Розділ 1
Фушіґуро Меґумі поховав Ітадорі Юджі двічі: один раз — під дощем у дворі слідчого ізолятора, де Ітадорі лежав із діркою в грудях, а вдруге — у власній голові, і це друге поховання тривало щоночі, поки не обірвалося на дурнуватому «Сюрприз!» з картонної скриньки. Тепер о пів на першу ночі Ітадорі стукав у його двері, і Меґумі лежав у темряві, слухав той стукіт і не поспішав вставати.
— Фушіґуро. Я знаю, що ти не спиш. У тебе світло під дверима.
Світла не було. Меґумі вимкнув його годину тому. Але Ітадорі, мабуть, вирішив, що як людина не спить, то світло в неї обов'язково горить, і перевіряти це не варто.
Меґумі відчинив. Ітадорі стояв у коридорі в спортивних штанях і футболці з написом, якого Меґумі не хотів читати, і тримав у руках пакет чипсів і диск у пластиковій коробці.
— Ні, — сказав Меґумі.
— Я ще нічого не спитав.
— Ти хочеш дивитися кіно. О першій ночі. Ні.
— Це хороше кіно! Ґоджьо-сенсей казав, що там найкраща сцена погоні у всьому дев'яностому році.
— Ґоджьо-сенсей каже багато чого.
Ітадорі опустив диск і подивився на нього тим поглядом, від якого Меґумі завжди ставало незатишно: прямим, без жодної хитрості, наче Ітадорі взагалі не знав, що від людей можна щось приховувати.
— Мені не спиться, — сказав він просто.
Меґумі зітхнув і відступив з дороги.
Його ноутбук ледве тягнув старі диски, і сцена погоні, найкраща у всьому дев'яностому році, підвисала на кожному повороті. Ітадорі цього, здається, не помічав. Він сидів на підлозі, спершись спиною на ліжко, і хрумтів чипсами, а Меґумі сидів на ліжку й дивився не на екран, а на його потилицю. На коротке рожевувате волосся з темним підбриттям. На подряпину за вухом, яка встигла загоїтися, хоча її власник встиг померти.
Від смерті нічого не лишилося. Меґумі бачив його мертвим — сірого, мокрого від дощу, з розплющеними очима й тим отвором у грудях, де Сукуна вирвав серце, щоб довести свою думку. А тепер Ітадорі сидів біля його ліжка, теплий, живий, і жував чипси з таким звуком, ніби ніколи не лежав на металевому столі в Ієйрі-сан.
Ребра в Меґумі ще нили після Обміну. Кожен глибокий вдих нагадував про себе тонко й гостро, наче хтось залишив усередині скалку.
— Можна питання? — сказав Ітадорі, коли на екрані щось вибухнуло.
— Ти все одно спитаєш.
— Твої собаки. Божественні пси. Їх же було двоє, так? Білий і чорний. Я бачив обох, ще в Сендаї. А тепер ти викликаєш тільки чорного.
Меґумі мовчав досить довго, щоб Ітадорі обернувся.
— Білого більше немає, — сказав Меґумі. — Його знищили в слідчому ізоляторі. Того дня.
Він не сказав, якого дня. Не треба було. Того дня, коли з неба над Ейшу сіявся дощ, а прокляття особливого рангу розірвало Білого навпіл, перш ніж Меґумі встиг розвіяти його назад у тінь. Того дня, коли Ітадорі сказав йому «Не помирай», а потім помер сам.
— Коли шикіґамі руйнується, його сила переходить до інших, — пояснив він, бо мовчати стало ще гірше. — Чорний тепер сильніший. Обидва в одному.
Ітадорі довго дивився на нього, забувши про чипси.
— Тобто того дня ти втратив двох, — сказав він.
Меґумі відчув, як щось перехопило горло, і розізлився на себе за це.
— Я не втратив тебе. Ти просто сидів у Ґоджьо-сенсея, дивився фільми й отримував по голові від ляльки директора.
— Лялька сама мене била, — чесно сказав Ітадорі. — Щоразу, як я засинав. Але ти ж цього не знав. Ти думав...
— Я знаю, що я думав.
— А я там, між іншим, тренувався, — сказав Ітадорі, наче виправдовувався. — Сенсей казав, що треба тримати енергію рівно, навіть коли смішно або страшно. Ставив комедію, а лялька била мене щоразу, як я сміявся не так. Я переглянув, мабуть, сто фільмів. Я тепер знаю, чим закінчується кожен.
— Чудово. Тоді навіщо ти приніс цей.
— Бо цей я дивився сам, — сказав Ітадорі. — А хотів з кимось.
На екрані погоня скінчилася, і хтось у шкіряній куртці говорив щось дуже важливе під пафосну музику. Меґумі потягнувся по пульт, згадав, що в ноутбука пульта немає, і натиснув пробіл. Фільм завмер на чужому розмитому обличчі.
— Того вечора, коли тебе відвезли до Ієйрі-сан, — сказав Меґумі, — Ґоджьо-сенсей спитав, чи я хочу побачити тебе ще раз. Я сказав, що ні. Я вийшов у коридор медичного корпусу, і там Куґісакі сиділа на підлозі біля автомата з кавою, і ми з нею хвилин двадцять мовчки дивилися на той автомат. Потім вона сказала: «Він навіть не встиг мені купити нормальний обід, як обіцяв». А я подумав, що навіть не знаю, яка в тебе улюблена їжа.
— Рис з яйцем, — одразу сказав Ітадорі. — І ще дідусь робив карі, але воно було жахливе.
