Розділ 1
На третю ніч свята Нами нарешті зрозуміла, що досі не віддала капелюх. Він висів у неї на спині, на тонкому шнурку, і вона так звикла до його ваги, що забула про нього, як забувають про власне волосся.
Село Кокояші не спало третю добу. Хтось прикотив із сусідніх сіл бочки вина, хтось смажив рибу просто посеред вулиці, хтось плакав, і ніхто не соромився. Сльози тут тепер означали інше. Вісім років люди плакали тихо, за зачиненими віконницями, щоб не почули рибини Арлонга. Тепер вони плакали посеред площі, обіймаючи сусідів, і сміялися крізь сльози, і знову плакали.
Нами вислизнула з натовпу непомітно. Вона вміла це робити: вісім років навчання на злодійку не минають безслідно. Обійшла дім Ґензо, де той, п'яний і щасливий, танцював із вітряком на капелюсі, піднялася стежкою між мандариновими деревами і вийшла на пагорб над морем.
Могила Белл-мере була простою. Камінь, ім'я, і більше нічого. Хтось — мабуть, Ноджіко — вже поклав сюди свіжі мандарини, три, у ряд.
Белл-мере ненавиділа пишні слова. Вона курила на ґанку, підібгавши ногу, з високою червоною зачіскою, яка в Кокояші була одна така на все узбережжя, і коли Нами, мала, питала, чому в них немає грошей на нову сукню, відповідала: «Бо я витратила все на тебе, дурненька. Найкраща покупка в моєму житті». А потім розрізала мандарин на дольки, розкладала їх віялом на тарілці і казала, що це вітряк, і що вітряк приносить удачу. Нами вірила. Нами вірила всьому, що казала Белл-мере, аж до того дня, коли вже не було кому вірити.
Після того вона багато років вірила тільки цифрам. Цифри не помирали. Цифри не ставали на коліна перед рибинами. Цифри можна було скласти в стовпчик і заховати під підлогу, під дошку біля ліжка, і рахувати ночами, доки не засинаєш.
Нами сіла на траву. Плече під пов'язкою досі пекло. Того дня, коли підкуплений Арлонгом капітан Дозору конфіскував гроші, які вона збирала роками, вона била ножем по татуюванню на своєму плечі, доки Ноджіко не перехопила її руку. Тепер там був шрам і бинт, а під бинтом — розірвана, недорізана піратська мітка, яку вона більше ніколи не хотіла бачити.
— Привіт, — сказала вона каменю. — Вибач, що так довго.
Вітер приніс знизу запах смаженого і уривок пісні. Нами підтягла коліна до підборіддя.
— Арлонга більше немає, — сказала вона. — Його Арлонг Парк лежить у руїнах. Знаєш, хто це зробив? Ти не повіриш. Хлопчисько. Гумовий. Він їсть як свиня, не вміє плавати, не розуміє карт і тримає компас догори дриґом. Він навіть не знав, що мені потрібна допомога, доки я сама...
Вона замовкла.
Доки я сама не попросила. Це вона пам'ятала краще, ніж будь-що з тих восьми років. Як сиділа на землі, розкриваючи власне плече ножем, а він підійшов і став поруч. І вона сказала: «Луффі. Допоможи мені». Тихо. Так тихо, що, здавалося, сама себе не почула.
А він зняв свій солом'яний капелюх і надів його їй на голову.
«Звісно!»
І пішов рушити Арлонг Парк.
— Він навіть не спитав, що мені треба, — сказала вона каменю. — Розумієш? Просто пішов і зробив.
— А що тобі було треба? — спитали ззаду.
Нами підскочила так, що мало не впала з пагорба.
Луффі сидів на гілці найближчого мандаринового дерева, звісивши ноги в сандалях, і жував щось, що колись було куркою. Скільки він там просидів, вона не мала гадки.
— Ти! — Нами схопилася за серце. — Скільки ти тут?
— Давно, — чесно відповів він. — Я тебе побачив і пішов слідом. Ти не помітила. Ти справді погана злодійка.
— Я найкраща злодійка в Іст Блу!
— Тоді чого не помітила?
Нами відкрила рота. Закрила. Сіла назад на траву, бо сперечатися з ним було те саме, що сперечатися з погодою.
— Ти мав би бути внизу, — сказала вона. — Там же м'ясо. Цілий кабан. Ґензо сам смажив.
— Я вже з'їв половину кабана, — відповів Луффі, і по тому, як він це сказав, було ясно, що половина — це оптимістична оцінка. — А потім подивився, а тебе немає. Зоро спить. Усопп розповідає дітям, що він переміг Арлонга сам, одним пострілом. Санджі танцює з усіма тітками по черзі. А тебе немає.
— І ти пішов шукати.
— Ага.
— Навіщо?
Він подивився на неї так, наче вона спитала, навіщо їсти.
Луффі зістрибнув із гілки, приземлився з глухим ударом і сів поруч, не питаючи дозволу. Кістку з курки він тримав, як диригентську паличку. Довго дивився на камінь.
— Це твоя мама? — спитав він.
— Белл-мере.
— Ноджіко розповідала. Вона була з Дозору, так?
— Була. А потім знайшла двох дівчаток на полі бою і кинула все, щоб їх виростити. Вирощувала мандарини, щоб нас прогодувати. Ми були бідні, як церковні миші. А коли прийшов Арлонг, у неї було грошей рівно на одну людину. На дорослу. Або на двох дітей.
