Розділ 1
Ханджі Зое закручувала гайку втретє, хоча та була закручена ще з першого разу. Леві бачив це зі свого ліжка — двох ящиків, застелених брезентом у кутку ангара, — і мовчав, бо мовчати було легше, ніж говорити: від кожного слова смикало зашите обличчя.
Ангар пах мастилом, морською сіллю й горілим порохом; порох вони принесли із собою, разом із кров'ю на чоботях і чужими іменами, яких тепер ніхто не наважувався вимовляти вголос. Механіки Азумабіто ходили довкола літального човна з ліхтарями, перемовлялися мовою, якої Леві не знав, і їхні тіні повзли по білому крилу, як риби під тонкою кригою. Кійомі сказала, що до світанку встигнуть. Вона сказала це тоном людини, яка ніколи не обіцяє того, чого не може купити, і Леві вирішив їй повірити: інших варіантів у нього однаково не лишилося.
Йому зашили обличчя. Права рука тепер закінчувалася на два пальці раніше, ніж кілька днів тому, — він уже не міг точно сказати, скільки саме минуло днів. Щоразу, коли він пробував поворухнути пальцями, яких не було, мозок слухняно надсилав наказ у порожнечу, і порожнеча відповідала тупим болем десь під ліктем.
— Ти не спиш, — сказала Ханджі, не обертаючись.
— А ти не працюєш. Ти втретє крутиш ту саму гайку.
Вона опустила ключ, подивилася на гайку так, ніби бачила її вперше, і засміялася — тихо, щоб не розбудити тих, хто спав на кораблі біля причалу. Мікаса, Армін, Жан, Конні. Енні, про яку досі ніхто не знав, що думати. Райнер, якого кожен із них колись мріяв убити, а тепер ділив із ним сухарі. Дивна вийшла команда. Леві сам не вірив, що всі вони досі живі.
— Ну звісно, помітив, — сказала Ханджі. — Від тебе нічого не сховаєш, навіть коли ти лежиш, замотаний, як мумія з марлійського музею.
— Ти була в марлійському музеї?
— Ні. Але я певна, що там є мумії. Там має бути все, що одні люди колись украли в інших.
Вона витерла руки ганчіркою, підійшла й сіла на перевернуте відро біля його ліжка. Пов'язка на її лівому оці трохи з'їхала, і Ханджі поправила її жестом, який за ці роки став таким самим звичним, як колись поправляти окуляри на переніссі. Під лампою її обличчя здавалося старшим, ніж Леві звик його бачити. А може, він просто давно не дивився.
— Механіки кажуть, що двигун у порядку, — сказала вона. — А я їм не вірю. Знаєш чому? Бо це надто добра новина. Останнім часом добрі новини виявляються пастками.
— Тому ти лізеш у двигун, який збирали люди, що літали ще тоді, коли ти вчилася тримати ложку.
— Тому я лізу в двигун, — погодилася Ханджі. — Мені треба кудись подіти руки.
Він зрозумів, про що вона. Руки, які пам'ятають держаки УПМ. Руки, які ще на острові, у порту, стріляли в людей у куртках із крилами — у тих, із ким вони колись ділили казарми й казани з юшкою. Кілька тіл так і лишилися там, на причалі, під брезентом. Ханджі сама накривала їх, коли все скінчилося, і довго стояла поруч, хоча Леві знав, що декого з них вона ледве пам'ятала на ім'я.
— Сонні й Бін, — раптом сказала вона.
— Що?
— Я згадала їх. Моїх титанів. Пам'ятаєш, як я сиділа біля Сонні цілу ніч і розповідала йому про себе, бо хотіла, щоб він відповів? А він тільки клацав щелепами. Я тоді думала: якщо зрозумію хоч одного з них, хоч одного, ми знайдемо спосіб усе виправити. — Вона розглядала свої долоні, чорні від мастила. — А тепер вони йдуть. Мільйони. Повз кожне місто, кожне поле, кожну дитину. І я знаю про них більше, ніж будь-хто живий, і нічого не можу з цим знанням вдіяти.
Леві мовчав. Він ніколи не вмів утішати. Ервін умів знаходити слова, від яких люди бігли на смерть, і Леві іноді ненавидів його за цей дар, а іноді заздрив. Але Ервіна не було вже чотири роки, і всі слова, що лишилися, тепер мусила знаходити Ханджі.
— Пам'ятаєш, як я вперше сіла в його крісло? — спитала вона.
— Ти сказала, що воно незручне.
— Воно справді було незручне. Мені весь час здавалося, що Ервін сидів у ньому, як у сідлі, а я — як на допиті. — Ханджі всміхнулася краєм рота. — Чотири роки чекала, коли звикну. Не звикла.
— Ти добре впоралася.
Вона повернула до нього голову, і він побачив, що вона здивована. Він і сам був здивований. Він не пам'ятав, щоб колись казав їй щось подібне.
— Що, болить? — спитала вона. — Може, тобі вкололи щось зайве?
— Чотириока, я лежу без двох пальців і з обличчям, зшитим, як старий мішок. Дай мені хоч раз сказати щось, не добираючи слів.
Ханджі засміялася знову, і цього разу сміх вийшов справжнім, гучним, таким, що один із механіків підвів голову від крила. Вона махнула йому — нічого, працюйте — і притулилася спиною до ящиків, на яких лежав Леві, так, що її плече опинилося біля його коліна.
