Розділ 1
Ліс стояв тихий, як буває тихо лише там, де надто багато гриміло. Ерен сидів на поваленому стовбурі, спиною до того місця, де колись був підвал, і дивився, як між гілками просочується останнє світло. Він знав кожну хвилину наперед. Знав, що буде далі, знав, чий голос покличе його з-за дерев, знав, де закінчується дорога, яку він сам собі проклав.
І вперше за багато років він вирішив не йти по ній.
— Ерене.
Мікаса вийшла з-поміж стовбурів обережно, ніби земля під нею могла тріснути. Шарф вона тримала рукою біля горла — не від холоду, а тому, що не знала, куди подіти руки. Він пам'ятав цей жест. Він пам'ятав усе.
— Я думала, ти знову зникнеш, — сказала вона.
— Сядь, — мовив він замість відповіді. — Будь ласка.
Вона сіла. Не поруч — на відстані долоні, яку ні він, ні вона не наважувалися скоротити роками. Між ними лежала ця долоня, як ціла країна.
— Я бачив, чим це закінчується, — сказав Ерен тихо. — Усе. До останнього подиху. І знаєш, що найгірше? Я бачив, як ти живеш потім. Довго. І як щоразу, дивлячись на захід сонця, ти згадуєш мене не таким, яким я був, а таким, яким себе зробив.
Мікаса мовчала. Вона навчилася слухати його паузи краще, ніж слова.
— Я не хочу бути спогадом, від якого болить, — додав він. — Хоч один вечір не хочу.
Вітер пройшовся верхівками дерев, і десь далеко крикнув птах — звичайний, живий, нічого не віщуючи. Ерен заплющив очі. У тій, іншій дорозі він уже був би мертвий. Тут він просто втомлений хлопець на трухлявому стовбурі, і поруч дівчина, яка все життя бігла за ним крізь вогонь.
— Пам'ятаєш воду? — спитав він раптом. — Армін усе торочив про море. Що воно солоне. Що за ним — ще земля, ще люди.
— Пам'ятаю, — сказала Мікаса. Голос її здригнувся. — Ти обіцяв, що ми підемо туди. Усі троє.
— Я багато чого обіцяв. — Він гірко всміхнувся. — Дозволь хоч цю стримати.
Вона повернула голову. У сутінках її очі були майже чорні, і в них стояло те, чого вона ніколи не вимовляла вголос — бо боялася, що, вимовлене, воно стане ще одним тягарем на його плечах.
— Ти завжди робиш вибір за всіх, — сказала вона тихо, без докору. — Хоч раз вибери не за весь світ. Вибери просто... залишитися. До ранку.
Ерен дивився на неї довго. У тій дорозі він відповів би інакше. Сказав би щось жорстоке, щоб вона відпустила, щоб їй було легше потім. Він репетирував ту жорстокість тисячу разів у снах, які ще не наснилися.
Замість цього він простягнув руку — і скоротив ту долоню між ними. Уперше сам.
— До ранку, — сказав він.
Мікаса не кинулася до нього, не заплакала. Вона лише опустила голову йому на плече, обережно, ніби перевіряючи, чи він не розсиплеться. Шарф пах димом і дорогою. Він підняв руку й торкнувся краю тканини — тієї самої, яку колись пов'язав їй у завірюху, коли вони обоє ще не знали жодного зі слів, що згодом їх зруйнують.
— Холодно? — спитав він.
— Уже ні, — сказала вона.
Вони сиділи так, доки небо не стало чорнильним і не висипали зорі — ті самі, що світили над цим лісом і тоді, коли світ ще був малий і вміщався у трьох дітей біля річки. Ерен не думав про завтра. Уперше за все життя завтра могло бути яким завгодно — і це лякало менше, ніж знати його напевне.
Коли почало сіріти, Мікаса заснула, і дихання її було рівне, тепле, живе. Ерен не ворухнувся, щоб не розбудити. Він дивився, як над Стіною піднімається бліде сонце, і думав, що, можливо, врятувати світ — це не завжди про те, щоб згоріти. Іноді — просто залишитися до ранку.
І цього ранку він залишився.