Розділ 1
Чашка тріснула не від окропу. Вона тріснула, бо Ерен Єґер нахилився по ложечку — звичайну, олов'яну, з погнутим держаком, — і за мить замість його долоні з-під столу стирчала кістка, обтягнута червоними волокнами, а четверо людей, з якими він щойно вечеряв, стояли довкола з оголеними клинками.
Ще за хвилину до того все було добре. Петра розповідала, як її батько надіслав листа на чотири сторінки й на трьох із них питав, чи годують у Розвідкорпусі м'ясом. Ерд сміявся. Ґюнтер мовчки підливав усім чаю. Олуо вкотре пояснював, що капітан цінує його більше за інших, і вкотре прикусив язика на півслові. Ерен сидів між ними й уперше від того дня, коли впала Стіна Марія, відчував щось схоже на дім. А потім ложечка дзенькнула об підлогу.
Відтоді минуло п'ять годин. У підвалі старого замку, де Розвідкорпус колись тримав зерно, а тепер тримав його, пахло вологим каменем і гасом. Ерен лежав на вузькому ліжку, дивився на ланцюг, прикручений до стіни, і рахував краплі, що збиралися на склепінні. На сімдесят третій він збився.
Рука вже загоїлася. Від неї лишився тільки слабкий запах пари, як від віника, забутого в кутку лазні. Ерен стискав і розтискав пальці. Вони слухалися. Вони завжди слухалися — до того моменту, коли переставали.
Нагорі хтось ходив. Олуо, мабуть: той тупотів так, ніби кожна дошка особисто йому завинила. Потім кроки стихли. Потім рипнули двері на сходи, і хтось почав спускатися — повільно, рівно, не торкаючись поруччя.
Ерен сів так різко, що ланцюг брязнув.
— Сиди, — сказав капітан Леві, не дивлячись на нього. — Якщо ти зараз почнеш салютувати, я виллю це тобі на голову.
У руках він тримав тацю. На таці — чайник, дві чашки й свічка в бляшаному підсвічнику. Леві поставив усе на ящик біля ґрат, дістав із кишені ключ, відімкнув камеру й зайшов досередини так, як заходять до кімнати, де давно не прибирали: окинув поглядом кути, підлогу, ковдру, що звисала з ліжка, і ледь помітно скривився.
— Пане капітане, я…
— Ти знаєш, котра година?
Ерен не знав. У підвалі не було вікон.
— Третя, — сказав Леві. — Я не сплю о третій, бо так склалося. А чому не спиш ти?
Він налив чай. Пара піднялася над чашкою й заплуталася у світлі свічки. Ерен дивився, як капітан тримає чайник — низько, щоб струмінь не бризкав, — і раптом зрозумів, що весь цей час чекав, коли хтось прийде й повідомить, що завтра його повернуть Військовій поліції. Або в лабораторію. Або в мішок.
— Вони злякалися, — сказав він. — Петра, Ерд, усі. Я бачив їхні обличчя.
— Звісно, злякалися. — Леві простягнув йому чашку. — Тримай.
Ерен узяв її обома руками, і на мить у нього перехопило подих, бо пальці торкнулися гарячої порцеляни, а в голові спалахнула та сама думка: а якщо зараз? Але нічого не сталося. Чашка була просто чашкою. Чай був міцний, гіркуватий і пах сушеними яблуками.
— Ти тримаєш її, як мала дитина, що поцупила молоко, — сказав Леві.
— А як треба?
Капітан узяв свою чашку згори, за обідок, кінчиками пальців, наче боявся залишити на ній відбитки. Ерен колись бачив, як Олуо намагався повторити цю звичку й обпікся. Тепер він роздивився зблизька: Леві взагалі не торкався ручки.
— Чому ви так тримаєте?
— Бо ручки відламуються.
Це не було поясненням, але Ерен відчув, що іншого не буде. Він ковтнув чаю й обпік язика, і це було майже приємно — простий, зрозумілий біль, якого не треба боятися.
Деякий час вони мовчали. Свічка потріскувала. Десь у стіні шкрябалася миша, і Леві повернув голову на звук із таким виразом, ніби подумки вже вписав її до списку завдань на ранок.
— Я хотів підняти ту ложку, — сказав Ерен. — Тільки й того. Вона впала в щілину між дошками, я нахилився, а потім… Я навіть не пам'ятаю, як укусив руку. Я не кусав. Я просто дуже хотів її дістати.
— Знаю. Ханджі вже прибігала. — Леві зробив ковток. — Сказала, що це найкорисніше, що сталося за тиждень, і що вона хоче повторити. Я її вигнав.
Ерен засміявся — коротко, хрипко — і сам здивувався, як дивно це прозвучало під кам'яним склепінням.
— Петра потім вибачалася, — сказав він. — Вони всі вибачалися. Покусали собі руки, щоб показати, що розуміють. Петра мало не плакала. А я сидів і думав, що вони мали рацію. Що якби я був на їхньому місці, я теж вихопив би клинок.
— Ти вихопив би його раніше за них, — сказав Леві. — Ти завжди все робиш раніше, ніж подумаєш. Це твій єдиний талант, крім гризіння власних пальців.
— Дякую, пане капітане.
— Не дякуй. Це не комплімент.
Він поставив чашку на коліно й подивився на Ерена — довго, без жалю, так, як дивляться на мапу, коли шукають брід. Ерен витримав цей погляд, хоч дуже хотілося відвести очі.
