Розділ 1
Холодне, вогке повітря Бейскемпу пробиралося під будь-який одяг, навіть під товсту вовняну накидку, яку Віолет зазвичай носила після відбою. Дощ, що сіяв удень, тепер перетворився на дрібну мряку, осідаючи на кам’яних стінах фортеці й роблячи кожен крок слизьким і ризикованим. Північний вітер свистів у щілинах веж, несучи з собою запахи сирої землі, мокрого каменю та віддалений, гіркуватий аромат драконячої шкіри, що промокла до нитки.
Віолет, незважаючи на пізню годину, не спала. Її мучила безсоння, що була вже звичною супутницею в останні місяці, але сьогодні до неї додався неясний неспокій. Сонце вже давно сіло, і на годинниковій вежі пробило третю ночі. Звиклі до темряви очі легко розрізняли силуети будівель, що вишикувалися вздовж порожнього двору. Її шлях вів не до бібліотеки, де вона зазвичай шукала втіхи, а до найдальшого кута кварталу ремесел, де, за чутками, знаходилася покинута кузня. Вона шукала старі креслення, які могли б допомогти їй у її поточних тренуваннях, і хтось із майстрів згадав, що там могло щось зберегтися.
Кілька тижнів тому Віолет помітила, що Ксаден зникає частіше, ніж зазвичай. Він завжди був загадковим, його місії оповиті таємницею, але цього разу його відсутність відчувалася інакше – напруженіше, довше, а його повернення були позначені тихою виснаженістю, що її не обманювала. Вона відчувала це. Кожен раз, коли він з’являвся знову, у його погляді проскакувала ледь помітна тінь, яку він майстерно приховував від інших, але не від неї. Вона бачила, як він інколи машинально торкався лівого боку, зазвичай прикриваючи рух плащем або широким рукавом. Цей жест був миттєвим, майже непомітним, але він не вислизнув від її пильної уваги.
Вона вже майже дійшла до кварталу, коли різкий, металевий запах, що вибивався з-під старої будівлі кузні, змусив її зупинитися. Запах не був типовим для Бейскемпу; це був запах розпеченого металу, що змішувався з чимось іще, чого вона не могла відразу ідентифікувати, але щось у ньому здалося їй тривожним.
Ступивши в глибину провулка, Віолет побачила, що двері кузні, які мали б бути щільно зачинені, були привідкриті, випускаючи тонку смужку жовтогарячого світла на мокру бруківку. Зсередини доносився ледь чутний стогін, який одразу ж обірвався, ніби його власник одразу ж придушив.
Серце Віолет зробило кульбіт. Вона повільно підійшла до дверей, обережно штовхнула їх. Скрип іржавих петель розітнув тишу.
Всередині було темно, за винятком невеликої ділянки в центрі, де на розжареному вугіллі тліла пара залізних прутів, відкидаючи мерехтливі тіні на стіни. Повітря було важким, насиченим запахом диму, старого металу, і тепер вона розрізнила той інший, тривожний аромат – крові.
Ксаден сидів на перевернутому дерев’яному ящику, притулившись до холодної кам’яної стіни. Його плащ валявся на підлозі поруч, і він був лише у шкіряному жилеті, що був розстебнутий. Ліва рука міцно стискала бік, а його обличчя, освітлене відблисками вугілля, було блідим і напруженим. Відчувши її присутність, він різко підняв голову, і його очі, темніші за ніч, зустрілися з її. У них не було подиву, лише швидка тінь роздратування, а потім – холодна рішучість.
— Совер, — його голос був хрипким, ледь чутним, майже шипінням. — Що ти тут робиш?
Він спробував підвестися, але його рух був млявим і нерішучим. Віолет помітила, як на його оголеному боці, під рукою, розпливалася темна пляма. Кров.
— Що *я* тут роблю? — вона зробила крок уперед, її голос був низьким і вимагальним. — Що *ти* тут робиш, Ксаден? І що це, на ім’я драконів?
Він відкинувся назад, його погляд залишався твердим. — Нічого, що тебе стосується. Іди.
— Нічого, що мене стосується? Ти стікаєш кров’ю! — Віолет підійшла ближче, її серце калатало. Вона впізнала характерний запах свіжої крові, що змішувався з металевим присмаком, який витав у повітрі. — Це не подряпина. Дай мені подивитися.
Він не відповів, лише напружив щелепу. Його дихання було нерівним, і вона помітила, як його пальці з силою втиснуті в рану, намагаючись зупинити кровотечу.
— Якщо ти не даси мені подивитися, я покличу когось. — Це був блеф, і вона знала, що він це знає. Він ніколи не дозволив би, щоб хтось інший побачив його таким вразливим. — Тобі потрібен лікар, Ксаден.
— Немає часу, — він нарешті процідив крізь зуби, його погляд був прикутий до її. — Місія… я не можу ризикувати. Це має бути… швидко.
