Розділ 1
О другій сорок ночі, коли Наруто Узумакі вже вимив усі каструлі й рахував у касі дрібняки, телефон на прилавку засвітився повідомленням від Сакури: «Він тут. Третій поверх, кардіологія. Не роби дурниць». Наруто перечитав його чотири рази, а потім поставив на плиту найбільшу каструлю, яку мав.
Ічіраку стояла на розі біля центральної лікарні Конохи вже сорок років. Старий Теучі відкрив її ще тоді, коли тут була пустка й трамвайне депо, і за ці роки забігайлівка не змінилася: шість табуретів, стійка з темного дерева, затерта до блиску ліктями, тканинна завіса над входом, яку взимку доводилося прищіпати, щоб не задувало. Два роки тому Теучі пішов на пенсію, і Аяме, його донька, запропонувала Наруто нічні зміни. Він погодився одразу. Удень він учився в університеті — соціальна робота, третій курс, — а вночі варив бульйон для лікарів, медсестер і тих, хто сидів у приймальному покої й не міг спати.
Нічні клієнти були особливі. Вони не поспішали. Вони не дивилися в телефони. Вони сідали на табурет, клали руки на стійку й довго мовчали, і Наруто давно навчився цю тишу не ламати.
О третій десять завіса відхилилася.
Саске Учіха виглядав так, ніби останні п'ять років жив у літаку. Темне пальто, дорожче, ніж уся Ічіраку разом із вивіскою. Сорочка з розстебнутим коміром. Під очима синці, яких не замалюєш жодним тональним кремом. Волосся довше, ніж Наруто пам'ятав, і та сама, абсолютно та сама манера зупинятися у дверях, ніби оцінюючи, чи варто це приміщення його присутності.
Він побачив Наруто й завмер.
— Ти, — сказав він.
— Я, — погодився Наруто. — Сідай. Холодно.
Саске не сів. Він стояв під завісою, і крізь щілину за його спиною видно було мокрий асфальт, червоний хрест на фасаді лікарні, жовтий ліхтар, під яким кружляли перші сніжинки.
— Я не знав, що ти тут працюєш.
— Знаю, що не знав. Ти б тоді пішов у «Сім-одинадцять» по сендвіч із тунцем. Сідай, кажу.
Секунду здавалося, що Саске таки розвернеться й піде. Наруто бачив, як напружилася його щелепа, — точно так само, як колись, у восьмому класі, коли вчитель Ірука оголосив, що вони вдвох їдуть на олімпіаду з фізики, і Саске сказав, що краще з'їсть свій підручник. Вони тоді посіли друге місце. Саске не розмовляв з ним тиждень, бо вважав, що Наруто завалив останню задачу. Наруто справді її завалив.
Саске сів на крайній табурет. Поклав руки на стійку. Пальці в нього були довгі й білі, і на середньому, як у шкільні роки, — мозоль від ручки.
Наруто зняв кришку з каструлі. Пара вдарила в стелю, і запахло свинячими кістками, імбиром, соєвим соусом, зеленою цибулею.
— Я не голодний, — сказав Саске.
— Мені байдуже.
Він налив бульйон, поклав локшину, два шматки свинини, половинку яйця, нарі, і — після короткої паузи — дістав з холодильника помідор, нарізав його тонкими скибочками й виклав зверху. Ніхто не клав помідори в рамен. Це було абсурдно. Саске їх обожнював з десяти років.
Саске подивився на миску. Потім на Наруто. Потім знову на миску.
— Ти досі пам'ятаєш.
— Я в тебе в рюкзаку шість років знаходив помідори. Ти їх жер замість яблук, як ненормальний. Таке не забувається.
Саске взяв палички. Розламав. Довго тримав їх над миською, не торкаючись.
— Як він? — спитав Наруто.
Тиша. Пара. За вікном проїхала швидка, без сирени, лише блимаючи синім.
— Стабільний, — сказав нарешті Саске. — Так кажуть. Стабільний. Я не знаю, що це означає. Я питав три рази, і троє різних лікарів сказали «стабільний» з трьома різними обличчями.
— Сакура там. Вона тобі скаже правду.
— Сакура сказала мені, що я ідіот, — сухо відповів Саске. — Ще до того, як сказала «привіт».
Наруто засміявся. Саске — ні, але кутик його рота смикнувся.
Ітачі захворів ще тоді, коли вони обидва були в старших класах. Наруто пам'ятав, як старший брат Саске приходив по нього до школи — високий, худий, завжди трохи блідий, з тією спокійною усмішкою, від якої дівчата з паралельного класу губили зошити. Пам'ятав, як Ітачі одного разу купив їм обом рамен саме тут, в Ічіраку, і сказав Наруто, що той єдиний, з ким Саске свариться по-справжньому. «Це добре, — сказав тоді Ітачі. — Це означає, що він тобі довіряє». Наруто не зрозумів. Саске почервонів і пролив бульйон.
