Розділ 1
Зовнішні сходи скрипнули під вагою Гаррі, видавши стомлений стогін старого дерева. Він неквапно піднявся на другий поверх будинку, що тулився між двома величними, але вже давно обшарпаними вікторіанськими спорудами у глухій лондонській вуличці. Повітря було вогким, просякнутим осіннім холодом і запахом мокрого листя, що прилипло до бруківки. Денне світло вже почало тьмяніти, і єдине, що проганяло сутінки, були мʼякі світляні візерунки, що пробивалися крізь тюлеві фіранки вікна на другому поверсі — вікна квартири Ґрейнджер.
Гаррі зупинився перед пофарбованими у темно-зелений дверями, що колись, мабуть, були яскравими, а тепер облізли і потріскалися. Він підняв руку, щоб постукати, але завагався. Його погляд ковзнув по візерунках різьби, що прикрашали двері, по невеликій латунній табличці без жодного імені, по стертому ґудзику дзвінка, до якого він жодного разу не торкався. Завжди стукав. Або просто заходив, якщо двері були не замкнені, як це бувало в Гоґвортсі. Тепер усе інакше.
Він зробив глибокий вдих, відчуваючи, як холодний ніс лоскоче йому ніздрі, і тричі постукав. Не сильно, але досить чітко, щоб звук пролунав у тиші. Зсередини не було чутно нічого, крім приглушеного шуму міського життя. Він уже майже постукав знову, коли по той бік дверей почувся легкий шерех, а потім тихий стукіт кроків. Замок клацнув, ланцюжок задзвенів, і двері відчинилися, пропускаючи смужку теплого, жовтуватого світла.
На порозі стояла Герміона. Її обличчя, освітлене ззаду, здавалося мʼяким, а тінь від волосся, зібраного у високий, трохи розпатланий пучок, лягала на чоло. Вона була вдягнена у зручний вовняний кардиґан вишневого кольору, що трохи висів на її тендітних плечах, і темні штани. Пахло від неї чимось невловимим, але знайомим — сумішшю старого пергаменту, свіжозвареної кави та ледь відчутного квіткового аромату, що, здавалося, був частиною її самої.
«Гаррі», — сказала вона, і її голос був тихим, але наповненим тією особливою теплотою, яку він чув лише від неї. В її очах, що блиснули у світлі, не було здивування, лише легка втома, яка, втім, швидко змінилася на щось схоже на полегшення. Вона відступила, жестом запрошуючи його увійти.
Він ступив через поріг, і двері за ним мʼяко зачинилися, відрізавши його від вогкості та шуму зовні. Квартира Герміони була саме такою, якою він собі її уявляв, тільки в кілька разів затишнішою. Полиці, що тяглися аж до стелі, були забиті книжками, що здавалися нескінченними. Вони стояли стосами і поодинці на всіх доступних поверхнях: на журнальному столику, на підвіконні, навіть на підлозі біля великого крісла, оббитого темно-зеленим оксамитом. Повітря було теплим і сухим, з легким присмаком чаю «Ерл Ґрей» та магічного воску, що палав у маленькій потертій жаровні на комоді.
«Заходь, заходь, — Герміона провела рукою по волоссю, ніби намагаючись привести його до ладу. — Я щойно поставила чайник. Хочеш чаю?»
Гаррі кивнув, скидаючи плащ і вішаючи його на гачок біля вхідних дверей. Його плечі опустилися, ніби він скинув із себе не лише одяг, а й невидимий тягар. Він озирнувся. У кімнаті панував організований хаос. На невеликому столику біля вікна лежала розгорнута карта якогось далекого регіону, поруч — перо, кілька сувоїв пергаменту та склянка з водою. На підвіконні стояли горщики з травами, що пахли свіжістю.
«Ти працювала?» — запитав він, і його голос звучав трохи хрипко. Він пройшов до крісла, але замість того, щоб одразу сісти, провів рукою по спинці, відчуваючи мʼякість оксамиту.
