Розділ 1
Ґоджьо Сатору повернувся з Ніїґати о другій ночі й ще від воріт побачив, що на даху гуртожитку хтось сидить. Не очима побачив — очима там була тільки чорна смуга бетону під чорним небом. Шість очей бачили інше: проклята енергія, знайома до останньої нитки, лежала на парапеті важко й нерухомо, як вода в забитій трубі.
Він зупинився біля автомата з напоями. Над містом ще висіла серпнева задуха, цикади навіть не думали замовкати. У морозильній скриньці поруч лишилися тільки содові морозива на паличці, блакитні, найдешевші. Сатору взяв два й побіг сходами нагору, перестрибуючи через сходинку.
— Ти знову не спиш, — сказав він замість привітання.
Ґето Суґуру не обернувся. Він сидів, звісивши ноги над порожнечею, у шкільних штанях і старій футболці з розтягнутим коміром. Волосся розпущене, без звичного пучка, — і від цього він здавався молодшим і чомусь тоншим, ніж удень.
— А ти знову вертаєшся, як березневий кіт, — відповів Суґуру. — Що там було?
— Перший ранг. Один. Я навіть окулярів не знімав.
Це була неправда. Окуляри він зняв, бо хотів подивитися, як прокляття розлазиться об Нескінченність, наче мокрий папір. Але Суґуру не треба було знати подробиць. Останнім часом Суґуру взагалі мало що треба було знати — так вирішив Сатору десь між весною і цим серпнем, коли на місії його почали посилати самого, бо напарник йому більше не був потрібен.
Він сів поруч і простягнув морозиво. Суґуру взяв, але не розгорнув. Обгортка зашаруділа в його пальцях і затихла.
— Яґа знову робив ляльок, — повідомив Сатору, розриваючи свою. — Нову. Схожу на ведмедя, який пережив розлучення. Я спитав, чи можна її назвати на твою честь. Він кинув у мене степлером.
— Влучив?
— Ображаєш.
Суґуру засміявся. Сміх вийшов правильний, рівно такий, як треба, — тільки на пів подиху пізніше, ніж мав би. Сатору це помітив і відклав на потім, як відкладають лист, на який незручно відповідати.
Унизу, біля їдальні, блимав ліхтар. Хтось забув вимкнути світло в кімнаті Сьоко, і квадрат жовтого вікна лежав на гравії доріжки. Навіть звідси Сатору чув запах її цигарок — чи йому здавалося, бо він знав, що вона курить на підвіконні, коли не може заснути. Після похорону вона не могла заснути вже тиждень.
— Нанамі їздив до його батьків, — сказав Суґуру. — Сьогодні.
Сатору повільно лизнув морозиво. Воно було холодне й несмачне, з присмаком зубної пасти.
— І як?
— Мати весь час пропонувала йому рис. Казала, що Хайбара їв по три миски і завжди просив ще. — Суґуру нарешті розвернув обгортку, але так і тримав морозиво в руці, наче забув, що з ним роблять. — Нанамі з'їв дві. Він не любить рис.
Сатору не знав, що на це сказати, тому нічого не сказав. Він пам'ятав Хайбару смутно: високий голос, поклони на кожному кроці, «Ґоджьо-семпаю, дозвольте я понесу». Пам'ятав, як той щиро питав, чи правда, що Шість очей бачать крізь стіни, і як розчаровано кивнув, коли Сатору сказав, що бачать крізь людей. Той рівень мав бути другим. Він виявився першим. Таке трапляється; про таке пишуть у звітах одним рядком. Сатору читав цей звіт. Там був і рядок про Нанамі: «зазнав поранень, стабільний». Нанамі, який тепер ходив коридорами, дивлячись крізь людей, і на питання «як ти» відповідав, що це робота, а робота буває неприємною.
— Скільки ти сьогодні проковтнув? — спитав Сатору.
— Кілька.
— «Кілька» — це скільки?
— Четверо. Дрібні, третій ранг. Одне в шкільному туалеті в Сайтамі, уявляєш? Діти казали, що там живе дівчинка без обличчя.
— І вона там жила?
— Тепер ні.
— Віддай мені свої наступного тижня, — сказав Сатору. — Я все одно нудьгую. Злітаю, клацну пальцями, повернуся до вечері. А ти поспиш. Ти виглядаєш як мерець, що зле підготувався до співбесіди.
— Дякую.
— Я серйозно.
— Я теж. — Суґуру крутив паличку між пальцями. — Їх не можна просто клацнути, Сатору. Їх треба зібрати. Хтось мусить. Ти ж не вмієш їх ковтати.
— Ну то й нехай лишаються незібрані. Подумаєш.
Суґуру глянув на нього так, наче Сатору сказав щось дуже дитяче і дуже правильне водночас, і нічого не відповів.
Сатору роздивлявся його крізь темні скельця. Енергія Суґуру була густа, перевантажена, зшита з чужих шматків. Раніше вона такою не була. Раніше вона рухалася вільно, як дим над вогнищем, і пахла — якщо енергія взагалі може пахнути — чимось чистим, наче папір щойно з пачки.
— Слухай, — сказав Сатору. — Я давно хотів спитати. Який у них смак?
Суґуру всміхнувся, не відводячи погляду від темряви за парканом.
— Як мандарини. Трохи кислі.
У Шести очей немає функції, яка розпізнає брехню. Сатору сто разів це пояснював Сьоко, коли та жартома вимагала перевірити, чи не бреше їй хлопець із третього курсу. Очі бачать енергію, техніку, потоки, а не правду. Але в ту секунду, коли Суґуру сказав «мандарини», щось у його енергії смикнулося — ледь-ледь, як смикається поверхня води від краплі.
