Розділ 1
О третій ночі я вже знаю, що не засну, тож рахую. Шість кроків від ліжка до вмивальника, два удари серця, поки сірник ловить ґніт, і ще один, найдовший, поки я наважуюся підняти очі на дзеркало.
Кільце на місці. Тонке, як подряпина на склі, червоне навколо райдужки. Ширше, ніж учора? Чи я так думаю щоночі? Я нахиляюся ближче. Холодна вода стікає з підборіддя на камінь вмивальника, і в тиші кімнати кожна крапля звучить так, ніби хтось стукає нігтем у двері.
За спиною Вайолет перевертається уві сні. Простирадло шурхотить, вона щось бурмоче — схоже на «Тейрне, не зараз» — і затихає. Її коса розсипалася по моїй подушці, сріблясті кінчики пасом блищать у темряві. Мені не треба озиратися, щоб це знати. Я знаю, де лежить кожне її пасмо, так само як знаю, де в цій кімнаті кожна тінь.
Тіні, до речі, неспокійні. Вони підповзають до моїх чобіт, як собаки, що відчули грозу, і я відсилаю їх назад у кути, не дивлячись.
Земля під Басгіатом теж не спить. Вона ніколи не спить. Я відчуваю її крізь кам'яну підлогу, крізь три поверхи фортеці й скелю під ними — тепле, густе, терпляче джерело, яке не просить нічого, крім того, щоб я простягнув руку. Один раз я вже простягнув. Тут, у Басгіаті, у ніч битви, коли інакше вона б загинула, я взяв більше, ніж міг утримати, і відтоді земля пам'ятає смак моєї долоні.
Голод не схожий на голод. Він схожий на спрагу після довгого перельоту, коли рот пересох, а фляга порожня, і хтось ставить перед тобою глечик і каже: пий, ніхто не дивиться.
Я дивлюся. Щоночі.
— Ксейдене.
Я не чув, як вона прокинулася. Це мало б мене насторожити — колись я чув, як курсант на іншому кінці двору переносить вагу з ноги на ногу, — але поруч із нею мої інстинкти давно склали зброю.
— Спи, — кажу я дзеркалу.
— Ти знову рахуєш. — Не питання. Ліжко рипить, босі ступні торкаються підлоги, і я чую, як вона шипить від холоду. Каміння в Басгіаті не прогрівається навіть улітку, а зараз осінь, і вітер із гір лізе крізь шпарини у віконній рамі. — Ти щоразу стоїш так, ніби чекаєш, що з дзеркала хтось вийде.
— Може, й чекаю.
Вона підходить ззаду. Від неї пахне сном, милом і трохи — грозою. Вона завжди трохи пахне грозою після тренувань із Тейрном, ніби блискавка залишає на шкірі свій слід. Її підборіддя впирається мені між лопаток. Вона мала б стати навшпиньки, щоб побачити моє обличчя в дзеркалі, і не стає. Знає, що я цього не хочу.
— Покажи, — каже вона.
— Вайолет.
— Ти обіцяв. Ніяких секретів. Пам'ятаєш, чим це скінчилося минулого разу?
Пам'ятаю. Я пам'ятаю кожне слово, яке не сказав їй, і кожну ніч, коли вона через це дивилася на мене, як на чужого. Я повертаюся.
Свічка горить у мене за спиною, тож її обличчя освітлене, а моє — ні. Вона піднімає руку й бере мене за підборіддя, як беруть коня, що сіпається, — твердо, без ніжності, бо ніжність зараз зайва. Повертає моє обличчя до світла. Дивиться.
Я рахую її подихи. Один. Два. На третьому вона перестає дихати зовсім.
— Ширше? — питаю.
— Ні. — Вона мружиться. — Ні. Таке саме, як у вівторок.
— Ти не можеш цього знати.
— Можу. — Вона нарешті відпускає моє підборіддя і, замість того щоб відступити, торкається пальцем шкіри під моїм лівим оком, там, де червоне підходить ближче до краю. — Я записую.
Мені потрібна мить, щоб зрозуміти.
— Ти що?
— Записую. — Вона знизує плечима, і цей рух такий буденний, ніби ми говоримо про погоду над полігоном. — Щоранку, поки ти ще спиш. Ширину кільця, колір, чи воно рівне. Я донька писаря, Ксейдене. Мене вчили, що пам'ять бреше, а чорнило — ні.
Я дивлюся на неї й не знаходжу слів. Мене вчили бачити загрозу — в очах, у руках, у тому, як людина стоїть. Ніхто не вчив мене, що робити, коли тебе люблять так методично.
— Покажи, — кажу я, і цього разу це моє слово.
Вона кривить губи, ніби я спіймав її на чомусь непристойному, але йде до столу. Шухляда, під стосом карт Поромієлю, які вона ніколи не повертає до бібліотеки, — тонкий зошит у шкіряній обкладинці. Вона кладе його мені в руки й відвертається до вікна, поки я читаю.
Дати. Стовпчики. Її почерк — дрібний, рівний, з нахилом, як у людини, що звикла писати на коліні в сідлі. Біля кожної дати — коротка нотатка. «Ліве ширше на волосину. Праве без змін». «Тренувався з тінями до пізньої ночі. Червоне яскравіше, але до обіду зблідло». «Посварився з Бреннаном. Без змін». «Сміявся з Рідока за сніданком. Здається, вужче?» Знак питання підкреслено двічі.