А потім був той рік, коли Ітачі став хворіти частіше, і Саске почав зникати. Не приходив на тренування з кендо. Не відповідав на повідомлення. А після випускного просто поїхав до Токіо, на юридичний, з повною стипендією і жодним словом на прощання. Наруто дізнався про це від Сакури. Він тоді вдарив кулаком у стіну у ванній і два тижні ходив з шиною на пальцях. Сакура сказала, що він ідіот. Вона, власне, казала це всім.
— Ти міг подзвонити, — сказав Наруто. Він не планував цього казати. Воно вирвалося саме. — За п'ять років. Хоч раз.
Саске нарешті підняв локшину паличками, з'їв. Пожував. Проковтнув.
— Міг, — сказав він.
— То чого не дзвонив?
Саске довго дивився в миску. Пальці стиснули палички так, що побіліли кісточки.
— Бо тоді треба було б пояснювати, чому я поїхав, — сказав він тихо. — А я не знав. Я думав, якщо поїду, якщо стану кимось, якщо зароблю досить грошей, то можна буде купити йому найкращих лікарів, найкращу клініку, найкраще все. Я думав, це я так його рятую. А насправді я просто тікав. Бо не міг дивитися, як він... — Саске замовк. — Він щоразу питав про тебе. Коли я дзвонив додому. «Як там Наруто?» А я не знав, що відповісти.
Наруто стояв по той бік стійки й не рухався. Бульйон у каструлі тихо булькав.
Він п'ять років репетирував цю розмову. У душі, в метро, на нудних лекціях про соціальну політику. У його репетиціях він кричав. Казав Саске все, що думав про людей, які зникають, не попрощавшись. Казав, що чекав. Що відправляв повідомлення, які залишалися непрочитаними, — спочатку щодня, потім щотижня, потім раз на рік, на день народження, з одним словом: «Придурок». Саске жодного разу не відповів.
Тепер Саске сидів перед ним, сірий від утоми, і їв рамен із помідорами о третій ночі, а нагорі, на третьому поверсі, його брат дихав через апарат. І Наруто зрозумів, що кричати не буде.
— Ти знаєш, що я кожного року писав тобі на день народження? — спитав він.
— Знаю. — Саске не підвів голови. — «Придурок». П'ять разів.
— То ти читав?
— Кожного разу.
— І не відповідав.
— Я не знав, що відповісти. — Саске нарешті подивився на нього, і вигляд у нього був такий, ніби він п'ять років носив ці слова в кишені й ніяк не наважувався дістати. — Ти мав рацію. Кожного разу.
Наруто обійшов стійку. Сів на сусідній табурет. Стійка між ними зникла.
— Слухай, — сказав він. — Я закінчую о шостій. Потім у мене пара о десятій, але я її прогуляю. Я піду з тобою нагору. Ти посидиш з ним, а я посиджу в коридорі. Сакура принесе кави з автомата, вона жахлива, але гаряча.
Саске дивився на нього так, ніби Наруто говорив іноземною мовою.
— Навіщо? — спитав він.
— Бо ти придурок, — сказав Наруто. — І ти не мусиш сидіти там сам. От і все.
Саске відвернувся. Він довго дивився на завісу, за якою кружляв сніг, і Наруто бачив, як ходить ходуном його кадик. Потім Саске знову взяв палички й доїв рамен до останньої локшини, до останньої скибочки помідора, і випив бульйон просто з миски, як колись у школі, коли поспішав на тренування.
Він поставив миску на стійку. Поліз у кишеню пальта по гаманець.
— Сховай, — сказав Наруто.
— Я заплачу.
— Сховай, кажу, бо отримаєш по голові половником.
Саске хмикнув — коротко, майже як кашлянув, але по-справжньому. Наруто не чув цього звуку п'ять років і раптом зрозумів, що скучав за ним більше, ніж за всім іншим.
О шостій ранку, коли небо над лікарнею стало сірим, а сніг перестав, вони вдвох піднялися на третій поверх. Сакура в зеленій формі чекала біля палати з трьома паперовими стаканчиками. Вона подивилася на них обох — на Саске в зім'ятому пальті, на Наруто в фартусі, якого він забув зняти, — і зітхнула так, ніби щойно виграла давню суперечку.
— Нарешті, — сказала вона. — Ідіоти.
Саске взяв каву й зайшов до палати. Наруто сів на пластиковий стілець у коридорі. Крізь скло він бачив, як Ітачі, блідий, з трубкою під носом, повільно розплющив очі, впізнав брата й підняв руку — два пальці, зігнуті так, ніби хотів ткнути Саске в лоб. Саске нахилився, щоб він дістав.
Наруто відвернувся, бо це було не для нього. Він випив свою жахливу каву, дивлячись, як за вікном сходить сонце над мокрими дахами Конохи, і вперше за п'ять років не знав, що написати Саске на наступний день народження. Мабуть, щось довше за одне слово.