Сатору бачив це. І відклав на потім разом із запізнілим сміхом.
— Брешеш, — сказав він легко, щоб це прозвучало як жарт. — Я певен, вони смакують, як мої шкарпетки після тренування з Яґою.
— Звідки ти знаєш, як смакують твої шкарпетки?
— Я найсильніший. Я знаю все.
Суґуру знову засміявся, і цього разу вчасно. Морозиво в його руці підтануло, і блакитна крапля впала на бетон, потім друга.
Вони посиділи мовчки. Десь за пагорбами, де закінчувалася територія коледжу і починався звичайний ліс, ухнула сова. Бар'єр Тенґена над школою світився для Сатору тонкою сіткою, як іній на шибці. Він подумав, що влітку минулого року вони сиділи тут утрьох, і Сьоко казала, що якщо хтось із них двох помре першим, вона оживляти не буде, бо їй ліньки. Тоді це було смішно. Тепер Сатору не міг згадати, коли вони востаннє сиділи втрьох.
А рік тому, на Окінаві, вони стояли по коліна в теплій воді, і Аманай Ріко верещала, що в неї під ногою щось живе, а Куроі-сан на березі тримала її сандалі й сміялася. Суґуру тоді впіймав для неї краба — маленького, сердитого — і серйозно пояснював, що крабів треба тримати ззаду, як прокляття. Сатору пам'ятав, як вони обидва думали, що все вже позаду, що вони найсильніші і нічого поганого з ними трапитися не може. Через три дні Ріко лежала на кам'яній підлозі під деревом Тенґена, а він сам повернувся з того світу з дірою в голові й сміявся, бо раптом усе зрозумів. Суґуру тоді не сміявся. Сатору тоді цього не помітив.
— Сатору, — сказав Суґуру. — Можна дурне питання?
— Ти ж знаєш, що можна. Я ставлю такі щодня.
— Якби тобі дали вибір. Не народитися з Шістьма очима, не з Безмежжям. Бути звичайним. Ти б погодився?
— Ні.
— Навіть не подумаєш?
— А що тут думати? — Сатору знизав плечима. — Звичайні люди нудні. Звичайні люди стоять у черзі на пошті й переживають через податки. Я б помер від нудьги за тиждень.
— Звичайні люди, — повільно повторив Суґуру, наче пробував слова на зуб. — Так. Мабуть.
Щось у тому, як він це сказав, змусило Сатору обернутися. Але Суґуру вже дивився на нього з тією самою усмішкою, з якою дивився завжди: трохи поблажливою, трохи втомленою, усмішкою людини, яка знає, що ти зараз скажеш дурницю, і заздалегідь тобі її прощає.
— А ти? — спитав Сатору. — Ти б погодився?
Суґуру довго не відповідав. Морозиво стекло йому по пальцях і по зап'ястку; він не витирав.
— Колись я думав, що сильні мусять захищати слабких, — сказав він нарешті. — Що це і є сенс. Що для цього нам усе й дали.
— Ну так. Ти мені це торочив цілий перший курс. Я пам'ятаю, ти навіть розписав цим усю дошку в класі.
— А тепер я не знаю, від кого саме я їх захищаю.
Він сказав це спокійно, без натиску, як кажуть про погоду. Сатору відкрив рота — і закрив. Йому раптом захотілося зняти окуляри й подивитися на Суґуру по-справжньому, без скелець, усіма очима одразу, розібрати його енергію на нитки й знайти ту, що смикається. Знайти й висмикнути. Але люди не прокляття. Їх не розплутують Нескінченністю.
— Від проклять, — сказав він. — Очевидно ж.
— Звісно, — погодився Суґуру. — Від проклять.
Він підвівся. Розтягнута футболка зсунулася з плеча, і Сатору побачив, наскільки виступили ключиці. Коли він так схуд? У липні? Раніше?
— Ти не з'їв, — сказав Сатору, кивнувши на паличку, з якої вже майже все стекло.
Суґуру глянув на неї, наче вперше помітив, і поклав на парапет, поруч із блакитною калюжкою.
— Не хочеться. Вибач. — Він на мить затримався, поклавши руку Сатору на маківку, ніби той був дитиною або собакою. Пальці були липкі й холодні. — Ти справді найсильніший, Сатору. Я не жартую.
— Я знаю, — сказав Сатору. — Я постійно тобі про це кажу.
— Кажеш. — Рука зникла. — До завтра.
— До завтра.
Він слухав, як кроки віддаляються сходами, як риплять двері на третьому поверсі. Потім узяв паличку з рештками морозива і доїв її сам, хоча воно давно стало теплим і солодким до нудоти. Завтра, вирішив він. Завтра в нього немає місій, і він витягне Суґуру в місто, в ту забігайлівку з окономіякі, де господар двічі виганяв їх за бійку, і там, за третьою порцією, спитає нормально. Про мандарини. Про те, від кого. Про все, що відклав на потім.
Наступного дня Сатору проспав до обіду, а кімната Суґуру вже стояла порожня: ранкова місія в Канаґаві. Потім була ще одна, і ще. Забігайлівка з окономіякі відкладалася з тижня на тиждень.
У вересні Ґето Суґуру поїхав на звичайну місію в гірське село і звідти вже не повернувся.
Пляма від содового морозива трималася на парапеті до вересневих дощів. Сатору щоразу, коли піднімався на дах, обходив її боком, ніби боявся наступити.