— Мовчи. Я не закінчив.
Ітадорі замовк. Меґумі дивився на свої руки. На кісточках ще не зійшли подряпини.
— Того дня я вирішив, що рятуватиму людей нерівно, — сказав він. — Не всіх, не тих, хто цього заслуговує, а тих, кого хочу врятувати я. Тому що ти витратив своє життя на мене, і це було несправедливо, і я не збираюся вдавати, що справедливість — це те, за що я борюся. Я збирався жити з цим. Я вже звик. А потім ти вилазиш зі скриньки перед половиною Кіото і кажеш «Сюрприз».
— Це Ґоджьо-сенсей придумав, — тихо сказав Ітадорі.
— Я знаю, що це Ґоджьо-сенсей придумав. Ти міг відмовитися.
— Ну... міг.
— Але не відмовився.
— Я думав, ви зрадієте, — сказав Ітадорі й опустив голову. — Куґісакі хоча б ударила мене. А ти просто стояв.
Меґумі пам'ятав, як стояв. Пам'ятав, як усе тіло на мить зробилося легким і порожнім, наче з нього висмикнули кістки, а потім — гарячим, і як він не зміг сказати жодного слова, тільки дивився, і хтось із кіотських засміявся, і Ґоджьо-сенсей щось говорив своїм веселим голосом, а Меґумі думав тільки одне: він дихає. Ідіот дихає.
— Я зрадів, — сказав він. — Просто я не вмію це показувати при Тодо.
Ітадорі пирхнув, потім засміявся, потім затулив рот рукою, бо за стіною спала Куґісакі, а Куґісакі, розбуджена серед ночі, була страшніша за будь-яке прокляття.
Меґумі не сказав іншого: що за ці тижні він удруге в житті вчився говорити з людиною, яка не відповідає. Перша лежала в лікарні вже понад рік — Цумікі, його сестра, з заплющеними очима й прокляттям, якого ніхто не міг назвати. До неї він ходив щонеділі, сідав біля ліжка й розповідав про школу, хоча знав, що вона не чує. До Ітадорі ходити не було куди: ні могили, ні ліжка. Тож Меґумі говорив із ним подумки, перед сном, коротко й сердито, як говорив би вживу. «Ти ідіот». «Куґісакі знову зламала молоток». «Ґоджьо-сенсей поводиться дивно, наче щось приховує». Останнє, як виявилося, було правдою.
Вони посиділи мовчки. За вікном вітер ворушив гілки клена, і тіні від них повзали стелею. Меґумі звик до тіней — вони були його технікою, його зброєю, його собаками й жабами, його найближчими — але ці, звичайні, від гілок, завжди здавалися йому чужими.
— Можна я ще дещо скажу? — спитав Ітадорі. — Тільки ти не кажи, що я дурень.
— Не обіцяю.
— Перед Обміном була місія. З Нанамі-сан. Там був хлопець, Джунпей. — Ітадорі говорив повільно, наче ступав по льоду. — Ми з ним дивилися кіно. Він любив жахи. Ми обговорювали, чому в жахах усі завжди розділяються, хоча це найтупіше рішення. А потім його... — Він зупинився. — Я не встиг. Я був поруч, і Сукуна був усередині, і я просив його, благав, а він тільки сміявся, і я... Я не встиг, Фушіґуро.
Меґумі знав про Джунпея зі звіту — сухого, на півсторінки, із цифрами жертв і прізвищем Махіто. Він не знав, що вони дивилися кіно.
От чому він прийшов, зрозумів Меґумі. Ітадорі просто не міг більше дивитися кіно сам.
— Ти не дурень, — сказав Меґумі.
— Ти ж казав, що не обіцяєш.
— Я передумав.
Він склав пальці у знайомий знак — дві долоні, тінь пса, що проступає між ними, — і чорна тінь на підлозі здибилася, розрослася й вилилася в звіра. Чорний пес обтрусився, глянув на Меґумі, а потім, без жодної команди, підійшов до Ітадорі, обнюхав його волосся і важко ліг поруч, поклавши морду йому на коліна.
— Ого, — прошепотів Ітадорі. — Він завжди такий?
— Ні, — сказав Меґумі. — Ніколи.
Ітадорі обережно поклав долоню на шию пса, і пес заплющив очі. Меґумі відчував, як шикіґамі тягне з нього енергію — потроху, рівно, наче з кімнати через щілину під дверима виходить тепло. Ребра нили. Завтра о сьомій було тренування з Макі-семпай, яка не робила знижок на травми.
— Увімкни далі, — сказав Меґумі. — Хочу подивитися, чим та погоня скінчилася.
— Вона вже скінчилася. Ти пропустив.
— Тоді перемотай.
Ітадорі засміявся і перемотав. Найкраща сцена погоні у всьому дев'яностому році знову підвисала на поворотах. На другій її половині Ітадорі заснув, так і сидячи, з рукою на собаці, і голова його поволі зісковзнула Меґумі на коліно.
Меґумі не рухався. Він дивився, як піднімаються й опускаються плечі Ітадорі, рівно, повільно, і рахував ці вдихи, хоча знав, що це безглуздо, що людину, в якій сидить Король проклять, не втримаєш рахунком. Він рахував однаково. Сорок один. Сорок два.
Фільм скінчився, екран погас, кімната поринула в темряву. Меґумі так і не розвіяв пса, хоча той потроху тягнув із нього енергію всю ніч. Пес пролежав біля Ітадорі до самого світанку, чорний на чорному, і жодного разу не підняв голови.