Нічого не сталося

Санджі не збирався нести йому вечерю. Він просто зварив забагато бульйону, а виливати їжу в море кок «Таузенд Санні» не дозволяв собі навіть після того, як корабель-острів Трилер Барк цілу ніч намагався їх убити. Унизу, на березі, свято ще тривало. Піратська команда Лоли, яка нарешті повернула собі тіні, співала так, що з руїн особняка Морії осипалася штукатурка. Брук, новенький у команді і такий щасливий, що аж торохтів кістками, грав на скрипці щось швидке, і кожні кілька тактів зупинявся, щоб засміятися своїм «йо-хо-хо» і пожартувати про те, що в нього немає шкіри, а отже, й мурашок по ній. Луффі вже двічі падав зі столу. Нами рахувала скарби. Усопп переконував Френкі, що особисто переміг привида-принцесу силою свого негативу. Ніхто, здавалося, не помічав, що мечника немає. Санджі помічав. І ще помічав Чоппер — маленький лікар сидів на краю столу з кухлем соку, який так і не пригубив, і раз у раз озирався на корабель. — Він не їв, — сказав Чоппер, коли Санджі проходив повз із каструлею. Сказав тихо, щоб не почув Луффі. — Відколи я його перев'язав, він ні крихти не з'їв. І пити не хоче. Тобто хоче, але тільки саке, а саке йому зараз не можна, я сказав, а він сказав, що лікарі нічого не розуміють у саке. — Мечники нічого не розуміють у лікарях, — відповів Санджі. — Це взаємно. — Санджі. — Чоппер шморгнув носом і раптом став дуже серйозним, як ставав завжди, коли розмова заходила про рани. — Я ніколи такого не бачив. У нього пошкоджене все. Ніби його побили сто разів поспіль, а потім ще раз. Я не розумію, як він ходить. Я не розумію, як він узагалі живий. Санджі розумів. Але кивнув так, ніби теж не розуміє. — Я віднесу йому їсти, — сказав він. — А ти не кажи нічого капітанові, гаразд? У нього сьогодні свято. Хай буде свято. Чоппер довго дивився на нього своїми круглими чорними очима, а потім кивнув і нарешті відпив соку. Санджі повернувся на камбуз «Санні». Френкі збудував цю кухню так, ніби знав про нього все: плита на рівні пояса, ножі на магнітній смузі, холодильник із замком, бо Луффі. Він поставив миску на тацю, накрив її кришкою, сунув до кишені пачку цигарок і вийшов на палубу. Зоро лежав на траві біля мандаринових дерев Нами — Френкі перевіз їх із «Мері» з такою дбайливістю, наче то були немовлята. Чоппер забинтував мечника так ретельно, що з-під пов'язок визирали тільки обличчя, одна рука й зелена маківка. Поруч на траві лежали три мечі. Два з них Санджі знав. Третій, чорний, з'явився лише сьогодні — Шусуй, клинок легендарного Рюми. Зоро здобув його в бою з самим Рюмою: мертвим самураєм, якого Морія підняв чужою тінню. — Ти ж мав бути внизу, — сказав Зоро, не розплющуючи очей. — Кухар без кухні. — А ти мав бути в ліжку, — Санджі поставив тацю на траву. — Чоппер тебе вб'є. — Він уже пробував. У нього не вийшло. — Він не пробував тебе вбити, ідіоте. Він пробував тебе зшити. Зоро розплющив одне око. Подивився на тацю. Потім на Санджі. Потім знову на тацю. — Що це? — Отрута. Їж. Зоро спробував сісти, і обличчя в нього на мить стало сірим, як вимитий дощем камінь. Він зробив вигляд, що позіхає. Санджі зробив вигляд, що не помітив, і просто підсунув йому під спину згорнутий плащ, тихо лаючись крізь зуби, щоб це не виглядало як допомога. Мечник узяв миску здоровою рукою. Ложку він проігнорував і пив просто через край, повільно, ковтками, як п'ють гаряче на морозі. Санджі запалив цигарку. Сірник довго не хотів займатися: пальці не слухалися. Він помітив це ще вдень і списав на холод Флоріанського трикутника, на туман, на втому. Але туман уже розвіявся, а пальці так і не перестали тремтіти. Він пам'ятав усе дуже чітко. Варфоломій Кума, один із семи Шічібукаї, величезний, як двері в собор, стоїть посеред руїн. Уся команда лежить, хто живий, хто ледь живий. Кума каже, що забере лише голову Солом'яного Капелюха, а інших відпустить. І Зоро, якого вже ледве тримають ноги, виходить уперед і пропонує свою голову замість капітанової. І Санджі виходить слідом. Бо Санджі теж уміє рахувати. Команда без кока якось протягне на сухарях до наступного острова. А команда без Зоро... Санджі ніколи б не сказав цього вголос. Ніколи. Але він це знав. «Візьми мою голову, — сказав він тоді Кумі. — Тільки передай моїм леді...» Він не встиг договорити, хто має сумувати за ним найбільше. Зоро обернувся і вдарив його руків'ям меча в бік. Не сильно. Рівно настільки, щоб вибити дух. Коли Санджі прийшов до тями, Куми вже не було. Вітер ганяв попіл над камінням. А посеред великої круглої вирви, вкритий кров'ю