Блискавка за два кроки

Блискавка б'є в громовідвід на північній вежі втретє за хвилину, і я нарешті перестаю вдавати, що мені байдуже. — Досить, — кажу я вголос, хоча поруч нікого, крім Сгейл. Вона лежить на мокрій траві, поклавши голову на лапи, і навіть не розплющує ока. «Вона тебе не чує». — Тейрн чує. «Тейрн чує. І з насолодою вдає, що ні». Гроза прийшла з Есбену за пів години, як вони завжди приходять у жовтні: спершу темна смуга над хребтом, потім вітер, що здирає з голів каптури, а тоді вода — стіною, так що за двадцять кроків не видно краю полігона. Кадети розбіглися під дахи з першим громом. Викладачі — з другим. Лишилися тільки я, Сгейл і чорна пляма в небі, що кружляє просто під хмарами, там, де нормальний вершник не опинився б за жодних обставин. Нормальний вершник не стягує блискавку з неба, щоб потренуватися. Я знаю, що під штаниною в неї туго намотані бинти на обох колінах — я сам допомагав їх затягувати вранці, сидячи на краю ліжка, поки вона бурчала, що занадто туго. Знаю, що Тейрн цього разу дозволив пристебнути її ременями, хоч зазвичай вважає, що ремені — для слабаків і першокурсників. Знаю, що Бреннан учора казав їй: не більше тридцяти за раз, бо вигориш. Тридцять минуло давно. Ще один спалах. Він розколює хмару навпіл, і на мить я бачу їх обох — Тейрна з розгорнутими крилами, величезного, чорного, і на його спині крихітну постать із піднятою рукою. Потім грім, такий, що вібрує в зубах, і знову темрява. Я рахую. Від спалаху до грому — менше секунди. Вона кличе їх просто на себе. Мої тіні розповзаються по траві, неспокійні, як і я. Вони не можуть дотягнутися до неба. Вони взагалі нічого не можуть удіяти з блискавкою, і я це знаю, але вони однаково тягнуться вгору тонкими чорними пасмами, наче паростки до сонця, якого немає. «Ти псуєш мені траву», — каже Сгейл. — Це не твоя трава. «Я на ній лежу. Отже, моя». Сорок сьомий спалах. Я вже давно не рахую вголос, але рахунок у голові не зупиняється. Сорок сьомий — і цього разу щось інакше: блискавка йде не прямо вниз, а вбік, ламаною лінією, і б'є не в громовідвід, а в поле, кроків за сто від мене. У залізний кілок, увіткнутий у землю. Я не помічав його раніше. Тонкий, не вищий за мене, з чимось білим, прив'язаним до верхівки. Ганчірка. Мішень. Наступна блискавка теж б'є в кілок. І наступна. «Ну от, — каже Сгейл з чимось схожим на задоволення. — Тепер вона цілиться. Можеш перестати кудкудакати, як квочка». Тейрн нарешті знижується. Він заходить на посадку широким колом, повільніше, ніж зазвичай, і я розумію чому, ще до того, як він торкається землі: він береже її. Щоб не трусило. Крило опускається, і вона з'їжджає по ньому, як по жолобу, — і не встоює. Я вже біжу. Вона на колінах у багнюці, коли я добігаю, і тримається за ліве. Обличчя біле, губи сині, коса розплелася й прилипла до щік. Пальці правої руки червоні, на кінчиках шкіра потріскалася, ніби вона тримала їх над вогнем. — Не чіпай, — каже вона, коли я тягнуся до коліна. — Воно встало на місце. Дай секунду. — У тебе руки обпечені. — Знаю. — Ти горіла. — Голос у мене зривається. — Вайолет, ти горіла там нагорі, я бачив, як від тебе йде пара. — Це дощ, — каже вона. — Дощ на гарячій шкірі. Нічого страшного. Над нами Тейрн видає звук, який у людини міг би бути пирханням. «Вона знала межу. — Його голос гуркоче в моїй голові, низький, невдоволений, як далекий грім. Тейрн говорить зі мною рідко і завжди так, ніби робить мені величезну послугу. — Я стежив. Сиди у своїх тінях і не верещи». — Я не верещу. «Ти верещиш так голосно, що Сгейл соромно». «Мені не соромно, — озивається Сгейл. — Мені смішно». Вайолет дивиться на мене, на мої губи, що ворушаться без звуку, і на її обличчі з'являється тінь усмішки. — Вони обидва на тебе насідають? — Обидва. — От і добре, — каже вона й простягає мені ліву руку, необпечену. — Допоможи встати. Мені треба тобі дещо показати. Я піднімаю її. Коліно тримає, але вона переносить вагу на праву ногу, і я обіймаю її за талію, не питаючи. Вона не заперечує, і вже це говорить, як їй боляче. — Бачиш кілок? — Бачу. — Минулого місяця, біля кордону, — каже вона, і тепер її голос тихий, рівний, як у людини, яка багато разів подумки повторювала ці слова. — Пам'ятаєш ту виверну? Яка зайшла на Сгейл знизу. Пам'ятаю. Я