Розділ 1
Запах крові та озону вʼїдався у крижане повітря, чіплявся за горло, наче кіт із пазурами. Вітер вив над зубцями Базаратських гір, жбурляв у обличчя жмені колючого снігу, замітаючи сліди полеглих — і живих, і мертвих. Ксейден рухався крізь цю білу темряву, ігноруючи біль у розсіченій руці та втому, що свинцем наливала мʼязи. Його тіні, зазвичай слухняні й гострі, ледь животіли, звиваючись біля чобіт виснаженими зміями. Битва висмоктала сили з усіх.
Він знав, що має повернутися до табору, перевірити своїх, віддати накази. Але його ноги несли його геть, за периметр тимчасового укріплення, туди, де сліди бою ставали рідшими, а тиша — глибшою, майже зловісною. Туди, де він востаннє бачив спалах її блискавки.
Соррейнґейл.
Імʼя пролунало в його голові не звуком, а відчуттям — гострим, як уламок криги під шкірою. Вона завжди була там, де найнебезпечніше. Завжди виходила за межі, ламала накази, спалювала себе дощенту, аби захистити тих, кого ледве знала. Ідіотка. Смілива, безстрашна, неймовірна ідіотка.
Щось темне й невелике виднілося попереду, майже злившись із ніччю та замерзлою землею. Ксейден прискорив крок, і серце, що досі билося в повільному, виснаженому ритмі, раптом спіткнулося й шалено закалатало в ребрах.
Це була вона.
Віолет лежала обличчям донизу, одна рука витягнута вперед, ніби намагалася дотягнутися до чогось, чого вже не було. Сріблясте волосся, зазвичай заплетене в тугу корону, розсипалося по снігу, сплутане й мокре. Її шкіряний обладунок був посічений у кількох місцях, але крові, на диво, було небагато. Найгірше було інше. Навколо неї сніг не танув. Вона не випромінювала ані краплі тепла.
Ксейден упав на коліна поруч, його рухи були різкими, майже звіриними. Тіні метнулися вперед, обережно, ніби боячись торкнутися, обвили її постать. Він перевернув її на спину, і з його грудей вирвався глухий, здавлений звук.
Її обличчя було білим, як навколишній сніг, але губи… Її губи були синіми. Очі заплющені, вії вкриті інеєм. Вона не дихала. Чи дихала? Він притиснув пальці до її шиї, під щелепою, і на мить усе всередині нього замерло. Тиша. Вітер. І нічого. А потім — ледь відчутний, слабкий, як тріпотіння крил колібрі, поштовх. Один. І ще один, за довгу, нестерпну вічність.
Жива.
Полегшення було таким потужним, що на мить у нього підкосилися ноги. Він видихнув повітря, якого, здається, не вдихав цілу хвилину. Жива. Але її магія зникла. Спалена вщент, до останньої іскри. Вона віддала все, і тепер холод забирав те, що лишилося.
Наказ командування був чітким, викарбуваним на пергаменті з печаткою генерала Мелґрена: «Вершникам Рієрсону та Соррейнґейл заборонено будь-який фізичний контакт поза тренуваннями та бойовими діями». Це мало запобігти «небажаному звʼязку», що виникав між їхніми драконами. Це мало тримати їх на відстані. Це мало бути гарантією, що він не стане її слабкістю, а вона — його.
До біса наказ.
Він обережно, ніби вона була зроблена з найкрихкішого скла, підняв її на руки. Вона була майже невагомою, маленькою й холодною в його обіймах. Її голова безсило впала йому на плече, і кілька пасм волосся торкнулися його щоки, пахнучи озоном і зимою. Він щільніше загорнув її у свій плащ, намагаючись віддати їй хоч крихту свого тепла, і рушив назад до табору.
Єдиним уцілілим укриттям була стара сторожова вежа, а точніше — її перший поверх. Камʼяні стіни, просякнуті вогкістю, одна вузька бійниця замість вікна і камін, у якому ледь жевріло кілька полін. Це було все, що вони мали.
Коли Ксейден увійшов, несучи свою ношу, кілька вершників, що грілися біля вогню, мовчки підвелися, звільняючи місце. Ніхто не ставив питань. Погляди були важкими, сповненими втоми й поваги. Вони бачили, як вона билася. Вони всі їй були чимось зобовʼязані.
В кімнаті було одне-єдине ліжко — грубо збиті дошки, вкриті кількома потертими ковдрами. Він обережно поклав її туди. Її тіло було напруженим від холоду, мʼязи скамʼяніли. Він стягнув з неї мокрі рукавиці. Її пальці були білими й нерухомими.
«Розітріть її, сер», — тихо промовив один з вершників, простягаючи йому суху вовняну тканину.
Ксейден кивнув, не дивлячись на нього. Він сів на край ліжка й узяв її руки у свої. Вони були як шматки льоду. Наказ. Заборона. Усе це здавалося зараз таким далеким, таким безглуздим. Він почав обережно, але сильно розтирати її долоні, намагаючись розігнати кров, повернути життя в замерзлу шкіру.
Її пальці були тонкі, вкриті старими шрамами від тренувань і новими подряпинами від бою. На одному з них — срібна каблучка, яку він ніколи раніше не помічав. Він тер і тер, вкладаючи в цей простий рух увесь свій відчай, увесь страх, що досі холодив його нутрощі.