з голови до ніг, стояв Зоро. Стояв і не падав. Санджі добіг до нього, ковзаючи по крові, і спитав, що тут сталося. І Зоро, який ніколи не вмів брехати, бо ніколи не вважав за потрібне, відповів: «Нічого. Нічого не сталося». Санджі видихнув дим. — Смачно, — сказав Зоро і поставив порожню миску на траву. — Пересолено. — Не пересолено. — Пересолено. — Я пересолюю тільки для тебе, Марімо. Щоб ти хоч щось відчув своїм мохом замість язика. Зоро хмикнув. Це було найближче до сміху, на що він зараз був здатен. Він відкинувся на плащ і втупився в небо, де вже прорізалися перші зорі — справжні, не спотворені туманом Трилер Барку. — Ти бачив, — сказав він. Не запитав. Санджі довго мовчав. Унизу Брук перейшов на повільну мелодію, і хтось з команди Лоли почав підспівувати, фальшиво й щасливо. — Я бачив кров, — нарешті відповів кок. — Твою. Багато. Більше, ніж може бути в одній людині, навіть якщо ця людина тупа, як колода, і зелена, як болото. — Ну от. — Що «ну от»? — Ну от ти і бачив кров. Більше нічого не було. Санджі різко обернувся до нього. — Ти забрав його біль, — сказав він тихо, зло, аж цигарка в пальцях затремтіла сильніше. — Весь. Кума витягнув з Луффі все, що той пережив за бій із Морією, і віддав тобі. Я знаю. Я чув, що він казав, коли я приходив до тями. І ти стояв там сам. Ти знову стояв сам. Зоро не відповів. Його вільна рука лежала на руків'ї Вадо Ічімонджі, білого меча, який колись належав дівчинці на ім'я Куїна. Санджі знав про неї небагато. Лише те, що Зоро ніколи не дозволяв нікому торкатися цього меча. — Це мав бути я, — сказав Санджі. — Моя голова. Я ж вийшов. — Ти вийшов другим. — Я вийшов, і ти мене вирубив! — Так. Санджі забракло слів. Він стояв, тримаючи цигарку, і дивився на цю забинтовану зелену голову, і не міг знайти жодного слова, яке не прозвучало б дурнувато. — Ти б зробив те саме, — нарешті сказав Зоро, все ще дивлячись у небо. — Ти й зробив те саме. Тому я тебе і вирубив. — Це не відповідь. — Це єдина відповідь, яка в мене є, кухарю. Санджі сів на траву поруч, так раптово, наче хтось підтяв йому коліна. Цигарка догоріла до фільтра і обпекла пальці. Він не помітив. — Він не знає, — сказав він за хвилину. — Луффі. Він прокинувся, а в нього нічого не болить. Наче й не бився. Танцює там зараз на столі. — І добре. — Ти хочеш, щоб він не знав? Зоро повернув голову. Уперше за весь вечір подивився на Санджі прямо, втомлено й дуже ясно. — Капітан не повинен знати, скільки коштує його мрія, — сказав він. — Він повинен іти вперед. Якщо він почне озиратися на кожного з нас, він не дійде. А ми підемо за ним, тільки якщо він дійде. Санджі подумав про Зеффа. Про старого, який віддав власну ногу, щоб врятувати голодного хлопчика на скелі посеред океану, і ніколи, жодного разу за всі ті роки на «Бараті», не дорікнув йому цим. Санджі дізнався про ногу сам. І ненавидів себе за це роками. Може, тому старий і мовчав. Може, Зоро розумів це краще, ніж він. — Ти справді ідіот, — сказав Санджі. Голос у нього сів. — Угу. — Найбільший ідіот на Ґранд Лайн. — Ти повторюєшся. Санджі дістав нову цигарку. Цього разу сірник зайнявся з першого разу. Він простягнув пачку Зоро — той ніколи не курив, і Санджі це знав. Зоро подивився на пачку, потім на нього, і похитав головою. Санджі сховав пачку назад. Це був не жест. Просто треба було щось зробити руками, щоб не зробити чогось іншого. Вони сиділи мовчки. Над ними шелестіли мандарини. Унизу Луффі кричав, що хоче ще м'яса, і хтось кидав йому кістки, а Брук грав, і грав, і грав. — Чоппер сказав, що ти маєш лежати тиждень, — нарешті мовив Санджі. — Чоппер завжди так каже. — Цього разу він плакав, коли казав. Зоро помовчав. — Тоді три дні, — поступився він. — П'ять. — Чотири. — П'ять, і я щодня носитиму тобі цей «пересолений» бульйон, і ти його питимеш до дна, і не скажеш ні слова, Марімо. Зоро заплющив очі. Куточок його рота смикнувся. — Добре, — сказав він. — П'ять. Наступного ранку Луффі заскочив на палубу «Санні», ще жуючи шматок учорашньої смаженини, і зупинився перед забинтованим мечником, який, усупереч усім домовленостям, сидів біля щогли й точив Шусуй. — Зоро! — вигукнув капітан. — Ти чого як мумія? Що з тобою сталося? Зоро відкрив рота. Але Санджі, що стояв у дверях камбуза з тацею в руках, відповів раніше, недбало, крізь дим: — Нічого, капітане. Нічого не сталося. Зоро подивився на нього через усю палубу. Довго. Потім мовчки кивнув і повернувся до свого меча. А Санджі поставив перед ним миску бульйону. Посоленого рівно так, як треба. Може, трохи більше.