Розділ 1
Від воріт кварталу Учіха до їхнього дому було сто сорок два кроки. Того вечора Ітачі порахував їх двічі, бо вперше в житті не був певен, що дійде.
Над дахами ще трималося рудувате світло, і віяла з гербом клану на стінах здавалися темнішими, ніж удень. Пахло смаженою рибою з чиєїсь кухні, мокрим каменем після полудневого дощу, димом. Стара Уручі з крамниці рисових крекерів підмітала ґанок і кивнула йому. Він кивнув у відповідь. Це був звичайний вечір. Він мусив бути звичайним.
Слова Данзо досі сиділи в ньому, важкі й неперетравні. «Ти розумієш, що вибору немає». Ітачі розумів. Він розумів це краще за старого в бинтах, краще за Третього, який не прийшов на ту розмову, краще за власного батька, який щовечора сидів над картами й рахував людей, ніби ті були фігурами для го. Від розуміння легше не ставало. Тільки чіткіше.
Ще тридцять кроків.
Він зупинився біля паркану, бо почув за ним свист сюрікена й глухий удар у дерево. Потім ще один. Потім — сердите сопіння, яке він упізнав би з будь-якої відстані.
Саске стояв посеред двору з мішечком зброї на поясі й мішенню, прибитою до старої сливи. Три сюрікени стирчали в корі. Один — точно в центрі. Два — так далеко від нього, що, здавалося, їх кидала інша людина.
— Знову зліва заносить, — сказав Ітачі, перш ніж устиг вирішити, чи варто щось казати.
Саске обернувся так різко, що мало не впав.
— Брате! Ти рано!
Рано він не прийшов. Він запізнився на дві години проти того, що обіцяв уранці. Але для семирічного «рано» означало «до того, як я пішов спати», і Ітачі не став виправляти.
— Ти бачив? — Саске вже біг до сливи, висмикував сюрікени, повертався. — Один у центр. Я вчора жодного не поцілив, а сьогодні один. Тато навіть не подивився.
Останні слова він сказав тихіше, ніби вони вирвалися випадково. Ітачі знав цей тон. Знав, як воно — стояти у дворі й чекати, що батько обернеться, а батько не обертається, бо дивиться на старшого сина. Він довго вважав, що це несправедливо щодо Саске. Тепер думав, що, може, це було єдине добре, що батько зробив для молодшого: не прикув до себе.
— Бачив, — сказав Ітачі. — Добрий кидок.
Саске засяяв. Потім, наче згадавши щось, примружився й підійшов ближче, тримаючи сюрікени перед собою, як підношення.
— Потренуєш мене? Хоч трохи. Ти казав «наступного разу» вже... — він почав загинати пальці, збився, — багато разів.
Ітачі подивився на ці пальці. Брудні, з подряпиною на кісточці, з обгризеним нігтем на мізинці, за що мати сварила. Він мав відповісти так, як відповідав завжди: двома пальцями в лоб, «вибач, Саске, наступного разу». Це була їхня маленька п'єса, і обидва знали свої ролі. Саске мав образитися, потерти лоба, піти ображений, а наступного ранку забути.
Але скільки ще залишилося тих «наступних разів»?
Він поклав сумку на ґанок.
— Гаразд.
Саске завмер з відкритим ротом, ніби підозрював пастку.
— Справді?
— Поки мама не покличе вечеряти. Дай сюди.
Він узяв один сюрікен, зважив на долоні. Метал був ще теплий від брата.
— Ти дивишся на мішень, — сказав Ітачі. — Це правильно. Але ти дивишся тільки на неї. А рука в тебе думає сама по собі. Ось, стань отак.
Він став позаду, поклав долоні братові на плечі й трохи розвернув його. Саске був такий худий, що крізь футболку відчувалися лопатки. Від волосся пахло пилом і сонцем.
— Лікоть не відводь. Коли кидаєш, не дивись, куди летить. Дивись, куди вже прилетіло.
— Як це — вже?
— Уяви, що сюрікен уже в центрі. А ти просто відпускаєш його туди, де він і так має бути.
Саске насупився, обмірковуючи. Потім кинув. Сюрікен ввійшов у кору на два пальці від центру.
— Ще, — сказав Ітачі.
Вони кидали, доки світло не стало синім. Саске пітнів, сопів, двічі ледь не розплакався від злості й двічі стримався, бо брат дивився. Ітачі майже не говорив. Поправляв лікоть, повертав зап'ясток, мовчки подавав наступний сюрікен. Колись так само вчив його Шісуй — на скелях над річкою Накано, де вода шуміла так, що доводилося кричати. Шісуй сміявся, коли Ітачі промахувався, і цей сміх ніколи не принижував. Ітачі намагався згадати, як саме він сміявся, і не міг. Минуло лише кілька тижнів, а звук уже вислизав.
На дванадцятому кидку Саске поцілив у центр. На тринадцятому — знову.
Він обернувся до брата з таким обличчям, ніби щойно переміг Хокаґе в бою.
— Ти бачив?!
— Бачив.
— Двічі підряд!
— Я рахую.
— Покажи тепер ти. Ну покажи. Ти вмієш із заплющеними очима, я знаю, мені Шісуй казав... — він затнувся, бо згадав, що про Шісуя вдома тепер не говорили, і швидко закінчив: — ...я знаю, що вмієш.
