Розділ 1
Архів Басгіату вночі звучить як старий чоловік уві сні: щось потріскує в стелажах, десь осипається пил, і вентиляційні шахти, прорубані в скелі ще за перших писарів, видихають холодне повітря рівно, мов легені.
Я тут чужий. Мені нагадують про це щоразу, коли я заходжу: погляди писарів у кремових мантіях, тиша, що густішає, коли я проходжу між столами, і правило про відкритий вогонь, якого ніхто не промовляє вголос, але яке тут сильніше за будь-який закон Наварри. Ліхтарі тут закриті, з товстим склом, і світло від них жовте, кволе, ніби теж боїться дихнути на пергамент.
Вайолет сидить за дальнім столом, під аркою, де стелажі вищі за двох драконів, поставлених один на одного. Перед нею — три розгорнуті фоліанти, стос зшитих зошитів і чашка чаю, яку їй, безперечно, заборонили сюди приносити і яку хтось, безперечно, все одно приніс. Я знаю хто. Джесінія стоїть поряд, і її пальці рухаються швидко й чітко, складаючи знаки, яких я не розумію.
Вайолет відповідає їй так само, руками, і Джесінія киває, кидає на мене короткий погляд — не ворожий, але й не теплий — і зникає в темряві між стелажами.
— Вона каже, у тебе є година, — мовить Вайолет, не підводячи голови. — Потім прийде черговий писар, і йому краще не бачити тут вершника, який не має права тут бути.
— Я маю право бути там, де ти.
— Скажи це черговому писареві. — Вона гортає сторінку. — Йому сімдесят, він глухий на одне вухо, але дуже любить писати доповіді.
Я сідаю навпроти. Стілець рипить, і з-за стелажа хтось шикає. Вайолет усміхається, не відриваючись від тексту.
Вона тут від вечері. Я знаю, бо прийшов по неї о дев'ятій, а Джесінія відправила мене назад одним рухом брови. Тепер північ. На пальцях у Вайолет чорнило, на щоці теж — смужка через вилицю, ніби вона торкалася обличчя, задумавшись.
— Що шукаєш сьогодні? — питаю.
— Те саме, що й учора. — Вона розвертає до мене один із фоліантів. Текст дрібний, старий, мовою, яку я впізнаю лише наполовину. — Хроніки часів до Об'єднання. Записи про тих, хто черпав із землі й повернувся. Хоча б один випадок. Хоча б натяк.
— І?
— Нічого. — Вона тре перенісся. — Усі хроніки закінчуються однаково. Він узяв, і його очі почервоніли, і його вбили. Або: він узяв, пішов у пустку, і більше його ніхто не бачив. Ніхто ніколи не пише, що сталося з тими, хто зупинився.
— Може, таких не було.
— Ти зупинився. — Вона дивиться на мене, і в її очах немає ні жалю, ні страху, лише та робоча впертість, яку я бачу в ній, коли вона вдвадцяте відпрацьовує кидок кинджала. — Ти є. Отже, були й інші. Просто ніхто не записав. Або записав, і це лежить десь, куди ще ніхто не зазирав.
Вона знову схиляється над зошитом. Я не допомагаю. Я не вмію читати так, як вона, — не лише слова, а й те, що між ними: де писар поспішав, де боявся, де навмисно пропустив рядок. Її вчив батько. Тут, у цих залах. Я бачив його лише кілька разів, здалеку: високий сутулий чоловік із добрими очима, який стояв поруч із генералом Сорренгейл на церемоніях і, здавалося, весь час думав про щось своє.
Вона рідко про нього говорить. Але я знаю, що в її скрині, під формою на зміну, лежить книжка байок, яку він їй залишив, — потерта, з розхитаним корінцем. Я знаю, що вона не перечитує її при мені. І знаю, що іноді, коли думає, що я сплю, вона дістає її й просто тримає в руках, не розгортаючи.
Я беру фоліант, який вона відклала. Просто щоб тримати щось у руках. Сторінки жовті, ламкі на краях. Текст для мене — візерунок, не більше. Я гортаю повільно, не читаючи, і думаю про те, як вона спатиме сьогодні, якщо взагалі спатиме.
На полях однієї зі сторінок — примітка. Інше чорнило, не таке вицвіле, і інший почерк, новіший: дрібні рівні літери з легким нахилом праворуч. Я дивлюся на них і не можу зрозуміти, чому вони здаються мені знайомими.
Потім розумію. Так пише Вайолет. Не зовсім так — ці літери старші, впевненіші, хвостики в них довші, ніби людина, що їх виводила, ніколи нікуди не поспішала. Але нахил той самий. І та сама звичка ставити крапку трохи вище, ніж треба.
— Вайолет, — кажу я.
Щось у моєму голосі змушує її підвести голову. Я розвертаю книжку до неї й кладу палець під рядок на полях.
Вона читає. Я бачу, як її погляд пробігає перший рядок, зупиняється, повертається на початок. Бачу, як вона перестає дихати.
Примітка коротка. Я прочитав її, поки чекав, — простою мовою, без давніх слів. «Не всі хроніки закінчуються тут. Порівняй з описом островів у третьому томі мореплавців. Хтось вирізав звідти сторінки. Чому?» І нижче — дві літери. А. С.
