Розділ 1
Хіната Г'юґа плела цей шарф уже втретє. Двічі вона розпускала його до останньої петлі, бо вночі, лежачи без сну, раптом уявляла, як Наруто розгортає подарунок, ввічливо дякує й ховає його в шафу, і від цієї картини хотілося сховатися під ковдру й не виходити до весни.
Сніг почав падати після обіду, лагідно й густо, і до вечора засипав тренувальний двір маєтку Г'юґа так, що дерев'яні манекени стояли в білих шапках, як старі, які задрімали на лавці. Хіната сиділа на енґаві, підібгавши ноги, з клубком червоної вовни на колінах. Спиці тихо цокали. Чай поруч давно вистиг.
— Ти знову пропустила петлю, — сказала Ханабі, визираючи з-за сьодзі. — Отам, третій ряд знизу.
— Я бачу.
— Ще б пак, у тебе б'якуґан. А я й без нього з двох метрів бачу. — Сестра всілася поруч, загорнувшись у батькове хаорі, яке їй було завелике. — Скільки ти ще будеш над ним сидіти? Війна закінчилася півроку тому. Він живий. Він тут. Просто піди й віддай.
Хіната нічого не відповіла. Вона вирівняла петлю, потім ще одну. Ханабі мала рацію, і від цього було тільки гірше.
Війна закінчилася півроку тому. Півроку тому вона стояла поруч із ним на полі бою, тримала його за руку, і крізь долоню в неї текла чакра Курами — гаряча, як камінь, що весь день пролежав на сонці. А ще раніше, до війни, вона кинулася між ним і Пейном, кричала, що любить його, і була певна, що помре, і це, на диво, було легко. Легше, ніж тепер сидіти на енґаві зі спицями.
Бо тоді не треба було чекати відповіді.
А він так і не відповів. Не тому, що був жорстокий. Наруто не вмів бути жорстоким навмисно. Він просто... мабуть, не почув. Або почув і вирішив, що це було сказано в розпалі бою, як кажуть «бережи себе» чи «вперед», і не означало того, що означало. Після війни він постійно був чимось зайнятий: ремонт села, тренування з новою рукою, яку йому зробили з клітин Хашірами, місії, засідання з Какаші-сенсеєм, який тепер був Хокаґе й щоранку виглядав так, ніби його покарали. Вони бачилися на вулиці. Вітались. Він усміхався, махав рукою, кричав «Хінато, привіт!» — і біг далі.
Вона розуміла. Справді розуміла. І все одно плела вже втретє.
Першу версію вона почала ще восени, коли листя на деревах біля монумента Хокаґе стало мідним. Тоді вовна була помаранчева, кольору його старого костюма, і на другому ряду Хіната зрозуміла, що це дитяче: він більше не носив той костюм, він виріс, і вона не хотіла дарувати йому подарунок для хлопчика, якого вже не було. Друга версія була чорна, практична, з рівним візерунком, — і в ній не було нічого від неї самої, як у листі, написаному чужими словами. Червону вовну вона купила на ринку біля крамниці Яманака, і Іно, побачивши її, тільки підняла брову й нічого не спитала, за що Хіната досі була їй вдячна.
Червоний — то був колір, яким вона думала про нього. Не помаранчевий, як усі. Червоний, як вогонь, біля якого гріються.
— Сестро, — сказала Ханабі зовсім іншим голосом, тихіше. — Біля воріт хтось є.
Хіната не мусила активувати б'якуґан. Вона знала цю чакру так, як знають запах власного дому: тепла, неспокійна, завжди трохи завелика для тіла, в якому живе. Спиці завмерли.
— Ні, — сказала вона.
— Так, — сказала Ханабі з таким задоволенням, що в Хінати спалахнули вуха. — Він тупцяє там уже хвилин п'ять. Мабуть, боїться батька. Я піду його впущу.
— Ханабі, ні!
Але сестра вже бігла через засніжений двір, лишаючи за собою глибокі сліди, і за мить ворота рипнули.
Хіната запхала шарф під дзабутон. Потім витягла, бо там його було видно ще більше. Потім поклала на коліна й накрила долонями, ніби це могло його приховати.
Наруто увійшов у двір, обтрушуючи сніг з плечей. На ньому була звичайна чорна куртка, пов'язка шинобі на лобі, і не було шапки, через що сніг сидів у його волоссі, як цукор на булочці. Ніс червоний. Права рука в бинтах — він досі носив їх поверх нової руки, бо казав, що так звичніше.
— Е-е, привіт, — сказав він і помахав. — Хінато. Привіт. Ханабі сказала, що ти тут.
— Привіт, Наруто-куне.
Ханабі за його спиною зробила страшні очі, показала на шарф, потім на Наруто, потім знову на шарф і зникла в домі з таким тріумфом, ніби щойно виграла бій.
Наруто постояв біля енґави, переминаючись. Потім, не чекаючи запрошення, сів поруч, на відстані, в яку поміщалася ще одна людина. Подув на руки.
— Холодно, — сказав він.
