Розділ 1
Мадам Пінс плакала лише один раз — того травневого ранку, коли побачила, що лишилося від Забороненої секції. Герміона пам’ятала це чіткіше, ніж власні сльози після битви, і, мабуть, тому першою підняла руку, коли на зборах восьмого року професорка Мак-Ґонеґел спитала, хто готовий допомагати бібліотеці вечорами.
Друга рука піднялася з останнього ряду. Блідий зап’ясток, манжет застебнутий на всі ґудзики, хоча в класі було задушливо. Ніхто не обернувся відкрито, але Герміона почула, як змінилася тиша: двадцять людей одночасно перестали шурхотіти пергаментом.
— Містере Мелфой, — мовила Мак-Ґонеґел після паузи, довшої, ніж дозволяла ввічливість. — Дякую. Міс Ґрейнджер, ви з ним починаєте в понеділок о сьомій.
Рон того вечора тричі спитав, чи вона не з’їхала з глузду. Гаррі не питав нічого, тільки дивився на неї через стіл у вітальні Ґрифіндору так, ніби подумки перебирав усі способи, якими Мелфой може зіпсувати їй життя, і жоден не здавався йому переконливим.
— Він же нічого не зробить, — сказав нарешті Гаррі. — Не тепер.
— Я знаю, — відповіла Герміона, і це була правда лише наполовину.
У понеділок бібліотека пахла горілим клеєм і мокрим пергаментом. Уздовж стін стояли ящики з книжками, які вдалося витягти з-під уламків: обвуглені корінці, сторінки, злиплі в одну цеглину, палітурки, що розсипалися від дотику. Мадам Пінс показала їм закляття для розшаровування аркушів, дала кожному по пензлику з борсучого хутра і пішла, не озираючись, — наче не могла довго дивитися на те, що лишилося.
Мелфой сів через два столи від неї. Не навпроти, не поруч. Розклав інструменти рівним рядом, як на уроці зіллєваріння, і взявся за першу книжку.
Перший тиждень вони не сказали одне одному жодного слова, крім «передай, будь ласка, клей». Він казав «будь ласка». Це дратувало Герміону більше, ніж дратувала б грубість, бо грубості вона чекала і була до неї готова, а до цього — ні.
На другому тижні вона помітила, що він працює повільніше за неї. Значно повільніше. Там, де вона за вечір відновлювала шість-сім томів, у нього на столі лежало два, і другий зазвичай лишався недоробленим. Спершу вона вирішила, що він ледачий. Потім — що просто невмілий, і їй навіть стало трохи приємно, бо хоч у чомусь світ лишився таким, як був.
А потім вона підійшла до його столу по запасний пензлик і побачила сторінку, над якою він сидів.
Це була «Історія маґлівських винаходів у чарівницькій практиці», видання шістдесятих років, авторка — якась Мері Кетрін Добс. Сторінка була врятована повністю: кожна літера, кожна виноска, навіть крихітна гравюра з паровою машиною в кутку. Мелфой відновлював її вручну, пензликом, не довіряючи загальному закляттю, яке з’їдало дрібний шрифт.
— Добс, — сказала Герміона вголос, раніше, ніж устигла подумати. — Вона ж була маґлородна.
Він не підвів голови.
— Була.
— Ти знаєш, хто вона така?
— Тепер знаю. — Він обережно розгладив пензликом ще один рядок. — Вона в списку.
Герміона хотіла спитати, в якому ще списку, але він уже витягнув з-під стосу складений учетверо аркуш і простягнув їй, не дивлячись. На аркуші його гострим, нахиленим почерком були виписані прізвища. Десятки прізвищ. Біля деяких стояли галочки.
— Це автори, — повільно мовила вона. — Маґлородні автори з цих ящиків.
— Торік, коли в школі хазяйнували Керроу, Пінс сховала частину Забороненої секції в Кімнаті на вимогу. Найцінніше, найрідкісніше. Щоб їм не дісталося. — Мелфой говорив рівно, тим самим голосом, яким колись відповідав на уроках. — А потім Креб кинув там Пекельне полум’я. Я стояв поруч. — Він нарешті поглянув на неї, Він мав вигляд людини, яка не спала кілька місяців і давно перестала цим перейматися. — Те, що згоріло дотла, здебільшого писали вони. Пінс каже, копій немає. А в цих ящиках лишилися інші їхні книжки, з тих самих полиць. Я подумав: якщо вже рятувати, то спершу те, чого ніхто не врятує.
Герміона тримала аркуш і відчувала, як гарячіє обличчя. Вона думала про Кімнату на вимогу, про чорний дим, про те, як Гаррі витягав Мелфоя з полум’я на мітлі, — і про те, що вона сама тієї секунди не була певна, чи варто. Цю думку вона півроку тримала в найдальшій шухляді й зараз відчула, що шухляда не замикається.
— Чому ти мені це показуєш? — спитала вона.
— Ти спитала. — Він знизав плечима. — І ти швидша. Я подумав, що ти могла б узяти другу половину.
Вона взяла. Того вечора вони вперше сиділи за одним столом.
Розмови з’являлися повільно, як літери під пензликом. Спершу — про книжки, сухо й по суті: який розчин краще для пергаменту з телячої шкіри, чи варто розшаровувати сторінки, якщо текст написано чорнилом із чорнильних горішків. Він знав про старі чорнила більше, ніж вона, і це було несподівано. Пояснив, що бібліотека в маєтку Мелфоїв старша за гоґвортську і що в дитинстві його карали, змушуючи переписувати родовід. Сказав це без жалю до себе, мимохідь, але Герміона запам’ятала.
