Розділ 1
Ейс обіцяв піти до заходу сонця, а сонце сіло ще годину тому. Він сидів на перилах «Ґоїнґ Мері», звісивши ноги над чорною водою, і вдавав, що чекає попутного вітру, хоча його човну вітер ніколи не був потрібен.
Унизу, на палубі, команда його брата вечеряла так, наче завтрашнього дня не існувало. Кок у чорному костюмі — Санджі, Ейс запам'ятав ім'я з першого разу, бо за день хлопець устиг тричі назвати його «пане старший брате» і двічі пообіцяти Луффі ногу в обличчя — розкладав по тарілках смажену рибу з таким виглядом, ніби від кута, під яким лежить шматок, залежала доля королівства. Принцеса Віві сміялася з чогось, що розповідав довгоносий Усопп. Маленький олень у рожевому капелюсі сидів поруч із нею і слухав, роззявивши рота так широко, що туди влетіла б чайка.
Зоро спав, привалившись спиною до щогли. Три мечі лежали в нього на колінах, і навіть уві сні він тримав одну руку на руків'ї.
Луффі їв за трьох. Ні, за п'ятьох.
Ейс дивився на це і відчував щось тепле й незграбне, ніби хтось поклав йому до кишені камінь, нагрітий на сонці, і тепер той камінь заважав сидіти рівно.
— Ти не їси, — сказала Нами, зупинившись біля перил. Вона тримала на зап'ясті Лог Пос і дивилася на стрілку частіше, ніж на співрозмовника. — Санджі образиться.
— Я вже з'їв дві тарілки.
— Луффі з'їв дев'ять.
— Луффі завжди з'їдає дев'ять. — Ейс усміхнувся. — Коли ми були малі, ми втрьох... — він затнувся лише на мить, але Нами підняла очі від компаса, і він зрозумів, що вона помітила. — Ми з ним полювали в лісі на крокодилів. Він з'їдав свою половину, а потім мою, поки я відвертався.
— Скільки вам тоді було?
— Мені десять. Йому сім.
— І ви полювали на крокодилів.
— Крокодили були великі, — чесно сказав Ейс. — А потім ще ведмідь... Неважливо.
Нами пирхнула, але не пішла. Вона сперлася ліктями на перила поруч і довго дивилася на темний обрій, де пустеля Алабасти вже ховала свої дюни під ніч. Звідти тягнуло сухим холодом. Удень тут смажилося все, що мало шкіру, а вночі той самий пісок віддавав тепло так швидко, що Чоппер ще ввечері змусив усіх витягти з трюму ковдри.
— Він про тебе розповідав, — нарешті сказала вона. — Ще до Нанохани. Казав, що жодного разу тебе не переміг. Луффі, який не визнає поразки, навіть коли його вже несуть на руках.
— Сто разів, — сказав Ейс. — Сто разів поспіль. Я рахував.
— Звісно, рахував.
— А він рахував, скільки разів я жульничав. — Ейс знизав плечима. — У нього вийшло сто.
Нами засміялася — коротко, зненацька, наче сміх вирвався без дозволу. Потім знову стала серйозною і глянула на нього так, як дивляться навігатори, коли рахують відстань до рифу.
— Ти шукаєш когось, — сказала вона. Не запитала.
Ейс не відповів одразу. Тіч. Маршалл Д. Тіч, який роками сидів на кораблі Білобородого, сміявся з усіма, пив з усіма, а потім убив Тетча, командира четвертої дивізії, і втік із фруктом, через який той загинув. Ейс командував другою дивізією. Тіч служив під ним. Отже, і борг був Ейсів.
— Одного старого знайомого, — сказав він. — Він заборгував моїй родині.
— Твоїй родині, — повторила Нами, і погляд її ковзнув туди, де Луффі якраз намагався запхати до рота цілу рибу разом із хвостом, а Санджі лупцював його по потилиці.
— У мене їх дві, — сказав Ейс. — Так буває.
Нами кивнула, наче це пояснювало більше, ніж він сказав. Може, так і було. Вона відштовхнулася від перил.
— Не тримай його всю ніч. Завтра ми входимо в річку, мені потрібен капітан, який хоч трохи бачить.
— Він бачить і без сну.
— Він бачить м'ясо без сну. Це не одне й те саме.
Коли тарілки спорожніли, а Усопп почав розповідати про восьмиметрову золоту рибу, якої ніхто, крім нього, не бачив, Луффі виліз на голову барана на носі корабля. Ейс уже знав, що це його місце. Ніхто інший туди не сідав — не тому, що Луффі заборонив, а тому, що так склалося, як складається з усім, що належить капітанові.
Ейс постояв трохи позаду, а потім видерся теж.
— Тісно, — поскаржився Луффі, але посунувся.
Вони сиділи пліч-о-пліч на дерев'яній кучерявій голові, і внизу під ними хлюпала вода. Луффі тримав солом'яний капелюх на колінах і крутив його пальцями, як крутив ще в сім років, коли сідав на скелю над морем біля Фуші і заявляв усім, хто проходив повз, що стане Королем піратів.
— Ти виріс, — сказав Ейс.
— Ти теж.
— Я не про зріст.
Луффі подумав. Думав він завжди видимо, всім обличчям.
— Я про зріст, — сказав він. — Ти більший. І в тебе вогонь.
