніхто не приходив, коли можна було пити чай із надщербленого горнятка й переставляти корінці так, щоб поезія стояла ближче до вікна, до світла.
Навпроти, через вузьку вулицю, цієї весни відкрилася кав'ярня. Маленька, без вивіски — просто чорні двері й вікно, за яким хтось щоранку мовчки протирав стійку. Сакура помічала його краєм ока. Темне волосся, рухи людини, яка все робить точно й нічого не робить зайвого. Вона не придивлялася. У неї було правило не придивлятися до речей, які нагадували.
У четвер пішов дощ, і о пів на дев'яту чорні двері навпроти відчинилися, і він перейшов вулицю під цим дощем без парасолі, як людина, якій байдуже намокнути, і штовхнув двері книгарні.
Дзвіночок дзенькнув.
— У вас є щось Басьо? — спитав він, не піднімаючи очей від мокрого рукава. — Хайку. Старе видання, якщо...
Він підвів погляд. І замовк.
Сакура впізнала його за частку секунди до того, як він договорив, і ця частка секунди коштувала їй сім років, які раптом усі разом стали в горлі.
— Саске.
— Сакура.
Дощ стукав по склу. Десь у глибині магазину годинник відлічував те, що вони обоє не знали, як назвати.
Він поїхав після випускного. Без пояснень, з одним повідомленням — «так треба» — і номером, який за місяць перестав існувати. Сакура тоді плакала рівно три вечори, а на четвертий вирішила, що більше не буде, і майже дотрималася слова. Майже. Вона знайшла поезію, знайшла цю книгарню, знайшла спосіб жити так, щоб не озиратися. І ось він стояв біля стелажа з мокрим рукавом і просив Басьо.
— Ти вариш каву, — сказала вона. Не питання. — Навпроти.
— Уже три місяці.
— Три місяці, — повторила вона. — І жодного разу не зайшов.
Саске опустив погляд. Він завжди так робив, коли щось важило надто багато, щоб дивитися на це прямо.
— Я заходив, — сказав він тихо. — Щоранку. До дверей. Один раз навіть до дзвіночка. — Він провів пальцем по краю полиці, не торкаючись книжок. — Я не знав, що сказати після семи років так, щоб це не звучало як виправдання.
— А зараз знаєш?
— Ні. — Він нарешті підвів очі, і в них було те, чого вона ніколи раніше в ньому не бачила — не холод, не стіну, а просту, втомлену чесність. — Тому прийшов по Басьо. Думав, почну хоч із чогось.
Сакура мало не засміялася. Сім років мовчання, а він приніс їй привід, загорнутий у книжку про хайку. Це було так по-дурному й так упізнавано по-його, що щось у ній, замкнене дуже давно й дуже надійно, ледь чутно клацнуло й відчинилося.
Вона підійшла до вікна, до полиці з поезією, яку щоранку посувала ближче до світла. Узяла тонкий томик у потертій палітурці.
— Він тут стояв увесь цей час, — сказала вона, повертаючись. — Ти просто не дивився.
Саске взяв книжку. Їхні пальці зустрілися на корінці на секунду довше, ніж було потрібно.
— У тебе є третій стіл біля вікна? — спитала вона раптом, сама не до кінця розуміючи, навіщо.
— Що?
— У кав'ярні. Кутовий, біля вікна. Це найкращий стіл. Якщо є — я приходжу завтра о восьмій. Читати оце. — Вона кивнула на Басьо в його руках. — Сама. Але якщо хтось принесе каву й сяде поруч мовчки, я не проти.
Щось у кутику його рота смикнулося — не зовсім усмішка, але найближче до неї, що вона бачила за все життя.
— Є, — сказав він. — Я його тримав вільним. Три місяці.
Дощ за вікном почав ущухати. А Сакура раптом подумала, що деякі сторінки не дочитуєш не тому, що вони погані, — а тому, що зберігаєш на потім, коли нарешті буде з ким.