Розділ 1
Перше, що Ерен Єґер зробив у чайній «Крила», — розбив чашку. Друге — замовив каву.
— У нас чайна, — сказав чоловік за прилавком, дивлячись не на Ерена, а на уламки порцеляни біля його кросівок. Чоловік був невисокий, у чорному фартусі, з рукавами, закоченими до ліктів так рівно, ніби їх міряли лінійкою. — Слово «чай» написане на вивісці. Великими літерами. Двічі.
— Вибачте, я заплачу за чашку. Просто в мене пара о восьмій, а професор Шадіс зачиняє двері рівно о восьмій, і в мене… — Ерен глянув на телефон. — Чотири хвилини. Що у вас найміцніше?
Чоловік мовчки дістав віник і совок. Змів уламки двома рухами. Потім налив у паперовий стаканчик щось темне, з густим димним запахом, і написав на боці маркером: «РОЗБИВ ЧАШКУ».
— Лапсанг сушонг, — сказав він. — Сто двадцять. Разом із чашкою — триста.
Ерен заплатив, обпік язика на першому ж ковтку й устиг до Шадіса за секунду до того, як двері аудиторії клацнули в нього за спиною. Чай смакував так, ніби хтось заварив багаття. Він випив його до дна.
Наступного ранку він прийшов знову. Сам не знав навіщо. Мабуть, через те, що «Крила» стояли рівно на півдорозі між гуртожитком і корпусом історичного факультету, а Ерен ніколи в житті не виходив із дому вчасно.
— Каву, — сказав він, бо вчорашнє здавалося йому кумедним.
Чоловік у фартусі навіть не підвів очей від чайника. На стаканчику, який він поставив на прилавок, було написано: «КАВА В ЧАЙНІЙ». Усередині, звісно, був чай.
Так тривало місяць. Ерен приходив о сьомій п'ятдесят вісім, захеканий, з розстебнутим рюкзаком, і щоразу отримував стаканчик із новим написом. «ЗНОВУ ЗАПІЗНЮЄТЬСЯ». «ГОЛОСНИЙ». «ШАРФ НАВИВОРІТ». Одного дощового четверга, коли Ерен зайшов, не витерши ніг, на стаканчику стояло: «БРУДНІ ЧЕРЕВИКИ», а сам чоловік уже чекав біля дверей зі шваброю, і вираз його обличчя обіцяв щось гірше за відрахування.
Ерен складав стаканчики на підвіконні своєї кімнати в гуртожитку. Він не планував цього робити. Просто першого разу забув викинути, а потім стало шкода порушувати ряд.
— Ти зберігаєш стаканчики, на яких тебе ображають, — сказав Армін, сусід по кімнаті й найрозумніша людина, яку Ерен знав. Армін вивчав океанографію і мав звичку ставити діагнози людям так само спокійно, як течіям.
— Він за мною стежить, — обурився Ерен. — Звідки він знав, що в мене шарф навиворіт? Я сам цього не помітив!
— Ерене, у тебе на шарфі була бирка. Розміром із долоню.
— Однаково.
Армін подивився на ряд стаканчиків, потім на Ерена, потім знову на стаканчики. Нічого не сказав. Це було гірше, ніж якби сказав.
Справжнє ім'я власника «Крил» Ерен дізнався випадково. У неділю він зайшов до чайної вдень, без поспіху, вперше за весь цей час, і побачив за столиком біля вікна Мікасу. Мікаса була його названою сестрою, жила на іншому кінці міста, працювала тренеркою з фехтування і ніколи, жодного разу за всі роки, що Ерен її знав, не згадувала, що любить чай.
Навпроти неї сидів чоловік у фартусі. Вони пили з однакових білих чашок, тримаючи їх однаково дивно — згори, за обідок, — і мовчали з однаково похмурими обличчями.
— Мікасо?
— Ерене. — Вона навіть не здивувалася. — Сідай. Це Леві. Мій двоюрідний брат.
— Твій хто?
— Ми бачилися, — сказав Леві, дивлячись на Еренові черевики. Черевики, на щастя, були чисті. — Він розбив мою чашку і щоранку замовляє каву в чайній. Я думав, він просто ідіот. Тепер бачу, що це сімейне.
— Він не моя сім'я по крові, — спокійно сказала Мікаса.
— Це помітно. Ти хоч двері зачиняєш за собою.
Ерен відкрив рота, закрив, сів. Йому принесли чай — уперше в справжній чашці, не в паперовому стаканчику, — і він тримав її так обережно, що Мікаса ледь помітно всміхнулася. Леві не всміхнувся. Але й не відвернувся.
— Чому «Крила»? — спитав Ерен, бо мовчати за одним столом із цими двома було як стояти в ліфті з вовками.
Леві довго не відповідав. Мікаса поглянула на нього, потім на Ерена, і Еренові здалося, що вона вже шкодує, що посадила його сюди.
— Мій дядько тримав бар, — сказав нарешті Леві. — Огидне місце. Підвал, ні вікон, ні вентиляції, зате над входом висіла вивіска з двома облізлими крилами. Він казав, що це для того, щоб клієнти хоч на секунду забули, де вони. — Він покрутив чашку. — Я виріс у тому підвалі. Тож коли відкривав своє, хотів, щоб тут було світло. І щоб тут було чисто. А назва лишилася.
— Гарна назва, — сказав Ерен.
— Мені байдуже, що ти думаєш про назву.
— А чай теж гарний. Хоч і смакує, як підпалений сарай.
— Мені байдуже, що ти думаєш про чай, — сказав Леві, але долив йому окропу й мовчки поправив блюдце, яке Ерен поставив криво.