— Моблит теж казав, що я впораюся, — мовила вона тихіше. — Перед тим як штовхнути мене в той колодязь у Шиганшині. Я досі іноді прокидаюся з думкою, що треба йому щось передати. Якісь записи, звіт. А потім згадую.
— Я знаю.
— Я знаю, що ти знаєш. — Вона помовчала. — Скільки нас лишилося, Леві? З тих, хто пам'ятає старий замок, перші вилазки за Стіну, твій загін і твої чашки на полиці, вишикувані, як на параді?
Він не став рахувати. Колись він рахував після кожної експедиції, вписував імена в зошит, який потім спалив. Тепер цей рахунок жив у ньому сам собою, як друге серце.
— Досить, щоб закінчити справу, — сказав він.
— Отже, двоє.
Вона сказала це без гіркоти, просто як висновок із досліду, і якийсь час вони сиділи мовчки. Потім Ханджі засміялася сама до себе.
— Пам'ятаєш море? Перший раз?
Він пам'ятав. Пісок, що набивався в чоботи. Солона вода, яку Конні спробував на смак і виплюнув із таким виразом, ніби його отруїли. Ерен стояв по коліна у хвилях і дивився кудись за обрій, і ніхто тоді ще не розумів, що саме він там бачить. А Ханджі бігала берегом за якимось крабом і кричала, що це найважливіше відкриття в історії людства, доки краб не вщипнув її за палець.
— Ти тоді впала в хвилю, — сказав Леві.
— Я досліджувала хвилю зсередини.
— Ти верещала.
— Я фіксувала результати вголос. — Вона всміхнулася ширше, а потім усмішка повільно згасла. — Того дня я подумала, що ми нарешті вийшли. Що далі буде тільки нове. Нові землі, нові люди, нові питання. Я навіть склала список, що хочу побачити першою. Там було тридцять сім пунктів.
— І скільки ти встигла?
— Чотири. — Ханджі знизала плечима. — Але один із них — цей човен. Тож рахунок ще не закритий.
Вона дивилася на літальний човен, на крило з гербом роду Азумабіто, на механіків, що вже згортали інструменти. За широкими дверима ангара небо над морем почало сіріти — ще не світанок, але вже його обіцянка.
— Армін, — сказала Ханджі.
— Що Армін?
— Якщо зі мною щось станеться… Ні, не дивись так. Я не про це. Я про те, що він бачить речі, яких не бачу я. Він думає не як солдат і не як учений. Він думає як людина, що хоче домовитися з морем. — Вона хмикнула. — Ервін обрав би його. Ти теж його обрав — там, на даху в Шиганшині, — хоч ніколи в цьому не зізнаєшся.
Леві відчув, як щось стиснулося під бинтами, там, де не було жодної рани.
— Я обрав його, бо Ервін заслужив відпочити, — сказав він. — І бо Ерен із Мікасою ревли, як малі.
— Ага. Звісно.
— Ханджі.
— М?
— Іди поспи. Хоч годину.
— Ні, — сказала вона легко, наче він запропонував їй ще чаю. — Я хочу побачити, як вони заведуть двигун. Я все життя мріяла побачити, як людина злітає без УПМ, без газу, без тросів. Просто бере і злітає. Ти розумієш, яке це диво? Ми все життя сиділи за стінами й думали, що небо — це межа. А воно, виявляється, просто дорога.
Вона говорила так, як колись говорила про титанів: швидко, захлинаючись, із тим блиском в оці, від якого новобранці тікали, а Моблит зітхав і діставав блокнот. Леві слухав і думав, що дуже давно не чув у її голосі цього блиску. Що, можливо, саме заради цього варто було дожити до цієї ночі.
Механік гукнув щось із кабіни, і двигун чхнув, закашлявся, а потім загудів — рівно, низько, так, що задрижали шибки у вікнах ангара. Ханджі схопилася на ноги. Її обличчя стало зовсім юним.
— Чуєш? — прошепотіла вона. — Леві, ти чуєш?
— Чую. Пів порту чує.
Вона засміялася й обернулася до нього, а потім щось змінилося. Леві не одразу зрозумів, що саме. Він помітив, як Ханджі опустила погляд на підлогу, на кухоль із водою, що стояв біля його ліжка. Вода в кухлі здригнулася. Двигун тут був ні до чого: двигун гудів рівно, а вода брижилася колами, з паузами, наче хтось дуже далеко, за обрієм, повільно і важко ступав по землі.
Ханджі дивилася на ці кола кілька секунд. Потім підвела голову, і обличчя в неї було спокійне — таке спокійне, яким Леві бачив його хіба що над мапами перед експедицією.
— Що ж, — сказала вона. — Принаймні двигун справний.
Вона нахилилася, поправила край брезенту, що сповз із його плеча, — так само ретельно, як він колись вирівнював чашки на полиці, — і випросталася.
— Спи, Леві. Це наказ командора.
— Я не засну.
— Знаю. Але спробуй. Мені буде легше, якщо я знатиму, що ти пробуєш.
Вона пішла до літального човна, на ходу витираючи руки об штани, і гукнула механікам щось бадьоре, наче йшлося про звичайне ранкове чергування. Леві дивився їй услід, доки вона не зникла за білим крилом. Потім, сам не знаючи чому, послухався й заплющив очі.
Біля його голови вода в кухлі не переставала тремтіти, і кола на ній ставали дедалі ширшими.