— Так.
— Сніг.
— Так.
Він засміявся сам із себе, коротко й незграбно, і потер потилицю.
— Я не вмію такого, — сказав він. — Сакура-тян каже, що я в таких речах як... як камінь. Ні. Як цеглина. Вона каже, цеглина розумніша.
Хіната не знала, що відповісти, і промовчала. Сніг падав між ними й двором тихою завісою. Десь у глибині маєтку дзенькнула чашка — мабуть, Ханабі підслуховувала.
— Я тут думав, — почав Наруто, і замовк. — Ні. Не так. Я тут не думав. Я півроку не думав, і це проблема. Бо я мав думати, а я... Короче.
Він повернувся до неї. Очі в нього були такі ж сині, як у дитинстві, коли вона дивилася на нього з-за паркану Академії й боялася дихати, і такі ж уперті.
— Тоді, з Пейном, — сказав він. — Ти сказала одну річ.
Хіната відчула, як серце пропустило удар, а потім, наче вибачаючись, заколотилося вдвічі швидше.
— Я пам'ятаю, — ледь чутно сказала вона.
— А я ніби пам'ятаю, і ніби ні. Бо там усе горіло, і я злився, і Курама ревів, і я подумав... Не знаю, що я подумав. Що ти сказала це, бо так кажуть, коли все. Коли кінець. А потім Неджі... — Він затнувся, і обоє на мить замовкли, бо ім'я Неджі досі було важко вимовляти вголос. — А потім стільки всього сталося. Я весь час кудись біг. І весь час у мене було відчуття, ніби я щось забув удома. Знаєш, як коли виходиш, а потім посеред вулиці зупиняєшся й не можеш згадати, чи вимкнув чайник.
Хіната кліпнула.
— Чайник?
— Погане порівняння, — швидко сказав Наруто. — Забудь про чайник. Я хотів сказати, що... — Він глибоко вдихнув, як перед стрибком з даху. — Що я тоді не відповів. А треба було. І я прийшов спитати, чи ще... ну... чи ще не пізно.
Сніг падав. На даху щось м'яко зсунулося й упало у двір із тихим шелестом. Хіната дивилася на свої руки, що лежали на червоній вовні, і не могла змусити себе підвести очі.
Усе життя вона дивилася на його спину. На помаранчеву спину, яка бігла попереду, падала, вставала й знову бігла. Вона навчилася йти слідом, навчилася ставати сильнішою, щоб колись наздогнати. Вона ніколи не думала, що він може зупинитися й обернутися. Що він може сісти поруч на засніжену енґаву й чекати, поки вона наважиться.
— Наруто-куне, — сказала вона. — Ти ж не повинен. Я тоді не чекала, що ти...
— Я знаю, що не повинен. — Він насупився. — Я хочу. Це різне.
Вона нарешті підвела погляд. Він сидів, напружений, як перед боєм, із червоним носом і снігом у волоссі, і вперше, скільки вона його знала, виглядав наляканим.
Хіната повільно взяла шарф із колін. Він був не доплетений: бракувало ще з десяти рядів, і кінець висів на спиці з клубком, що скотився на підлогу. Вона простягнула його Наруто разом зі спицею.
— Він ще не готовий, — сказала вона. — Я його тричі розпускала.
Наруто взяв шарф обережно, так, ніби той міг розсипатися. Покрутив у руках. Подивився на червону вовну, на рівні петлі, на ту, пропущену в третьому ряду знизу.
— Це мені? — спитав він.
— Тобі.
— А чому ти його розпускала?
Вона могла б збрехати. Сказати, що петлі виходили криві. Але він щойно сказав «я хочу», хоча це було страшно, і вона подумала, що теж може бути сміливою — хоча б раз не на полі бою.
— Бо боялася, що ти його не носитимеш, — сказала вона.
Наруто подивився на неї так, ніби вона сказала щось абсолютно безглузде. Потім, не кажучи ані слова, обмотав недоплетений шарф довкола шиї. Спиця стирчала збоку, як антена. Клубок теліпався на грудях.
— Наруто-куне, він же не закінчений...
— Ну то закінчуй, — сказав він і всміхнувся вперше за весь вечір, широко, по-справжньому, тією усмішкою, яку вона пам'ятала з дитинства. — Я почекаю. Я тут посиджу. Скільки треба.
Він присунувся ближче, так, що та відстань, в яку поміщалася ще одна людина, зникла. Тепер вона відчувала тепло його плеча крізь куртку.
Хіната взяла спицю. Руки тремтіли, і перша петля вийшла кривою. Наруто нічого не сказав. Він сидів поруч, дивився на сніг і дихав на замерзлі пальці, і коли вона нарешті насмілилася нахилити голову йому на плече — легко, ледь-ледь, — він не здригнувся й не відсунувся. Тільки накрив її долоню своєю, забинтованою, теплою, і тримав, поки сніг засипав двір, і манекени, і їхні сліди від воріт до енґави.
У глибині дому знову дзенькнула чашка. Ханабі, мабуть, розлила чай.