Наприкінці жовтня вона прийшла раніше за нього і побачила його стіл. Хтось вирізав на стільниці одне слово — глибоко, з натиском, так, що волокна дерева стирчали, як скалки. «СМЕРТЕЖЕР». Поруч лежав його пензлик, переламаний навпіл.
Герміона стояла над столом довше, ніж хотіла б. Вона знала цей почерк ножа — не конкретну руку, а сам намір. Так само колись дивилася на власне ім’я, видряпане на дверях туалету на другому курсі, з тим іншим словом поруч.
Мелфой увійшов, побачив її, побачив стіл. На обличчі в нього нічого не змінилося — тільки щелепа стала твердішою. Він мовчки підняв уламки пензлика, загорнув їх у ганчірку й узяв паличку.
— Не треба, — сказала Герміона.
— Пінс розплачеться вдруге.
— Я сказала, не треба. — Вона вже витягла свою. — «Репаро» лишить шрам на дереві. Тут потрібне інше.
Вона відновлювала стільницю волокно за волокном, тим самим терплячим рухом, яким вони відновлювали сторінки, і він стояв поруч і дивився, не кажучи ані слова. Коли від літер не лишилося навіть тіні, вона простягла йому свій запасний пензлик.
— Він твій, — сказала вона. — У мене ще два.
Він узяв. Пальці в нього були холодні.
— Ти ж знаєш, що вони мають рацію, — тихо мовив він. — Слово правдиве.
— Було, — відповіла Герміона, і сама здивувалася, як легко це вийшло.
У листопаді він уперше засміявся. Вона схибила із закляттям, і сторінка злетіла зі столу, ляснула її по чолу й прилипла. Мелфой дивився на неї секунду, а потім затулив рот рукою, і плечі в нього затряслися.
— Не смій, — сказала вона з-під пергаменту.
— Я нічого не роблю.
— Ти смієшся.
— Ґрейнджер, у тебе на лобі параграф про використання драконячої крові. Дванадцять способів. — Він відклеїв аркуш двома пальцями, і на мить його кісточки торкнулися її скроні. — Я б не сміявся, якби там був хоч один новий.
Вона відкрила рот, щоб огризнутися, і зрозуміла, що теж сміється.
Рон помітив, що вона повертається з бібліотеки пізніше. Джіні помітила, що вона повертається з усмішкою. Гаррі не помітив нічого або вдав, що не помітив, і Герміона була йому за це вдячна.
У грудні список закінчився.
Вона зрозуміла це раніше за нього: остання книжка лежала на її боці столу, тоненька збірка віршів якоїсь Енід Пур, з обгорілим кутом і загнутими сторінками. Герміона відновила її за годину. Потім іще пів години сиділа й гортала, бо не хотіла ставити останню галочку.
Мелфой відчув щось у її мовчанні. Підвів голову від свого тому — він давно вже рятував і звичайні книжки, без списку, просто щоб не вставати з-за столу.
— Що?
Вона підсунула до нього аркуш і перо.
Він довго дивився на останнє прізвище. Тоді поставив галочку — повільно, акуратно, наче підпис під чимось, що мало значення.
— Ну от, — сказав він.
— Ну от, — повторила вона.
У бібліотеці було тихо. За вікнами падав сніг, і відблиски від нього лягали на ящики, яких лишалося вже зовсім мало. Мадам Пінс давно пішла, залишивши їм ключ, — уперше за всі роки, що Герміона її знала.
— Мак-Ґонеґел казала, що після канікул бібліотеку відкриють, — мовила Герміона. — Чергувати більше не доведеться.
— Я чув.
Він склав аркуш учетверо, по старих згинах, і поклав у нагрудну кишеню мантії. Тоді почав збирати пензлики — кожен окремо, витираючи ворс об ганчірку. Робив це довше, ніж треба.
— Мелфою.
Він зупинився.
— У Міністерстві є склад конфіскованих книжок, — сказала Герміона і сама почула, як поспішно звучить її голос. — Усе, що вилучили за війну. Їх ніхто не розбирав, бо половина під прокляттями. Я писала туди в жовтні, пропонувала допомогу на літо. Мені відповіли, що візьмуть, якщо я знайду ще когось, хто розуміється на старих чорнилах.
Він повернувся до неї. Пензлик у його руці завмер.
— Ти пропонуєш мені роботу в Міністерстві. — Він вимовив це так, наче пробував слова на смак і вони здавалися йому отруйними. — Мені. Знаєш, що скажуть?
— Знаю.
— Твої друзі...
— Гаррі скаже, що я знаю, що роблю. Рон скаже, що я з’їхала з глузду, потім з’їсть подвійну порцію на вечері й заспокоїться. — Вона підвелася, обійшла стіл і стала навпроти нього. Так близько вона до нього ще не підходила — ні тут, ні деінде. Від його мантії пахло клеєм і димом, так само, як від її власної. — Я питаю не про них.
Мелфой мовчав. Сніг за вікном густішав. Герміона бачила, як у нього на шиї б’ється жилка, і раптом зрозуміла, чого він боїться. Міністерство і плітки він переживе. Він чекав, що вона зараз засміється й скаже, що пожартувала.
— Скільки там книжок? — спитав він нарешті.
— Кілька тисяч.
— Це роки роботи.
— Так.
Куточок його рота смикнувся. Ще не усмішка — тільки її початок, обережний, як перша літера на врятованій сторінці.
— Тоді доведеться завести новий список, — сказав Драко і простягнув їй пензлик руків’ям уперед.
Вона взяла його. Їхні пальці на мить зійшлися на гладенькому дереві, і жоден не поспішав відпускати першим.