Ейс клацнув пальцями, і над його долонею загорівся маленький язик полум'я, рівний і спокійний, як свічка в безвітряній кімнаті. Луффі нахилився до нього, гріючи ніс.
— Круто, — сказав він. — Але я все одно тебе переможу.
— Знаю.
— Ні, по-справжньому.
— Я знаю, Луффі.
Брат глянув на нього з підозрою, бо Ейс ніколи раніше так не відповідав. Раніше Ейс казав: «Мрій далі», або «Спершу навчися плавати», або просто бив його по лобі. Луффі, мабуть, чекав удару. Не дочекався.
— Ти дивний, — вирішив він.
— Мені двадцять. Нам дозволено бути дивними.
Внизу Санджі кликав когось допомогти з посудом, і ніхто не відгукувався. Віві пішла спати. Нами стояла біля штурвала, і в кружечку світла від ліхтаря її руде волосся здавалося темнішим. Зоро так і не прокинувся.
— Вони хороші, — сказав Ейс.
— Найкращі, — відповів Луффі одразу, без паузи, без усмішки, так просто, ніби казав, що вода мокра. — Зоро найсильніший мечник. Ну, стане. Нами може намалювати карту будь-чого. Усопп — найкращий снайпер і найкращий брехун. Санджі готує найсмачніше на світі. А Чоппер — лікар! Справжній. І він олень.
— Я помітив.
— А ще Віві. Вона не наша, — Луффі на мить замовк і насупився, ніби ці слова були йому не до смаку. — Але наша.
Ейс кивнув. Він уже вклонився їм уранці, коли вперше ступив на палубу: вклонився по-справжньому, низько, як вчили в Дадана, коли треба було щось випросити, і попросив піклуватися про свого бешкетного молодшого брата. Команда тоді витріщилася на нього, а Санджі навіть випустив цигарку. Ейсові досі було трохи соромно. Не через уклін. Через те, як сильно він цього хотів.
— Луффі, — сказав він. — Якщо колись... — і зупинився, бо не знав, як закінчити.
Якщо колись я не встигну. Якщо колись мене не буде поруч, а тебе битимуть. Якщо колись ти закричиш, а я буду на іншому краю Ґранд Лайн. Усе це звучало як щось, що говорять старі моряки в шинках, коли перебрали рому. Ейсові не подобалося, як воно звучало.
— Що? — Луффі повернувся до нього всім тілом.
— Нічого. Ти досі плачеш, коли падаєш?
— Ні! — обурився Луффі. — Я не плачу. Я ж гумовий. Мені не болить.
Ейс засміявся. Луффі завжди так казав, і завжди брехав, і сам того не помічав. Гумове тіло не відчуває ударів, це правда. Але Ейс пам'ятав ніч, коли вони втрьох поклялися стати братами, пам'ятав чарки з саке, і пам'ятав, як через кілька місяців залишилися вдвох. Тоді Луффі плакав так, що ліс навколо замовкав. Гума тут була ні до чого.
Він поліз у кишеню. Під пальцями шурхотів клаптик білого паперу, складений учетверо. Віверкарта. Його власна, з його нігтя, виготовлена в Новому Світі майстром, який брав за це добрі гроші. Вона завжди повзла в бік Ейса, хоч би куди її занесло. Він збирався віддати її сьогодні. Тому й не пішов до заходу сонця.
Але Луффі позіхнув, широко, на всі зуби, і притулився головою до його плеча. Просто так, як притулявся в дитинстві, коли вони ночували в хатинці на старому дереві і Ейс робив вигляд, що йому це страшенно заважає.
— Ейсе, — пробурмотів він. — Ти холодний.
— Я вогонь.
— Ти холодний.
Ейс зітхнув і дозволив полум'ю розлитися по плечах, неглибоко, лагідно, щоб не пропекти сорочку і не підпалити барана, за якого Усопп, вочевидь, убив би. Тепло пішло вниз по руці, до Луффі. Той задоволено мукнув щось нерозбірливе і за хвилину вже спав, розтуливши рота й ледь чутно хроплячи.
Нами подивилася на них від штурвала. Довго дивилася. Потім узяла ковдру з бочки біля щогли, піднялася на ніс і кинула її Ейсові, не кажучи ані слова.
— Дякую, — сказав він пошепки.
— Я рахую, — так само пошепки відповіла вона. — Ти мені винен ковдру і ще одну ніч, коли мій капітан не виспиться.
— Запиши на мене.
— Уже записала.
Вона пішла. Корабель тихо рипів, вода говорила щось своє, а з півдня ніс холод пустелі вітер, який Ейсові був не потрібен.
Віверкарта лежала в кишені. Він віддасть її вранці, на березі, і скаже щось недбале — що вони ще зустрінуться, що наступного разу Луффі має бути сильнішим, що не варто втрачати цей папірець, бо таких більше немає. Скаже це легко, через плече, вже спускаючись до свого човна. Так було простіше.
А зараз — ще годину. Ще дві. Сонце все одно вже сіло, і поспішати не було куди.
Ейс сидів на голові барана, гріючи молодшого брата власним полум'ям, і дивився на зорі над Алабастою. Їх було дуже багато. Він подумав, що в дитинстві, на Фуші, їх здавалося менше, бо тоді вони завжди дивилися на море, а не вгору.
Луффі ворухнувся уві сні і пробурмотів: «М'ясо».
— Знаю, — сказав Ейс. — Я теж за тобою скучив.