Вогонь у каміні потріскував, кидаючи на стіни тремтливі тіні. Вони танцювали на її блідому обличчі, і на мить здалося, що її вії здригнулися. Але ні. Вона й досі була десь далеко, у глибокій темряві, куди його тіні не могли дістатися.
— Принесіть гарячої води, — його голос був хрипким, чужим. — І ще дров.
Вершники мовчки вийшли, залишивши їх наодинці.
Він не припиняв розтирати її руки, дихаючи на них, намагаючись зігріти своїм теплом. Звʼязок. Вони боялися звʼязку. А що, як він уже був? Не той, що між драконами, а інший — тихий, непомітний, що виріс усупереч усьому, всупереч ненависті, обовʼязку й здоровому глузду. Він ріс із кожним її сміливим вчинком, із кожним упертим поглядом, із кожною іскрою, що спалахувала в її очах.
Він дивився на її обличчя — таке мирне, таке вразливе без звичної броні рішучості. І щось усередині нього, що він так довго й ретельно тримав під замком, тріснуло. Страх втратити її — не просто союзника, не просто вершницю найсильнішого чорного дракона, а саме її, Віолет, — був майже фізичним болем. Він міг утратити її сьогодні вночі. Ще до того, як дозволив собі визнати, що вона давно вже стала його. Його турботою. Його слабкістю. Його прокляттям і його єдиною надією.
Її пальці ледь помітно здригнулися в його долонях.
Ксейден завмер, затамувавши подих. Він нахилився ближче, вдивляючись у її обличчя.
— Віолет? — прошепотів він.
Її повіки затремтіли, а потім повільно, наче з неймовірним зусиллям, піднялися. Очі, зазвичай такі яскраві, карі із золотими цятками, зараз були каламутними й розфокусованими. Вона кілька разів кліпнула, намагаючись зрозуміти, де вона. Її погляд ковзнув по кімнаті, по тінях у кутках, і зупинився на його обличчі.
— Ксейден? — її голос був ледь чутним шепотом, хрипким від холоду.
— Я тут, — відповів він, і його великий палець мимоволі погладив її долоню. Він не мав цього робити. Це було порушенням. Але він не міг зупинитися.
Вона спробувала сісти, але її тіло не слухалося. Легкий стогін зірвався з її посинілих губ.
— Не рухайся. Ти спалила всю свою магію. І ледь не замерзла на смерть.
Вона знову кліпнула, і в її погляді зʼявилася тінь усвідомлення. Битва. Грифони. Блискавка, що виривається з її рук, знову і знову, поки всередині не лишається нічого, крім порожнечі й холоду.
— Мої… дракони? — прошепотіла вона, і в її голосі пролунала паніка.
— Вони в безпеці. Тайрн і Сґейл відбилися. Андарна спить, вона виснажена, але з нею все гаразд.
Він бачив, як напруга трохи відпустила її. Навіть на межі смерті вона думала про них.
Двері рипнули, і до кімнати повернулися вершники з казаном води й оберемком дров. Ксейден неохоче відпустив її руку. Він узяв флягу, наповнив її теплою водою і, обережно піднявши голову Віолет, підніс до її губ.
— Пий. Повільно.
Вона зробила кілька маленьких ковтків, і на її щоках нарешті зʼявився ледь помітний румʼянець. Колір почав повертатися до її губ.
— Дякую, — прошепотіла вона, її погляд знову зустрівся з його.
У ньому було щось нове. Не виклик, не підозра. Щось інше. Вразливість, якої він ніколи раніше не бачив. І довіра. Вона довіряла йому. Навіть після всього. Навіть знаючи, хто він.
Він мовчки кивнув, не в змозі вимовити й слова. Він відчув, як стіни, які він так старанно зводив навколо свого серця, починають руйнуватися. Один її погляд, один тихий шепіт — і вони розсипалися на порох.
Він підкинув дров у камін. Полумʼя розгорілося яскравіше, наповнюючи кімнату теплом і золотистим світлом. Інші вершники, побачивши, що їй краще, тихо вийшли, залишивши їх знову наодинці.
Тиша між ними не була ніяковою. Вона була наповнена тим, що залишилося невимовленим. Втомою, болем, полегшенням. І ще чимось — крихким і новим, що народилося цієї ночі серед снігу та смерті.
Віолет тремтіла, незважаючи на вогонь і ковдри. Її тіло все ще боролося з переохолодженням.
Ксейден вагався лише мить. Потім він стягнув чоботи, скинув мокрий плащ і ліг на ліжко поруч із нею, поверх ковдр. Він не торкався її. Просто був поруч, віддаючи своє тепло, створюючи барʼєр між нею і холодною ніччю.
Вона повернула голову на подушці й подивилася на нього. Її очі були широко розплющені.
— Наказ… — прошепотіла вона.
— До біса наказ, — тихо, але твердо відповів він. — Сьогодні вночі він не діє. Сьогодні вночі ми просто намагаємося вижити.
Вона дивилася на нього ще довгу мить, а потім ледь помітно кивнула. Її дихання стало рівнішим. Тремтіння потроху вщухало. Вона заплющила очі, і він бачив, як сон нарешті забирає її.
Ксейден лежав нерухомо, вслухаючись у її дихання і потріскування вогню. Він знав, що завтра все повернеться. Підозри, накази, війна. Але цієї ночі, у цьому маленькому камʼяному притулку, нічого з цього не мало значення. Була лише вона, жива, тепла, поруч. І усвідомлення, яке більше не можна було ігнорувати: він перетнув межу, і шляху назад уже не було.