Розділ 1
Гаррі прийшов до тями на холодній кам'яній підлозі Великої зали, і перше, що він відчув, було знання. Чітке й гостре, як скалка: Сіріус зараз у Відділі таємниць, у залі з високими стелажами, а Волдеморт стоїть над ним із паличкою.
— Поттере? — над ним схилився професор Тофті, екзаменатор із пухнастими вусами. — Хлопче, що з вами?
— Нічого. — Гаррі підвівся, сам не розуміючи, як ноги його тримають. — Сон. Поганий сон. Перепрошую.
Він вийшов із зали, не озираючись на десятки голів, що повернулися до нього від парт. Іспит з історії магії лишився позаду разом із недописаним реченням про гоблінські повстання. Сходи. Ще сходи. Ноги самі несли його до кабінету професорки Макґонеґел — і тільки на третьому прольоті Гаррі згадав, що Макґонеґел учора вночі забрали до лікарні Святого Мунґо з чотирма приголомшувальними закляттями в грудях.
Він зупинився. Притулився спиною до стіни, і лицар в іржавих латах на сусідньому портреті обурено пирхнув.
Дамблдора немає. Макґонеґел немає. Лишається Снейп, але Снейп...
Гаррі заплющив очі. Серце калатало так, що боліло в скронях, і перед очима досі стояли сині вогні та скорчена постать на підлозі. Він хотів бігти. Хотів знайти Рона й Герміону, хотів зараз же, негайно, будь-як дістатися Лондона. Усе в ньому кричало, що кожна хвилина — це ще одне закляття, яке Сіріус приймає на себе.
І саме тому він змусив себе стояти й рахувати.
Раз. Цілий рік йому снився той самий коридор і ті самі двері. Снейп казав, що Темний Лорд може бачити його думки. Але якщо двері в голові відчиняються в один бік, хто сказав, що їх не можна відчинити з іншого?
Два. Волдеморт щось шукає у Відділі таємниць. Бродерік Боуд, працівник Міністерства, потрапив до Святого Мунґо після того, як спробував щось звідти взяти, а потім його задушили диявольські сильця, які хтось подарував йому в горщику. Отже, туди можна ввійти. Але те, що там лежить, бере не кожен.
Три. Чому Сіріус? Чому саме сьогодні, коли в замку немає нікого з Ордену, крім Снейпа? Чому видіння таке чітке, коли всі попередні були уривками, як радіо, що ловить хвилю крізь тріск?
Чотири. Якщо він помиляється, а Сіріус справді там, то кожна хвилина на цих сходах коштує дорого. Але якщо він правий, то дорого коштуватиме кожен крок до Лондона. Гаррі не знав, котра помилка гірша. Знав лише, що одну з них можна перевірити, не виходячи із замку.
Гаррі розплющив очі. Йому стало холодно — так буває над шаховою дошкою, коли нарешті розумієш, навіщо суперник три ходи тому поставив коня саме туди.
Хтось хотів, щоб він побіг. А він завжди біг.
Але перш ніж вирішувати, треба було знати напевно. Камін Амбридж — під наглядом. Сова летітиме годинами. І тоді в пам'яті, як у забутій кишені, Гаррі намацав інше: останній ранок різдвяних канікул на площі Ґримо, темний передпокій, Сіріус біля дверей і пакунок у брунатному папері, недбало перев'язаний шпагатом.
«Це щоб ти міг зі мною зв'язатися, якщо я буду потрібен. Домовились? Користуйся».
Гаррі тоді навіть не розгорнув його. Вирішив, що ніколи не скористається, ніколи не витягне Сіріуса з будинку, де той і так сидів, як у клітці. Пакунок лежав на самому дні валізи, під старими светрами місіс Візлі, уже п'ять місяців.
Він злетів до вежі Ґрифіндору так швидко, що Гладка Пані ледве встигла почути пароль. Спальня була порожня. Гаррі впав на коліна перед валізою, вивалив на підлогу мантії, книжки, зім'яті пергаменти, і пальці його нарешті натрапили на шпагат.
Усередині лежало маленьке квадратне дзеркальце, брудне, у потемнілій рамці, і клаптик пергаменту, списаний знайомим недбалим почерком.
«Це двостороннє дзеркало. Друге — в мене. Скажи моє ім'я, і я з'явлюся в твоєму, а ти — в моєму. Ми з Джеймсом користувалися ними, коли нас садили на відпрацювання в різних кінцях замку».
Гаррі підніс дзеркальце до обличчя. Побачив власне око, червоне, і подряпину на щоці.
— Сіріус Блек, — сказав він. Голос зірвався. — Сіріус Блек!
Скло затуманилося, ніби хтось дихнув на нього зсередини. Потім туман розійшовся, і на Гаррі глянуло неголене, змарніле, дуже здивоване обличчя.
— Гаррі?
Гаррі не міг вимовити ні слова. Він просто дивився. За плечем Сіріуса виднілася стіна з облізлими шпалерами, а сам Сіріус тримав у руці закривавлену ганчірку.
— Гаррі, що сталося? Ти білий, як привид. Чому ти не на іспиті?
— Ти вдома, — сказав Гаррі. Це було дурне речення, але інших у нього не знайшлося. — Ти вдома. На площі Ґримо.
— Ну, звісно, вдома. А де ж мені бути? — Сіріус насупився, а тоді простежив за поглядом Гаррі й підняв ганчірку. — А, це. Бакбік поранився. Крічер сказав, що той зачепився крилом за щось нагорі, тож я вже з годину вожуся з ним. Дивно, правда, бо там нема за що зачепитися...