Луффі не перебивав. Це було дивно: він взагалі не вмів не перебивати, а тут сидів, як прибитий, і навіть курку перестав жувати.
— Вона заплатила за нас, — сказала Нами. — А за себе не стала. І він застрелив її. Отут. Біля дому. Я бачила.
Унизу хтось запустив феєрверк. Небо над морем на мить зробилося червоним, потім зеленим, потім знову темним. Нами дивилася, як гаснуть іскри.
— Тому я вісім років збирала гроші, — продовжила вона. — Сто мільйонів белі. Щоб викупити село. Я крала в піратів, брехала, тікала, знову крала. Я навіть вас обікрала. Пам'ятаєш? «Мері» відвела.
— Пам'ятаю.
— І ти не злий?
Луффі подумав. Насупився. Подумав ще трохи.
— Ні, — сказав він. — Ти ж повернулася.
— Я не поверталася. Ви самі прийшли.
— Ну, — він знизав плечима, — то ми повернулися. Яка різниця.
Нами засміялася, і сміх цей здивував її саму, бо вийшов надто голосним для кладовища. Вона затулила рота долонею, але Луффі вже реготав також, тим своїм «ши-ші-ші», від якого хотілося або вдарити його, або обійняти, і жодна людина ще не змогла вирішити, чого більше.
Коли вони обоє замовкли, Нами розв'язала шнурок і зняла капелюх зі спини.
Він був легкий і трохи пом'ятий. Солома в одному місці розійшлася, там, де Арлонгова рука пройшла зовсім поруч. Червона стрічка вицвіла від сонця й морської води. Вона чула історію цього капелюха від Усоппа, який, звісно, переказав її з прикрасами: про рудого пірата Шанкса, про хлопчика з селища Фуша, про руку, яку Шанкс віддав морському чудовиськові, щоб урятувати дурного малого, який з'їв не той фрукт.
— Тримай, — сказала вона й простягнула капелюх. — Твій скарб. Я забула віддати.
Луффі подивився на капелюх. Потім на неї.
— Ти його три дні носиш.
— Я ж кажу. Забула.
— Ти нічого не забуваєш. Ти пам'ятаєш, скільки я тобі винен за ту диню, яку я з'їв на «Мері». До белі.
— Три тисячі двісті, — автоматично відповіла Нами. — З відсотками.
— От бачиш.
Вона відчула, як гарячіє обличчя, і порадувалася темряві. Луффі ж, здається, взагалі не помічав нічого такого. Він узяв капелюх, покрутив у руках, обережно, як брав його завжди, і на мить замислився.
А потім знову надів його їй на голову.
— Потримай ще, — сказав він.
— Луффі...
— Мені треба, щоб ти потримала. — Він подивився кудись на море, де вже зовсім стемніло і де десь далеко, за обрієм, починалася Ґранд Лайн. — Шанкс сказав, що я маю повернути його, коли стану великим піратом. А до того я мушу його берегти. А ти бережеш краще, ніж я. У тебе руки злодійки.
— Це комплімент?
— Ага.
Нами торкнулася крисів капелюха. Він трохи пахнув сіллю, трохи — смаженим м'ясом, трохи — димом від згорілого Арлонг Парку. Вона подумала, що ще тиждень тому їй би й на думку не спало, що можна просто так сидіти поруч із піратом і не рахувати, скільки він коштує і як швидко можна втекти.
— Ти розумієш, — сказала вона повільно, — що Ґранд Лайн — це кладовище кораблів? Там компаси не працюють. Там погода міняється щогодини. Там люди гинуть цілими командами і ніхто не знає, де саме.
— Ну.
— А в тебе є гумовий капітан, мечник, який заблукає навіть на власному кораблі, брехун-снайпер і кок, який закохується в кожну спідницю.
— Ага, — гордо сказав Луффі. — Класна команда.
— І навігатор, — сказала Нами.
Луффі обернувся до неї. Широко розплющив очі.
— Значить, ти з нами?
— Я ж сказала, що не віддам капелюх. — Вона встала, обтрусила спідницю, і подивилася на камінь. Довго. — Мені треба буде нове татуювання. На це плече. Щоб нічого Арлонгового там не лишилося.
— Яке?
Нами глянула вниз, на село. На двір Ґензо, де над дахом крутився вітряк, який той колись змайстрував для неї, маленької, щоб вона перестала плакати. На мандаринові дерева Белл-мере, що вкривали весь схил, темні, рясні, обвішані плодами.
— Вітряк, — сказала вона. — І мандарин.
Луффі подумав і кивнув так серйозно, наче йшлося про найважливіше рішення його життя.
— Гарно, — сказав він. — Тоді ходімо. Санджі обіцяв ще м'яса.
Він підвівся і пішов униз стежкою, розмахуючи курячою кісткою. Нами постояла ще мить.
— Я йду в море, Белл-мере, — сказала вона тихо. — З ідіотами. Ти б їх полюбила.
Вітер ворухнув листя на мандаринах, і три плоди на камені ледь хитнулися. Нами вирішила, що це відповідь.
Вона притримала капелюх рукою, щоб не злетів, і побігла наздоганяти свого капітана.