— Слухай, — сказав Леві. — Коли я потрапив до Розвідкорпусу, мені теж ніхто не довіряв. Я прийшов з-під землі, з міста, яке смерділо гірше за цей підвал, і з людьми, яким не було куди повертатися. Мене тримали, бо я вмів різати. Цього вистачало, щоб мене терпіли, і бракувало, щоб мені вірили.
Ерен затамував подих. Про капітана ходили чутки: що він злодій, що він убивця з Підземного міста, що командор Ервін Сміт викупив його в поліції за мішок золота. Але ще ніхто не чув, щоб Леві сам щось про себе розповідав.
— А ті люди? — спитав Ерен. — Що прийшли з вами?
— Їх немає. — Леві сказав це так само рівно, як говорив про миші й ручки чашок. — Перша ж вилазка. Дощ, туман, ніхто нічого не бачив. Я відійшов на кілька хвилин, бо думав, що так буде правильно.
Він більше нічого не додав, і Ерен не наважився питати. Він тільки подумав, що, мабуть, саме тому капітан ніколи не відходить від загону, навіть коли сидить з ним за столом, навіть коли п'є чай. Що оця його манера дивитися на всіх одразу, ніби перелічуючи, — то звичка людини, яка вже раз недорахувалася.
— І що змінилося потім?
— Нічого. Я просто робив своє. Довіра — це не те, що тобі видають після гарної промови. Це рахунок. Його ведуть роками, і він ніколи не закривається. — Леві знизав плечима. — Сьогодні ти втратив кілька пунктів. Завтра почнеш збирати знову. От і все.
— А якщо я не встигну? Якщо наступного разу це станеться не за столом, а… Якщо я когось розчавлю?
Капітан відповів не одразу. Він покрутив чашку в пальцях, розглядаючи дно, де лишилася темна смужка заварки.
— Тоді я тебе зупиню, — сказав він нарешті. — Я казав це, коли тебе віддали під мою відповідальність. Ти тоді, певно, думав про свої зуби, але я не жартував.
Ерен згадав той день: кайдани, лави, повні людей, чобіт капітана, що раз у раз влітав йому в обличчя, кров на кам'яній підлозі. Зуб, який покотився під стіл судді. Тоді він ненавидів Леві. А згодом Ханджі пояснила йому, навіщо все це було, і ненависть кудись поділася, а на її місці лишилося щось, чому він досі не знайшов назви.
— Я знаю, — сказав Ерен. — Тому й можу спати. Зазвичай.
— Але не сьогодні.
— Не сьогодні.
Леві підвівся, підійшов до ліжка й одним рухом підтягнув ковдру, що звисала на підлогу, розправив її на Еренових ногах, як розправляють скатертину. Ерен завмер. Капітан цього, здається, не помітив — або вдав, що не помітив.
— Через три дні виступаємо, — сказав він. — П'ятдесят сьома експедиція. Ервін щось задумав, і мені це не подобається, бо коли Ервін щось задумує, хтось повертається без ніг. Ти поїдеш у центрі строю, з моїм загоном. Ти слухатимеш мене, Петру, Ерда, Ґюнтера і навіть Олуо, хоч Олуо — бовдур. Зрозумів?
— Так, пане капітане.
— Якщо ти побачиш титана, ти не кусатимеш руку, поки я не накажу.
— Так.
— Навіть якщо дуже захочеться.
Ерен хотів сказати «так» утретє, але замість цього спитав:
— А якщо хтось із них опиниться в біді? Якщо я зможу допомогти?
Леві зупинився біля ґрат. Свічка освітлювала тільки половину його обличчя, і в цій половині на мить проступила втома, якої вдень він нікому не показував.
— Ніхто не знає, який вибір правильний, — сказав він. — Ні я, ні Ервін, ні ти. Можна довіряти собі. Можна довіряти загону. І те, і те може скінчитися погано. Але вже як обираєш, обирай так, щоб потім не ненавидіти себе за те, чого не спробував. Решта — не твій клопіт.
Він узяв тацю. Свою чашку забрав, Еренову залишив.
— Допий, — сказав він. — І не смій лишати її на підлозі. Миші.
Сходи рипнули під його кроками, потім двері нагорі, потім стало тихо. Ерен ще довго сидів із чашкою в руках. Чай вистиг, але він допив його до дна й обережно поставив чашку на ящик догори дном, як бачив на кухні, — щоб не набився пил. А потім ліг, і цього разу, лічачи краплі, дійшов лише до двадцяти.
Нагорі, у великій залі, Леві сполоснув свою чашку й поставив її на полицю над рукомийником. Полиця була розрахована на шість. Петрина — з крихітною щербинкою на ручці, бо Петра колись упустила її на кам'яну долівку й потім тиждень вибачалася перед чашкою. Ердова, проста, біла. Ґюнтерова, що завжди пахла м'ятою, бо Ґюнтер клав м'яту в усе, навіть у кашу. Широка, незграбна чашка Олуо, бо Олуо стверджував, що маленькі чашки — для слабаків. Його власна. І порожнє місце для Еренової, яка поки що стояла внизу, на ящику, догори дном.
Леві поправив чашки так, щоб ручки дивилися в один бік. Він терпіти не міг, коли щось стояло криво.
За вікном сіріло. До виступу лишалося три дні. Він ще не знав, що через тиждень на цій полиці стоятимуть тільки дві чашки, а решту чотири він загорне в стару газету й довго не зможе вирішити, куди їх подіти. І що саме ця дрібниця — не прощальні слова, не порожні труни, не звіт, який він писатиме Ервінові, — найдовше не даватиме йому спати о третій ночі.