— Це його рука, — каже вона. Не мені. Комусь далі, за мною, за стелажами, за двома роками, що минули відтоді, як його не стало.
Вона торкається чорнила кінчиками пальців. Обережно, так, як торкаються свіжого шраму.
— Він завжди писав на полях, — каже вона тихіше. — У моїх дитячих книжках теж. Біля кожної казки — питання. «А чому дракон не полетів?» «А ти б повірила цьому королю?» Мама сварилася, що він псує книжки. Він казав, що книжка без питань на полях — це просто папір.
Я мовчу. Тут нічого не треба казати.
Вона різко встає. Стілець скрипить по каменю, з-за стелажа знову шикають, і цього разу Вайолет не усміхається. Вона здіймає руки, і її пальці складають знаки — швидко, нетерпляче, кілька разів поспіль той самий жест.
Джесінія виринає з темряви за мить, ніби весь цей час стояла поруч. Дивиться на Вайолет, на книжку, на мене. Тоді коротко киває й іде вглиб архіву, туди, де ліхтарів ще менше.
— Третій том мореплавців, — пояснює Вайолет, не сідаючи. — Вона знає, де він. Вона знає, де все.
Ми чекаємо. Я дивлюся, як Вайолет стискає край столу, як біліють суглоби на її пальцях, і тягнуся через стіл, щоб накрити її руку своєю. Вона не відсмикує. Під моєю долонею її пальці холодні, як каміння архіву.
Джесінія повертається з книжкою, загорнутою в полотно. Розгортає її на столі, обережно, і показує знаками щось, від чого обличчя Вайолет стає порожнім.
— Сторінки вирізані, — перекладає вона мені. — Вона знала. Усі писарі знають про цей том. Його вважають зіпсованим. Ніхто не відкривав його багато років.
Крім одного писаря, думаю я, але не кажу.
Вайолет гортає до місця, де текст обривається. Там, біля самого корінця, стирчать вузькі смужки пергаменту — залишки сторінок, зрізаних гострим ножем. Хтось працював акуратно. Але не надто: на кожній смужці лишилися перші літери рядків. Одна, дві, іноді три.
Вона нахиляється над ними так низько, що її волосся торкається пергаменту. Я бачу, як ворушаться її губи. Вона читає те, чого немає. Складає рядки з уламків, як я складав би карту з кількох обірваних клаптиків.
— Тут, — шепоче вона. — Дивись.
Я дивлюся. Для мене це просто літери. Три на одній смужці, дві на наступній, потім знову три.
— «Повер…» — читає вона. Палець пересувається вниз. — «…нувся». А тут: «…очі…», а потім «…знову…» і щось, що може бути «сірі» або «сині», я не розберу, бракує літери.
Вона підводить на мене погляд, і в її очах стоять сльози, які вона не дозволяє собі пролити. Тут не можна. Тут кожна крапля — шкода для пергаменту.
— Хтось повернувся, — каже вона. — Ксейдене. Хтось колись повернувся. І хтось інший вирізав це, щоб ніхто не знав.
Я не знаю, що відчуваю. Надію — так, але обережну, як перший крок по льоду. Злість на того, хто взяв ніж до цих сторінок. І ще щось, тихіше й гостріше: думку про чоловіка з добрими очима, який колись сидів тут, при такому самому кволому світлі, і ставив питання на полях, не знаючи, кому одного дня знадобиться відповідь.
— Він теж шукав, — кажу я.
— Він завжди шукав. — Вона нарешті сміється — тихо, хрипко, й одна сльоза таки зривається, але вона встигає відвернутися, і крапля падає на її рукав, а не на пергамент. — Мама казала, що він ніколи не міг залишити питання без відповіді. Навіть якщо відповідь йому не сподобалася б.
Джесінія дивиться на нас обох довгу мить. Потім показує щось знаками й іде, і цього разу її кроки звучать м'якше.
— Вона каже, черговий писар сьогодні затримається, — перекладає Вайолет. — У нього раптом розболілася спина.
— Справді раптом?
— Джесінія вміє бути переконливою.
Вона сідає назад. Притягує до себе обидві книжки — ту, з приміткою батька, і ту, з вирізаними сторінками, — і кладе їх поруч, корінець до корінця. Дістає чистий аркуш. На обличчі в неї знову той вираз, з яким вона йде на тренування.
— Тепер треба знайти, хто вирізав, — каже вона. — І куди подів сторінки. Такі речі не спалюють. Їх ховають.
Я дивлюся, як вона пише. Дрібні рівні літери з легким нахилом праворуч. Крапки трохи вище, ніж треба.
Мої тіні лежать навколо столу тихо, не рухаються, ніби бояться потривожити пил. Земля далеко внизу, під архівом, під скелею, шепоче своє, як шепоче завжди. Сьогодні я її майже не чую. Сьогодні тут голосніше інше: шурхіт пера, рівне дихання Вайолет і два рядки на полях, які Ашер Сорренгейл залишив для того, хто прийде після нього.
Я сиджу навпроти неї до ранку. Ніхто не приходить мене вигнати.