Герміона вже була на кухні, що являла собою невеликий, але функціональний куточок, відокремлений від вітальні високою барною стійкою. Було чутно, як вона грюкає посудом. «Як завжди, — відгукнулася вона. — Світу ж не даси спокою, правда? Тим паче, коли є стільки нерозумних законів, що потребують термінового перегляду». Вона зʼявилася з двома чашками, з яких йшла пара, і тарілкою з домашнім печивом. «Лимонно-імбирне. Твоє улюблене, здається».
Гаррі посміхнувся — вперше за цей день, здається. «Саме так. Дякую, Герміоно». Він опустився в крісло, дозволяючи йому прийняти форму його тіла. Воно було таким зручним, таким затишним, що йому захотілося просто заплющити очі й заснути.
Вона сіла навпроти нього, на невеликий диванчик, що був прикрашений кількома яскравими подушками. Її рухи були граційними, але в них відчувалася якась невловима обережність, ніби вона боялася потривожити тишу, що запанувала між ними. Вона простягнула йому чашку. Її пальці були трохи забруднені чорнилом — вічна ознака її напруженої роботи.
«Що сталося, Гаррі? Ти не просто так завітав, правда?» — Вона не дивилася на нього прямо, але її погляд ковзнув по його обличчю, затримуючись на тінях під очима, на ледь помітній зморшці між бровами.
Він взяв чашку, відчуваючи тепло, що розливалося по його долонях. Запах імбиру та лимона піднявся, прояснюючи думки. «Ні, не просто так. Хоча… я й так мав би зайти. Давно не бачились».
«Ми бачилися минулого тижня, на вечірці у Візлі», — нагадала вона, її куточки губ ледь помітно піднялися.
«Так, але то була вечірка. Ти знаєш, як це… Багато людей, багато шуму. Не було часу нормально поговорити». Він зробив ковток чаю. Гаряча рідина приємно обпекла язик, а потім заспокоїла горло. «У мене… справи».
Він замовк, дивлячись на мерехтливе полумʼя в жаровні. Магічний вогонь грав тінями на стінах, змушуючи тіні від книжок танцювати. Герміона терпляче чекала, не кваплячи його, не перебиваючи. Вона знала його краще за будь-кого іншого, знала, що йому потрібен час, щоб зібратися з думками, щоб висловити те, що боліло.
«Справа в тому, що… я знову бачив його», — врешті вимовив Гаррі, його голос став тихішим, майже пошепки.
Герміона відчутно напружилася, її погляд став більш зосередженим. «Кого? Волдеморта?» — У її голосі прозвучала нотка остраху, незважаючи на те, що вона давно перестала боятися вимовляти його імʼя.
Гаррі похитав головою. «Ні. Не його. Сіріуса».
Її брови злетіли вгору, а очі розширилися від подиву, а потім від співчуття. «Ох, Гаррі… Знову? Ти давно його не бачив уві сні».
Він кивнув, відставивши чашку на журнальний столик. «Так. Але цього разу… це було не просто так. Це було так реально. Він сидів біля каміна в Ґрифіндорській вітальні, курив свою люльку, і сміявся. І він… він говорив зі мною».
Герміона підвелася, підійшла до нього і обережно торкнулася його плеча. Її дотик був легким, але заспокійливим. «Що він говорив?»
«Нічого особливого. Просто… щось про те, як ми маємо бути сильними. Що ми вистояли. І що… що я заслуговую на щастя». Гаррі підняв погляд на неї. В його очах була дивна суміш болю і якоїсь світлої печалі. «Я відчував його запах, Герміоно. Запах старої шкіри і диму. Я бачив, як вогонь відбивається в його очах. Це було… наче він був тут».
Він замовк, а Герміона сіла назад на диван, але тепер її тіло було спрямоване до нього, вся її увага зосереджена на ньому. «І що тебе так турбує в цьому?» — запитала вона мʼяко. «Хіба це не могло бути просто… гарним сном? Спогадом?»