Ітачі взяв останні чотири сюрікени. Він не став заплющувати очі. Він дивився на брата, поки кидав, — через плече, не на мішень, — і почув чотири удари, що злилися в один.
Саске повільно підійшов до сливи. Чотири сюрікени стояли в центрі, ряд до ряду, вістря в вістря.
— Як? — прошепотів він. — Ти ж навіть не дивився.
— Дивився, — сказав Ітачі. — Просто не туди.
З дому почувся голос матері: вечеря, руки мити, обидва. Саске застогнав, як стогнуть усі діти, яких відривають від чогось важливого, і почав збирати зброю. Ітачі допомагав. Пальці в нього не тремтіли. Він за цим стежив.
На ґанку, поки знімали сандалі, Саске раптом спитав, не дивлячись на нього:
— А коли я закінчу Академію, ти візьмеш мене в АНБУ?
— В АНБУ не беруть за проханням.
— Я знаю. — Саске смикнув ремінець сандалі, який ніяк не піддавався. — Але ти ж капітан. Ти можеш сказати, що я добрий. Я буду добрий. Я вже двічі підряд.
Ітачі присів поруч і розстебнув ремінець одним рухом.
— Ти не мусиш іти туди, де я, — сказав він. — Ти можеш піти кудись, де краще.
— Де краще, ніж з тобою?
Він не знайшов відповіді. Саске й не чекав її: він уже стрибнув у дім, кричачи матері, що влучив у центр, і з кухні долинуло її спокійне «я чула, я все чула, руки». Ітачі ще трохи посидів на сходинці, тримаючи в руці братову сандалю. Вона була мала, з потертою підошвою, і він поставив її рівно, поруч із другою, носками до дверей — так, як ставлять взуття люди, які збираються вранці вийти з дому.
На вечерю була скумбрія й місо з тофу. Батько сидів на своєму місці, прямий, як завжди, і їв мовчки. Один раз він підвів очі на Ітачі — довгий, оцінювальний погляд, у якому було запитання, поставлене ще вчора на зібранні біля храму Нака. Ітачі витримав цей погляд і нічого не відповів. Батько повернувся до риби.
Мати підклала Саске більше рису. Він розповідав про тринадцятий кидок, потім про дванадцятий, потім знову про тринадцятий, і мати слухала так, ніби чула вперше. Під столом Саске бовтав ногами й зачіпав коліно Ітачі. Ітачі не відсувався.
Він дивився на них трьох у теплому жовтому світлі лампи й намагався запам'ятати. Не обличчя — обличчя він знав. Дрібниці. Як мати заправляє волосся за вухо лівою рукою, хоча все робить правою. Як батько, кладучи палички, вирівнює їх паралельно краю столу. Як Саске, коли каже щось важливе, трохи гучніше наголошує останнє слово. «Двічі підряд». «Ти ж навіть не дивився».
Шаринґан бачить усе й нічого не забуває. Уперше Ітачі був йому вдячний.
Після вечері Саске заснув, не дочекавшись ванни, — просто на татамі в кімнаті, обійнявши подушку й не знявши шкарпеток. Мати хотіла його збудити, але Ітачі сказав: я віднесу. Вона подивилася на нього трохи здивовано, бо він давно не пропонував таких речей, і всміхнулася.
— Ти гарний брат, — сказала вона. — Він тебе так любить, Ітачі. Іноді мені аж страшно.
— Чому страшно?
Мікото задумалася. Вона завжди думала, перш ніж відповісти, — цього Саске від неї не взяв.
— Бо коли так любиш, — сказала вона нарешті, — то й болить так само.
Він підняв брата на руки. Саске був важчий, ніж минулої зими, і пробурмотів крізь сон щось про центр мішені. Ітачі заніс його до кімнати, поклав на футон, накрив ковдрою. Зняв шкарпетки — Саске смикнув ногою й не прокинувся.
На підвіконні лежав сюрікен, той самий, тринадцятий. Саске забрав його з собою, щоб зберегти. Ітачі взяв його, покрутив у пальцях, поклав назад.
Він сидів біля футона довго. Надворі цвіркуни перекрикували один одного, десь гавкав пес, у далекому кінці кварталу хтось грав на сямісені — фальшиво, безладно, мабуть, старий Текка після саке. Місяць піднявся над храмом Нака й поклав на ковдру смугу світла.
«Ненавидь мене, — думав Ітачі. — Коли настане той день, ненавидь мене так сильно, щоб на мене тобі вистачило сил. Ненавидь, бо нічого іншого я тобі не зможу залишити».
Він підняв руку. Два пальці, зігнуті так, як завжди. Торкнувся братового лоба — легко, ледь-ледь, щоб не збудити.
Саске зморщив носа уві сні й пробурмотів:
— Наступного разу...
Ітачі завмер. Потім усміхнувся — уперше за весь цей довгий день — і відповів так тихо, що навіть цвіркуни його не почули:
— Так. Наступного разу, Саске.
Він вийшов і засунув за собою сьодзі. До ночі, про яку не можна було думати, лишалося чотири дні. Він порахував їх, як рахував кроки від воріт, — і пішов до своєї кімнати, тримаючи спину рівно, щоб мати, якщо раптом визирне з кухні, не помітила нічого.