пам'ятаю її зуби за лікоть від крила Сгейл і сморід паленого, коли Сгейл таки розірвала їй горло. — Я могла її збити, — каже Вайолет. — У мене була блискавка. Вона вже була в мені, я її тримала. Але ви були надто близько. Я не знала, куди вдарить. Я могла влучити в тебе. Тож я не вдарила, і Сгейл ледь не втратила крило, а я сиділа на Тейрні з цією силою в долонях і нічого не робила. Дощ стікає мені за комір. Холоду я не помічаю. — Тому ти тут, — кажу я. — Тому я тут. — Вона дивиться на кілок, на мокру ганчірку на ньому, обвуглену з одного боку. — Сорок шість разів, поки не почала влучати. Потім ще дванадцять поспіль. Тейрн рахував. «Чотирнадцять», — поправляє Тейрн. — Чотирнадцять, — повторюю я. Вона кліпає. — Він каже чотирнадцять? — Він каже, що ти себе недооцінюєш. «Я такого не казав». Вайолет сміється — коротко, втомлено — й одразу кривиться, бо сміх віддає в коліно. Тоді випрямляється, знімає мою руку зі своєї талії й робить крок назад. — Іди до кілка, — каже вона. Я дивлюся на неї. Дощ слабшає — не вщухає, але перетворюється з водоспаду на звичайну зливу, і тепер я бачу її обличчя чітко: розширені зіниці, сині губи, краплю води на віях. — Ні, — кажу я. — Стань за два кроки від нього. — Вайолет. Ти ледве стоїш. — Саме тому. — Вона не відводить погляду. — Якщо я влучаю, коли ледве стою, то влучу й тоді, коли буде треба. Мені треба знати. І тобі треба знати. Бо наступного разу, коли виверна зайде на тебе знизу, я не хочу, щоб ти згадав, що тоді я не вдарила, і полетів сам, аби мене не підставляти. Вона знає мене краще, ніж мені зручно. Саме так я й зробив би. «Вона влучить», — каже Тейрн. Цього разу без глуму. «А якщо не влучить, — додає Сгейл, — я їй цього не пробачу. Хоча тобі тоді вже буде байдуже». — Дуже втішно, — кажу я вголос. Тоді обертаюся й іду до кілка. Сто кроків мокрою травою довші, ніж здаються. Я чую, як чвакає земля під чобітьми, як десь у хмарах ще бурчить грім, далекий, відступаючий. Тіні тягнуться за мною, і я наказую їм лягти. Якщо вона вдарить, я не хочу, щоб вони щось змінили. Два кроки від кілка. Я зупиняюся. Ганчірка смердить паленим. Я обертаюся до неї. Вона стоїть далеко, маленька, темна на тлі світлішого неба, і повільно піднімає праву руку — обпечену. Я не заплющую очей. Хочу бачити. Першим стає дибки волосся на руках. Потім на потилиці. Повітря густішає, набуває смаку — металевого, гострого, як кров на язиці. Я відчуваю, як хмара над нами збирається в одну точку, як земля під ногами відповідає їй, і цієї миті, на одну-єдину секунду, мені здається, що я чую Вайолет усередині цієї сили — не думки, а її саму, зосереджену, вперту, ту, що колись перейшла парапет під дощем, бо всі були певні, що вона не зможе. Спалах. Я не бачу удару — тільки біле. Грім б'є в груди, як кулак. Коли зір повертається, кілок за два кроки від мене світиться червоним біля верхівки, а від ганчірки лишився тільки чорний вузол. Трава довкола ціла. Я цілий. Тільки у вухах дзвенить, і пахне так, як пахне від неї щоразу, коли вона повертається з тренувань: озоном і чимось солодким, як нагріта смола. Я повертаюся. Вона все ще стоїть із піднятою рукою. Потім рука опускається, і коліно — теж. Цього разу я встигаю. Ловлю її за мить до того, як вона торкнеться багнюки, і піднімаю на руки. Вона гаряча, як піч, і тремтить так, що мої зуби цокотять разом із її. — Влучила, — каже вона мені в шию. — Влучила. — Ти не заплющив очей. Я бачила. — Не заплющив. Вона довго мовчить. Тоді: — Дякую. Я несу її до Сгейл, бо та ближче, ніж фортечна брама, і Сгейл, не кажучи ні слова, піднімає крило. Під ним сухо й тепло, як у наметі, і пахне драконом — гарячим каменем, димом, шкірою. Я сідаю, притулившись спиною до її боку, й умощую Вайолет собі на коліна, обережно, щоб не зачепити ліву ногу. Вона заплющує очі. Я беру її обпечену руку й роздивляюся тріснуту шкіру на пальцях. Завтра Бреннан бурчатиме, але загоїть за хвилину. Сьогодні я просто тримаю її долоню у своїй, легко, щоб не боліло. «Тепер ти їй довіряєш?» — питає Сгейл. «Я завжди їй довіряв». «Ні. Ти завжди її кохав. Це інше. Довіряєш ти сьогодні вперше». Я не сперечаюся. Над крилом стукає дощ — тихіше, рідше, як серце, що заспокоюється. Вайолет уже спить, уткнувшись носом мені в комір, і її волосся пахне грозою.