Розділ 1
За три роки Какаші Хатаке завалив дев'ять команд генінів. Дев'ять разів він приходив до Хокаґе й казав одне й те саме: повернути до Академії. Того вечора він ішов до меморіального каменя з новиною, яку не знав, як вимовити вголос.
Камінь стояв на краю тренувального поля номер три, за трьома дерев'яними стовпами, до одного з яких сьогодні вранці він прив'язав білявого хлопчиська в помаранчевому. Мотузка ще висіла там, розрізана навскіс. Какаші торкнувся її пальцем, проходячи повз. Розрізав не він.
Сонце вже сіло, але небо над лісом ще тримало блідий жовтий колір, як слабкий чай. Цвіркуни в траві стрекотіли так голосно, ніби хтось мав їм за це заплатити. Какаші став перед каменем, засунув руки в кишені й якийсь час просто мовчав. Він робив так майже щоранку, і саме через це запізнювався на всі зустрічі. Учні вже встигли придумати йому прізвисько, він чув, як Сакура шепотіла його Наруто. Щось про старого збоченця з книжкою. Справедливо.
— Ну, — сказав він нарешті. — Привіт, Обіто.
Ім'я було вибите в другому стовпчику, між двома іншими, які нічого не важили для Какаші, і він давно знав його положення напам'ять, як знають на дотик вимикач у темній кімнаті. Трохи нижче — Рін. Ще нижче, в іншому році, — ім'я, яке він не читав, бо досі не міг.
— Я сьогодні знову влаштував ту саму перевірку. Дзвіночки. Як у сенсея.
Він дістав з кишені два дзвіночки й потряс. Вони дзенькнули тонко, по-дитячому, і цей звук одразу повернув його на двадцять років назад, на це саме поле, де Мінато-сенсей стояв, усміхаючись, з такими самими дзвіночками на поясі, а Обіто, якому ще не виповнилося й десяти, кричав, що зараз усіх переможе, і падав у кущі.
Тоді Какаші вважав перевірку дурницею. Він був найкращим у випуску, у п'ять років закінчив Академію, і йому здавалося, що команда — це просто двоє людей, які плутаються під ногами. Він кинувся на сенсея сам, без плану, певний, що впорається. Обіто кинувся окремо, з криком. Рін стояла збоку й не знала, кому допомагати. Мінато-сенсей забрав у них дзвіночки за кілька хвилин, навіть не спітнівши, а потім сів на траву й довго пояснював, чому вони всі троє провалилися. Какаші тоді слухав, стиснувши зуби, і чув лише одне: його назвали таким самим, як ці двоє.
Він зрозумів, що мав на увазі сенсей, набагато пізніше. Коли пояснювати вже не було кому.
— Дев'ять команд, — сказав він каменю. — Я тобі про кожну розповідав. Діти не погані. Здібні навіть. Але жодна не подумала про того, хто поруч. Кожен хапав дзвіночок для себе. Я дивився на них і бачив себе в тринадцять років, і повертав їх назад, бо знав, чим це закінчується.
Він помовчав. Десь у траві замовк і знову завівся цвіркун.
— А сьогодні пройшли, — сказав Какаші. — Трійко. Уявляєш? Хлопець — то син сенсея. Я тобі розповідав. Голосний, як ти. Навіть голосніший. Їсть рамен тричі на день і вважає, що це дієта. Друга — дівчинка, розумна, страшенно розумна, і досі думає, що головне — сподобатися Саске. А третій...
Він замовк, бо третього було найважче описати. Саске Учіха сидів сьогодні під деревом, тримаючи в руці свій обід, і дивився на прив'язаного Наруто так, наче розв'язував задачу, відповідь на яку йому не подобалася. А потім простягнув коробку. Без слова. Просто простягнув, усупереч наказу, усупереч власній гордості, і Сакура слідом за ним — тремтячи, але простягнула теж.
— Третій — Учіха, — сказав Какаші. — Останній. Дивиться на світ так, ніби той йому щось винен. Я знаю цей погляд. У мене самого такий був. Ти мені тоді казав, що я придурок. Ти був правий.
Позаду тріснула гілка.
Какаші не обернувся. Він почув цього гостя ще за сто метрів: такої кількості шуму, як від Наруто Узумакі в лісі, не видавав навіть розлючений кабан.
— Можеш виходити, — сказав він. — Ти наступив на кожну суху гілку на цьому полі. Це навіть вражає.
Кущ за стовпами зашарудів, і звідти, червоний від сорому й злості водночас, виліз Наруто. На щоці подряпина, у волоссі листя.
— Я не стежив! — заявив він одразу. — Я просто йшов! Повз!
— Звичайно.
— Я хотів спитати... — Наруто підійшов ближче, втупився в камінь, тоді в Какаші, тоді знову в камінь. — Ну, ти ж завжди запізнюєшся. Сакура каже, ти просто лінивий. А Саске каже, що ти це спеціально, щоб нас дратувати. А я подумав, може, ти щось робиш. Секретне. Тренуєшся. Якусь техніку, про яку нікому не можна знати.