Віолет відчула, як її щоки спалахнули від гніву й тривоги. Він був на межі, але все ще намагався її відштовхнути.
— Ти з глузду з’їхав? Ми в Бейскемпі! Тобі потрібна допомога.
— Допомога не може бути публічною, — він кивнув на рану. — Це не виглядає як робота ревірів. — Його голос був тихим, але в ньому відчувалася небезпечна нотка. — Це… хтось інший.
Віолет відчула, як її шлунок стиснувся. «Хтось інший». Це означало, що місія була пов’язана з чимось набагато складнішим, ніж просто боротьба з ревірами. Це означало зраду.
— Гаразд, — вона намагалася зберегти спокій, але її руки вже тремтіли. — Покажи мені.
Повільно, ніби кожен рух завдавав йому неймовірного болю, Ксаден відпустив руку від рани. Його шкіряний жилет був розрізаний і розірваний, і під ним виднілася глибока, рвана рана, що йшла через весь бік. Вона була брудна, краї нерівні, а плоть навколо була багряною від крові, що все ще сочилася. Віолет знала, що це не виглядало як чистий удар меча. Це було щось інше, щось жорстокіше.
— О, дракони, — прошепотіла вона, закривши рот рукою. Видовище було жахливим.
— Я не можу чекати до ранку. — Він знову спробував підвестися, але лише застогнав. — Мені потрібно… зашити це.
— Ти з глузду з’їхав, — Віолет похитала головою, дивлячись на рану, потім на його обличчя. — Сам ти це не зробиш. І я не знаю, як це…
— Ти – донька генерала Совер, — різко перервав він її, і в його очах з’явився виклик. — Ти вивчала анатомію. Ти знаєш першу допомогу. Ти знаєш, як це робити.
Вона вдихнула повітря, її легені пекло. Він мав рацію. Її мати, готуючи її до життя в Скрипторії, наполягала на тому, щоб Віолет вивчала основи медицини, травникування і навіть хірургії. Вона пам’ятала години, проведені над старовинними фоліантами, де були детальні ілюстрації ран і технік їх зашивання. Але це був Ксаден. І це була жива, глибока, смертельно небезпечна рана.
— У мене немає інструментів, — її голос звучав слабко.
— Є тут. — Він кивнув на старий, заіржавілий верстак у кутку. — Я знайшов голку і нитку. І… трохи спирту.
Віолет перевела погляд. На верстаку лежали предмети, що виглядали як сільські знаряддя, але вона могла їх адаптувати. Товста, крива голка, що використовувалася для ремонту шкіряних виробів. Щільна, груба нитка. І брудна пляшка з прозорою рідиною, що пахла спиртом.
— Це недостатньо чисто, — її голос був на межі істерики.
— Це все, що є. — Його погляд був непохитним. — Ти зможеш.
Вона дивилася на нього, на його бліде обличчя, на тінь болю в його очах, яка, незважаючи на всю його рішучість, не могла бути прихованою. Він довіряв їй. І це було майже так само шокуюче, як і сама ситуація.
— Гаразд, — вона повільно кивнула, відчуваючи, як адреналін починає розтікатися її венами, витісняючи страх. — Але якщо ти навіть пискнеш, я тебе стукну.
Ксаден ледь помітно посміхнувся, і це виглядало як гримаса. — Добре.
Віолет швидко взялася до справи. Вона загорнула голку в шматок чистої тканини, що знайшла в одній із шухляд, і тримала її над розпеченим вугіллям, поки метал не став червоним. Потім вона змочила її спиртом. Те саме зробила з ниткою, хоча розуміла, що повністю стерилізувати їх не вийде.
— Мені потрібно, щоб ти зняв жилет, — сказала вона, її голос був діловим, щоб приховати внутрішнє тремтіння.
Він кивнув, і знову з мукою на обличчі, повільно стягнув жилет. Його торс був м’язистим, покритим шрамами від давніх битв, але ця рана була найсвіжішою, найглибшою. Вона зрозуміла, що йому дуже боляче, але він не видавав жодного звуку.
Вона сіла перед ним на коліна, її погляд був прикутий до рани. Вона намастила шкіру навколо спиртом, і він ледь помітно здригнувся, але його очі залишалися на ній. Коли її пальці вперше торкнулися його шкіри, вона відчула, як його м’язи напружилися. Його шкіра була гарячою, і її тіло відгукнулося на цей дотик несподіваним струмом.
— Буде боляче, — попередила вона, її голос був тихим, майже шепотом.
Він лише кивнув.
Вона почала, обережно, але впевнено. Перший стібок. Голка проткнула шкіру, і Ксаден заплющив очі, його щелепа знову напружилася до хрускоту. Віолет підняла погляд, щоб перевірити його реакцію. Його очі відкрилися, і вони зустрілися. У його погляді була суміш болю, довіри і чогось ще, чого вона не могла ідентифікувати, але що змусило її серце знову прискорити биття.