«Могло б, — Гаррі зітхнув. — Якби це не було так… живо. І я прокинувся з відчуттям, що щось не так. Що я щось забув. Щось важливе, що він намагався мені сказати». Він провів рукою по волоссю, збиваючи його ще більше. «Я знаю, це звучить божевільно. Але після всього, що ми пережили… я не можу просто відмахнутися від цього».
Герміона задумливо покусала нижню губу. «Ні, це не звучить божевільно, Гаррі. З тобою ніколи нічого не звучить божевільно, — вона спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла трохи натягнутою. — Можливо, це просто твоя підсвідомість намагається тебе заспокоїти. Нагадати тобі про те, що ти маєш право бути щасливим. Ти ж знаєш, як багато ти пройшов».
«Я знаю. Але це не те відчуття. Це наче… наче хтось стукає у двері мого розуму, а я не можу відчинити». Він піднявся з крісла і почав ходити по кімнаті, обережно оминаючи стоси книжок. Його рухи були більш нервовими, ніж раніше. «Я перевіряв усі архіви Міністерства, що стосуються пророцтв. Я перечитував старі записи Дамблдора. Я навіть розпитував Луну, чи не бачила вона якихось дивних знаків».
Герміона спостерігала за ним, її очі уважно стежили за кожним його рухом. «І що?»
«Нічого. Абсолютно нічого, що б пояснило цей сон. Або чому він так міцно тримається в моїй голові». Гаррі зупинився біля вікна, дивлячись на темне небо. Зірки вже почали зʼявлятися, розсипаючись холодним блиском. «Я просто… втомився, Герміоно. Втомився від відчуття, що щось нависає. Втомився від цих таємниць, що постійно мене переслідують».
Її голос був мʼяким, але в ньому відчувалася незламна сила. «Я розумію, Гаррі. Але ж ти знаєш, що ми завжди з цим розберемося. Разом».
Він повернувся до неї, і на його обличчі знову зʼявився той самий втомлений, але вдячний вираз. «Я знаю. Але цього разу я відчуваю, що я один. Навіть Рон… він намагається допомогти, але він не розуміє. Ніхто не розуміє, що це таке — бачити мертвих так, наче вони живі».
Герміона підійшла до нього, її погляд був сповнений співчуття. Вона підняла руку і обережно погладила його по щоці. Її пальці були теплими, а дотик – ніжним. «Ти не один, Гаррі. Ніколи не був і ніколи не будеш». Її очі, у яких відбивалося світло жаровні, здавалися глибокими та бездонними. «Можливо, Сіріус просто хотів, щоб ти знав, що він все ще поруч. Що він вірить у тебе. Що ти маєш право на щастя».
«Але що, якщо це щось більше?» — Його голос був тихим, майже нечутним. «Що, якщо це попередження? Або… ключ до чогось, що ми пропустили?»
Вона дивилася йому в очі, її погляд був прямим і проникливим. «Тоді ми знайдемо його. Ми переглянемо все знову. Ми не пропустимо нічого». Вона зробила крок ближче, і Гаррі відчув її тепло, запах її волосся. «Ми починали це разом, і ми закінчимо це разом. Що б там не було».
Він дивився на неї, на її рішуче обличчя, на її очі, що випромінювали таку знайому, таку міцну впевненість. І в цей момент, дивлячись на Герміону, Гаррі відчув, як частина його тягаря, що гнітила його з ранку, нарешті відступає. Можливо, він і бачив мертвих, але поруч з ним були живі. І вони були його опорою, його світлом у темряві.
«Дякую, Герміоно», — прошепотів він, і в його голосі було стільки щирості, стільки вдячності, скільки він не висловлював нікому іншому.
Вона ледь помітно посміхнулася, і її рука залишилася на його щоці. «Завжди, Гаррі. Завжди».
Тиша знову опустилася на кімнату, але цього разу вона була іншою. Це була тиша порозуміння, тиша довіри. За вікном остаточно стемніло, і міські вогні почали запалюватися, створюючи мерехтливий килим у далині. У квартирі Герміони ж, серед книжок і запаху чаю, панувало тепло, яке могло розвіяти будь-які тіні.