А внизу сторінки, дрібніше, ніби вона не хотіла, щоб ці рядки побачив навіть папір: «Не тягнувся до землі сьогодні. Я питала. Не збрехав».
Я гортаю. Тижні. Місяці. Від самої битви. Вона робила це, поки я думав, що ховаю від неї найгірше, поки щоночі вставав до дзеркала і щоночі вірив, що вона спить.
На одній зі сторінок, біля самого корінця, — малюнок. Кілька швидких ліній: голова дракона з короткими рогами, примружене око. Тейрн, без сумніву, — тільки в Тейрна такий вираз, ніби весь світ йому щось винен. Під малюнком її рукою: «Т. каже, що я марную чорнило. Т. може йти під три чорти». Я ледве стримую усмішку, і вона гасне сама, коли я перегортаю далі й бачу запис, біля якого вона нічого не намалювала. Дата — та ніч, коли я повернувся з кордону о четвертій ранку й сказав, що просто погано спав у дорозі. «Ліве ширше. Значно. Він каже, що втомився. Не вірю». І нижче, через два дні: «Звузилося. Не питала, що сталося. Боюся, що скаже правду».
Боюся. Дівчина, яка виходила на спаринг проти тих, хто хотів її смерті, і стояла перед вивернами з самими кинджалами в руках, написала це слово чорнилом — і сховала під картами, щоб я не знайшов.
— Скільки разів я тягнувся? — питаю. Голос мене підводить.
— Тричі, — відповідає вона, не обертаючись. — На другому тижні після битви. Потім, коли ми летіли до кордону і та виверна ледве не дістала Сгейл. І позавчора.
Позавчора. Я заплющую очі. Позавчора на полігоні вона зісковзнула з Тейрна, коли луснув ремінь сідла на віражі, і на ту секунду, поки Тейрн не підхопив її кігтями, я відчув, як земля під ногами розкривається, мов долоня, повна тепла. Я не взяв. Але тягнувся.
— Я не бачив, щоб ти помітила.
— Ти взагалі мало що бачиш, коли я падаю. — Вона нарешті обертається. Місячне світло з вікна лягає їй на плече, і я бачу там свіжий синець від ременя, жовто-фіолетовий, і мені знову хочеться щось зламати. — Ти зблід, і тіні з усього полігона злетілися до тебе, як ворони. Першокурсники розбіглися. Рідок потім півдня питав, чи ти не збираєшся когось убити.
— Я збирався вбити шорника, який шив той ремінь.
— Знаю. Це я теж записала.
Я сміюся. Не хотів, але звук виривається сам — короткий, хрипкий, від нього болить у грудях. Вона дивиться на мене, і в куточках її очей теж щось м'якшає.
Я кладу зошит на стіл. Обережно, ніби він може розсипатися.
— Ти розумієш, що робитимеш, якщо одного ранку цифри підуть угору? — питаю. — Ти розумієш, що тоді треба буде…
— Не кажи.
— Вайолет. Хтось має бути готовий.
— Я готова. — Вона підходить ближче, і тепер між нами немає нічого, крім темряви. — Я готова шукати. Готова читати кожен клаптик пергаменту в архівах, поки не осліпну. Готова летіти туди, куди не літав жоден вершник. А до того іншого, про яке ти думаєш, я не готуватимуся, бо тоді я вже програла, а я не програю.
У її голосі немає сліз. Тільки впертість — та сама, з якою Басгіат століттями тримається за свою скелю. Я знаю цю впертість. Я закохався в неї на парапеті, коли вона, крихітна й бліда, йшла над прірвою під дощем і не дивилася вниз.
У глибині свідомості ворушиться Сгейл. Вона не спить — вона ніколи не спить, коли я стою біля дзеркала, — і зараз я відчуваю від неї щось схоже на поблажливе роздратування.
«Вона розумніша за тебе, — каже Сгейл. — Я казала це від першого дня».
«Ти казала, що вона загине на парапеті».
«І помилилася. Бачиш, я вмію визнавати помилки. Вчися».
Її присутність відступає, і я лишаюся сам на сам із Вайолет і свічкою, що догоряє.
— Іди спати, — кажу я тихо.
— Тільки якщо підеш зі мною.
— Я прийду.
— Ні. — Вона бере мене за руку, переплітає пальці з моїми, і я відчуваю на її долоні мозолі від руків'їв кинджалів. — Зараз. Дзеркало нікуди не дінеться. Кільце теж. А о шостій Тейрн хоче бачити мене на полі, і якщо я буду сонна, він скаже щось таке, що я тобі потім не перекажу.
Я дозволяю їй вести мене. Шість кроків від вмивальника до ліжка. Простирадла ще теплі. Вона вмощується мені під руку, кладе голову на груди, туди, де серце, ніби перевіряє, чи воно б'ється так, як треба, — і, мабуть, справді перевіряє. Я не питаю, чи це вона теж записує.
Земля під Басгіатом не замовкає. Вона ніколи не замовкне. Але її шепіт тепер звучить десь далеко, під трьома поверхами каменю, під скелею, під рівним диханням Вайолет, яке поступово сповільнюється.
— Ксейдене, — бурмоче вона вже крізь сон.
— М-м?
— Завтра вранці. Не вставай раніше за мене. Мені треба подивитися при денному світлі.
Я дивлюся в стелю. Тіні в кутах заспокоїлися й лежать тихо, наче теж чекають ранку.
— Добре, — кажу я.
Я лежу й рахую її подихи, поки не збиваюся з рахунку. Уперше за багато тижнів я збиваюся раніше, ніж настає світанок.