Какаші подивився на нього збоку. Хлопчик був на голову нижчий за нього, мав очі сенсея й зовсім не мав сенсеєвого спокою. Він стояв, переминаючись з ноги на ногу, і чекав відповіді з такою надією, що відмовити йому було б жорстоко. А сказати правду — ще жорстокіше.
— Секретна техніка, — сказав Какаші. — Так. Дуже складна. Називається «стояти й думати».
— Що?! Це не техніка!
— Ти просто не вмієш.
Наруто розтулив рота, щоб заперечити, і раптом затнувся. Він подивився на камінь уважніше. На вибиті рівними стовпчиками імена. На свіжі квіти біля підніжжя — хтось приніс сьогодні хризантеми, жовті, трохи прим'яті.
— А це що? — спитав він тихіше. — Сьогодні вранці ти теж сюди дивився. Перед тим, як прив'язати мене.
— Ти помітив?
— Я все помічаю, даттебайо.
Какаші хмикнув під маскою. Наруто помічав рівно стільки, скільки помічають діти, на яких ніхто ніколи не дивиться: усе, що могло б стосуватися їх самих.
— Тут імена тих, хто загинув на місіях, — сказав він. — Шинобі Конохи. Тих, хто не повернувся.
Наруто довго мовчав. Цвіркуни стрекотіли. Над лісом вийшла перша зірка.
— А ти когось тут знаєш? — спитав він.
Какаші міг збрехати. Брехати він умів чудово, це було частиною професії. Він міг сказати «ні», або «всіх потроху», або «а тобі що до того», і хлопець би відчепився.
— Друга, — сказав він. — І ще одну подругу. І вчителя.
Наруто кивнув, ніби щось для себе вирішив. Потім підійшов до каменя ближче, присів, розглядаючи імена на рівні очей.
— Я колись теж буду сильний, — сказав він. — Сильніший за всіх Хокаґе. І тоді ніхто з моєї команди сюди не потрапить. Ні Сакура, ні навіть цей дурний Саске. Ні ти.
Він сказав це так буденно, ніби повідомляв, що завтра піде дощ. Какаші відчув, як щось усередині, давно стиснуте в кулак, ледь-ледь розтиснулося.
Колись на цьому самому полі інший хлопчик з окулярами на лобі казав майже те саме. Обіто теж обіцяв стати Хокаґе. Обіто теж вважав, що досить захотіти — і ніхто не помре. Він помилився. Мрія не вберегла ні його, ні Рін, а Какаші лишила чуже око під пов'язкою і двадцять років ранків біля цього каменя.
Але Обіто тоді, на місії біля мосту Каннабі, сказав і дещо інше. Те, що Какаші запам'ятав краще за всі техніки, які скопіював шаринґаном. Ті, хто порушують правила, — сміття. Але ті, хто кидають друзів, — гірші за сміття.
Сьогодні троє дітей порушили його наказ, щоб поділитися обідом. За правилами — сміття. Але не гірші.
— Наруто, — сказав Какаші.
— А?
— Ти голодний?
Хлопець підскочив так, ніби його вдарило блискавкою.
— Ти пригощаєш?! Справді? Ічіраку? Великий з подвійною свининою?
— Я такого не казав.
— Ти сказав! Ти сказав «голодний», а це майже те саме!
Какаші зітхнув. Потім ще раз подивився на камінь — на друге ім'я в другому стовпчику, на третє в іншому році, яке так і не прочитав.
«Наступного ранку я знову запізнюся, — сказав він подумки. — Але, може, не так сильно».
Він сховав дзвіночки в кишеню. Вони дзенькнули там, приглушено, ніби хтось засміявся в сусідній кімнаті.
— Гаразд, — сказав він. — Один рамен. Звичайний.
— Подвійна свинина!
— Звичайний.
— Ну хоч яйце!
— Подумаю.
Вони пішли з поля в бік вогнів села, і Наруто всю дорогу розповідав, як завтра вони виконають першу справжню місію, якої рангу вона буде, скільки ворогів він переможе, і що Саске, напевно, злякається, а Сакура, напевно, нарешті помітить, хто з них насправді крутіший. Какаші слухав і не перебивав. Він тримав руки в кишенях, і пальці лівої руки весь час торкалися дзвіночків.
Біля Ічіраку горів ліхтар, і Теучі, побачивши їх, підняв брови аж до пов'язки.
— Какаші-сан? З учнем? Оце так новина.
— Не кажіть нікому, — попросив Какаші. — У мене репутація.
Наруто вже сидів на табуреті й бовтав ногами, замовляючи на весь голос. Какаші сів поруч і розгорнув свою книжку, бо треба ж було кудись подіти очі.
Він не прочитав жодного рядка. Він думав про те, що завтра вранці зайде до Хокаґе і вперше за три роки скаже не «повернути до Академії», а інше. Три слова, які колись сказав про нього самого Мінато-сенсей, усміхаючись так, наче й не сумнівався. «Команда сім. Пройшли».
Перед ним поставили миску. З неї піднімалася пара, і в ній, всупереч усім його словам, плавало яйце.
— Від закладу, — підморгнув Теучі. — За першу команду.
— Це вже друга, — тихо сказав Какаші, але так, що його ніхто не почув.