Кожен стібок був тортурою для них обох. Для нього – фізичним болем, який він терпів без жодного звуку. Для неї – емоційним випробуванням, оскільки вона відчувала кожен його поштовх, кожне напруження м’язів. Її пальці були тонкими і звичними до пергаменту, не до такої грубої роботи, але вона змусила себе бути твердою. Вона пам’ятала настанови: рівно, щільно, щоб рана добре зрослася.
Запах крові та спирту заповнив кузню. Мерхкотіння вугілля відкидало довгі, химерні тіні, що танцювали навколо них, створюючи ілюзію, ніби вони були єдиними людьми на світі. Час розчинився. Існувала тільки рана, голка, нитка і їхні погляди, що зустрічалися знову і знову.
Коли вона просувала голку, її пальці торкалися його теплої, вологої шкіри. Кожен дотик був випадковим, вимушеним, але між ними виникала електрика. Віолет відчувала, як її власне тіло реагує на цю близькість – легке запаморочення, прискорений пульс, який не мав нічого спільного зі страхом за його життя. Вона бачила, як його зіниці розширюються щоразу, коли її рука торкалася його, а м’язи на його щелепі ще більше напружувалися.
Ксаден не відводив погляду. Його очі були глибокими, темними озерами, в яких відбивалися відблиски полум’я. В них читалося стільки всього: біль, витривалість, вдячність, і та неприхована туга, яку він ніколи не дозволяв собі показувати. Він був людиною, яка ніколи не шукала співчуття, але зараз, у цій миті вимушеної вразливості, він дозволяв їй бачити його справжнього.
Віолет відчула, як її щоки гарять. Вона була так близько до нього, що могла відчути тепло його дихання, чути його прискорене серцебиття. Їхні коліна майже торкалися, і весь її світ звузився до цієї кімнати, цього запаху, цього чоловіка.
Останній стібок. Вона зав’язала вузол, її руки злегка тремтіли. Рана тепер була щільно зашита, хоч і не ідеально. Кровотеча зупинилася, і вона відчула хвилю полегшення.
— Готово, — вона прошепотіла, її голос був хрипким.
Ксаден повільно видихнув, ніби тримав повітря в легенях увесь цей час. На його чолі виступили краплі поту. Він все ще дивився на неї, і тепер у його погляді з’явилася нова емоція – якась дивна ніжність, що була абсолютно нехарактерною для нього.
— Дякую, Совер, — його голос був глибоким і сиплим. — Я… я винен тобі.
Віолет відкинулася назад, її м’язи боліли від напруги. Вона подивилася на свої руки, забруднені його кров’ю, потім на нього.
— Просто… будь обережнішим, — вона не знала, що ще сказати.
Він кивнув. Потім, дуже повільно, він простягнув руку і, не відриваючи погляду від її очей, обережно торкнувся її щоки. Його пальці були грубими, але дотик був неймовірно ніжним, таким легким, що вона ледве його відчула. Він провів великим пальцем по її вилиці, потім відвів руку.
Цей єдиний, майже невловимий дотик промовив більше, ніж будь-які слова. Це був дотик людини, яка давно не отримувала фізичної близькості, людини, яка зазвичай тримала всіх на відстані, але зараз дозволила собі бути вразливою. Він дозволив їй побачити його біль, довірив їй своє життя, і тепер торкнувся її так, ніби вона була найкрихкішим скарбом.
Віолет відчула, як її шкіра горить у місці його дотику. Її серце калатало так сильно, що, здавалося, готове вистрибнути з грудей. Вона знала, що після цієї ночі, після цих дотиків, після цієї вимушеної близькості, їхні стосунки ніколи не будуть такими, як раніше. Щось змінилося. Щось важливе, незворотне.
Він підвівся, повільно, з видимим зусиллям, але тепер стояв прямо. Його погляд був такий же інтенсивний, як і раніше, але в ньому з’явилася нова глибина. Він підібрав свій плащ і накинув його, приховуючи рану.
— Іди, Совер, — сказав він, його голос знову був твердим, але тепер у ньому відчувалася незвичайна м’якість. — Тобі потрібно спати.
Вона встала, відчуваючи, як у неї крутиться голова. Вона кивнула, не в силах вимовити ані слова. Вона знала, що ніколи не забуде цієї ночі. Ні запаху крові й металу, ні його стоїчного обличчя, ні електрики між ними. І вона знала, що він теж не забуде.
Вона розвернулася і, не озираючись, вийшла з кузні, залишивши його самого в мерехтливому світлі вугілля. Холодне осіннє повітря Бейскемпу здалося їй ще більш пронизливим, але всередині неї палав вогонь, запалений випадковим дотиком і незвичайною довірою.