Після того дня щось змінилося, хоча Ерен не міг би сказати, що саме. Написи на стаканчиках лишилися такими ж уїдливими. Але одного разу, коли він прибіг зі звичайним «вибачте, Шадіс, чотири хвилини», чай уже стояв на прилавку, теплий, закритий кришечкою, а поряд лежала булочка з корицею, якої Ерен не замовляв.
— Це не я, — сказав Леві, перш ніж Ерен устиг відкрити рота. — Це Ханджі. Вона пече через дорогу і вважає, що студенти мруть від голоду. Я їй не заважаю. Мені ліньки сперечатися.
Ханджі виявилася високою жінкою в окулярах, з олівцем, застромленим у недбалий вузол волосся, і власницею пекарні навпроти. Вона заходила до Леві по шість разів на день, сідала на прилавок, хоч він щоразу зганяв її рушником, і розповідала про все підряд — про дріжджі, про нову піч, про те, що закваска, на її думку, має свідомість.
— Ти той, що з написами, — сказала вона якось, роздивляючись Ерена з таким захватом, ніби він був рідкісним видом жука. — Знаєш, скільки років я знаю Леві? Дванадцять. І він жодного разу нічого не написав мені на стаканчику. Жодного. Навіть «чотириока». А я просила.
— Злізь із прилавка, — сказав Леві.
— Бачиш? — Ханджі зістрибнула, підморгнула Еренові й пішла до дверей. — Він ніколи нікому не пише. Подумай про це, юний історику.
Ерен думав про це весь семінар з історії Середньовіччя і не почув жодного слова.
А потім на тиждень зник.
Він не планував. Просто в понеділок о сьомій п'ятдесят шість, коли він мчав на велосипеді вниз по бруківці, бо знову проспав, переднє колесо застрягло в трамвайній колії, і наступне, що Ерен пам'ятав, — це стеля травмпункту й Армін, який блідий сидів поруч і тримав його телефон. Перелом малогомілкової кістки. Гіпс до коліна. Шість тижнів.
У «Крилах» ніхто не знав. У «Крилах» о сьомій п'ятдесят вісім на прилавку стояв стаканчик із написом «ЗНОВУ ЗАПІЗНЮЄТЬСЯ», а о восьмій п'ятнадцять Леві вилив його в раковину.
У вівторок він написав «ДЕ ТИ». Вилив о восьмій двадцять.
У середу Ханджі, сидячи на прилавку, спитала, чому він уже втретє протирає ту саму полицю. Леві сказав, що полиця брудна. Ханджі сказала, що полиця чистіша за операційний стіл. Леві вигнав її рушником.
У неділю прийшла Мікаса. Вони сіли біля вікна, як завжди. Пили мовчки, як завжди. Леві протримався дванадцять хвилин.
— Твій брат, — сказав він, дивлячись у вікно. — Той, що запізнюється.
— Він зламав ногу, — сказала Мікаса. — Поспішав на пару до Шадіса і в'їхав велосипедом у трамвайну колію. Лежить у гуртожитку, обклався книжками й страждає, що не може ходити. — Вона зробила ковток. — І його звуть Ерен, якщо тобі цікаво.
— Мені не цікаво.
— Звісно.
— Як пишеться? Через «є» чи через «е»?
Мікаса повільно поставила чашку на блюдце й подивилася на нього так, як дивилася в дитинстві, коли він удавав, що не їв її частку пирога.
— Через «е», — сказала вона. — Ерен. А прізвище через «є» і «ґ». Записати тобі?
— Я запам'ятаю.
У понеділок о сьомій п'ятдесят дві двері «Крил» розчахнулися, і першою на порозі з'явилася милиця. За нею — Армін, що притримував двері ногою й ніс два рюкзаки. За ним — Ерен, червоний, захеканий і, як завжди, із шарфом навиворіт.
— Я на хвилинку, — випалив він. — Шадіс сказав, що зламана нога — не причина пропускати колоквіум, тому я… Ви не уявляєте, як важко спускатися сходами в гуртожитку на цих штуках. Мені потрібно щось міцне. Можна… — Він зупинився. — Можна просто чай. Той, димний. Перший.
Леві нічого не сказав. Він поставив на прилавок стаканчик, який стояв під кришечкою вже хвилин десять, бо Мікаса ще вчора ввечері надіслала йому одне повідомлення: «Завтра. О 7:50. Він піде пішки, бо таксі для слабаків. Ідіот».
На стаканчику рівними друкованими літерами було написано: «ЕРЕН».
Ерен дивився на нього довго. Армін, що стояв позаду з двома рюкзаками, дивився на Ерена й дуже старався не всміхатися.
— Ви знаєте, як мене звати, — сказав Ерен.
— Мікаса сказала. — Леві відвернувся й почав протирати прилавок, який і так блищав. — Я не питав.
— Мікаса казала, що ви питали, — ввічливо озвався Армін. — Двічі. І ще уточнювали, через яку літеру.
Леві подивився на Арміна поглядом, від якого, мабуть, в'янули рослини. Армін витримав його з усмішкою людини, яка щодня вивчає шторми.
— За рахунок закладу, — сказав Леві Еренові, не обертаючись. — Пара о восьмій, Єґер. У тебе вісім хвилин, одна нога і сходи до третього поверху. Рухайся.
Ерен перехопив милицю під пахву й узяв стаканчик — так обережно, як тримають щось, що може розбитися, хоча папір не б'ється. Обпік язика. Усміхнувся так широко, що навіть Леві, який на нього не дивився, це помітив у відблиску вітрини.
— Устигну, — сказав Ерен і не зрушив з місця.