— Крічер, — повторив Гаррі.
Шматки лягали на свої місця так рівно, що від цього аж нудило. Крічер, який зник на Різдво й повернувся невідомо звідки. Крічер, якому Сіріус колись крикнув «геть». Крічер, якого ніхто не питав, куди він ходить.
— Сіріусе, послухай. Мені щойно наснилося, що ти у Відділі таємниць і що він тебе катує. Не уривками, як раніше. Чітко. Наче хтось показав мені фільм.
Обличчя в дзеркалі перестало бути здивованим.
— Він підсунув тобі видіння.
— Так. І я думаю, що він хотів, щоб я поліз туди тебе рятувати. А Крічер мав зробити так, щоб ти не відповів, якщо я спробую дізнатися через камін. Бакбік поранився якраз сьогодні — щоб ти сидів нагорі й нічого не чув. — Гаррі ковтнув. — А потім, коли я прибіжу, ти дізнаєшся й кинешся за мною. І він отримає нас обох. Або принаймні те, що лежить у тій залі. Боуд спробував це взяти й збожеволів, отже, взяти це може не будь-хто. Може, тільки я.
Сіріус довго мовчав. Гаррі бачив, як у нього ходять жовна.
— Звідки ти це все... — почав він і не договорив.
— Я стояв на сходах і рахував, — сказав Гаррі. — Мені дуже хотілося бігти. Тому я й рахував.
Щось змінилося в обличчі Сіріуса. Гаррі не одразу зрозумів, що саме. Сіріус дивився на нього так, як іноді дивився на стару фотографію з весілля його батьків, — з болем і з чимось дуже схожим на гордість.
— Ти зараз був схожий на Лілі, — сказав він тихо. — Вона теж так робила. Зупинялася й рахувала, коли ми з Джеймсом уже мчали кудись із паличками напоготові.
— Ти нікуди не підеш, — сказав Гаррі. — Пообіцяй. Хоч би що тобі сказали. Хоч би що тобі наснилося, хоч би хто з'явився в каміні з моїм голосом.
— Гаррі...
— Пообіцяй.
Сіріус видихнув і підніс руку, наче складав присягу перед Візенгамотом, якого так і не дочекався.
— Обіцяю. Нікуди не піду. Зараз я викличу Снейпа, — він скривився, ніби вимовив назву гіркої мікстури, — і Орден. Нехай Муді подивиться, хто сьогодні чатує у Відділі. А з Крічером я поговорю окремо.
— Не кричи на нього, — несподівано для себе сказав Гаррі. — Просто спитай, до кого він ходить. Йому, мабуть, наказали. А кричати — це саме те, на що вони розраховують.
Сіріус кліпнув. Потім гмикнув.
— Тепер ти схожий на Ремуса. Це вже занадто, малий. — Він помовчав. — Скільки воно в тебе пролежало, дзеркало?
— Із січня.
— Ти дурень.
— Ти сам його так загорнув, що не можна було зрозуміти, що це.
— Я загорнув його, як Мародер. Мародери не підписують пакунків. — Сіріус усміхнувся вперше за всю розмову, і на мить став схожий на хлопця з весільної фотографії. — Носи його в кишені. Чуєш? Не у валізі. В кишені.
Гаррі кивнув.
Двері спальні рипнули. На порозі стояли Рон і Герміона, задихані. Герміона досі стискала в кулаці перо.
— Гаррі, ти вибіг посеред іспиту, ми... — Вона замовкла, побачивши розкидані речі й дзеркальце в його руці. — Що це?
— Привіт, Герміоно, — сказало дзеркальце голосом Сіріуса. — Пильнуй його, гаразд? Він сьогодні розумніший за всіх нас, і мене це трохи лякає.
Рон підійшов, глянув у дзеркальце через плече Гаррі й присвиснув.
— Тобто весь цей час ти міг просто взяти й поговорити з ним? Без каміна Амбридж, без сов, яких перехоплюють?
— Виходить, що так, — сказав Гаррі.
Герміона сіла на край ліжка. Обличчя в неї було біле.
— Ми б пішли, — сказала вона тихо. — Якби ти прибіг до нас із цим сном, ми б пішли з тобою. Я б, мабуть, сперечалася всю дорогу, але пішла б.
— Я знаю, — сказав Гаррі.
Саме тому він і не прибіг.
Того вечора Снейп пройшов повз Гаррі в коридорі підземель і на пів кроку зупинився. Він нічого не сказав, тільки подивився — довго, без звичної гидливості, — і рушив далі, змахнувши мантією. Гаррі вирішив, що це найбільша похвала, яку він отримає від Северуса Снейпа за все своє життя.
Уночі він лежав за запнутим пологом і робив те, що мав робити цілий рік, але жодного разу не робив по-справжньому. Лежав і очищав розум. Повільно, думку за думкою, як складають у шафу випрані речі. Спершу було важко, бо щойно він заплющував очі, з'являлися сині вогні. Тоді він виймав з-під подушки дзеркальце, дивився в нього, бачив лише власне око — і ховав назад.
Десь опівночі він не витримав.
— Сіріус Блек, — прошепотів він.
Скло затуманилося. Сіріус спав, сидячи в кріслі на кухні, з відкритим ротом і дзеркалом на грудях. Гаррі бачив тільки шматок його підборіддя й край тарілки з недоїденим сандвічем.
Він не став його будити. Просто дивився хвилину, а тоді сховав дзеркальце й заплющив очі.
Того разу коридор йому не наснився.